книжный портал
  к н и ж н ы й   п о р т а л
ЖАНРЫ
КНИГИ ПО ГОДАМ
КНИГИ ПО ИЗДАТЕЛЯМ
правообладателям

Марина Дяченко, Сергій Дяченко

Пандем

Пролог

Двадцять дев’ятого лютого, у найдивніший з позначених на календарі днів, Девід Гаммер, працівник шановної міської газети, повертався додому трохи пізніше, ніж звичайно.

Був вогкий, майже весняний вечір. На вокзалі Чарінґ-Крос Девід сів у поїзд, який через півгодини мав висадити його в Східному Кройдоні. У купе на вісьмох о цій порі нікого не було, крім Девіда та парубка років вісімнадцяти, котрий, упавши на сидіння, одразу ж заплющив очі і віддався владі музики, що перетікала з пласкої коробочки плеєра в чорні кліпси навушників.

Девід дивився у вікно – на далекі ланцюги вогнів і власне сумне відображення. Він утомився, вдома його напевно чекали докори дружини, котра терпіти не могла, якщо він затримувався на роботі в будь-який день, крім п’ятниці. У п’ятницю йому дозволялося пити з друзями пиво хоч до десятої вечора, однак сьогодні була середа.

Поїзд ішов м’яко і майже беззвучно. Хлопець у навушниках ритмічно смикав ногою. Девід відкинувся на м’яку спинку крісла – у цю мить у голові його, десь у ділянці потилиці, означилося добре відчутне тепло, і чийсь голос – молодий, як здалося Девідові, майже дитячий – сказав весело й трохи ніяково:

– Привіт!

Девід глипнув на парубка-попутника, здивований тим, що після десяти хвилин їзди той усе-таки вирішив привітатись. Однак хлопець був заглиблений тільки в себе і в музику. Очі його, як і раніше, були заплющені.

– Це я, – сказало у Девіда в голові. – Це я, ти не лякайся… Девід?

Голос лунав зсередини голови.

– Девід?

Кожній людині хоч раз у житті ввижається, що її гукнули. Девід потер скроні; зрозуміло, що все це має цілком звичайне пояснення. Наприклад, увімкнулось радіо у вагоні; наприклад, по радіо саме передають художню постановку, де до героя на ім’я Девід прийшов, наприклад, син. І зараз цей радіо-Девід заговорить у відповідь…

Він оглянув купе, шукаючи динамік.

– Девіде, це я… Чуєш мене?

Може, він чує чиюсь телефонну розмову? Можливо, хтось у сусідньому купе говорить по мобільнику з якимось Девідом?

– Я тебе кличу… Тебе…

Зрозуміло, це, як і раніше, мало пояснення. Наприклад, Девідові підсипали чогось такого в пиво. Хто, що, навіщо, чому? Девід спробував згадати, хто перебував поруч, коли він у компанії двох колег пив пиво в маленькому пабі напроти входу в редакцію…

– Заспокойся. Та заспокойся. Нічого страшного не відбувається…

Джерело голосу було в теплому гніздечку всередині черепної коробки, одразу за уявною лінією, що сполучає вуха. Девід не був великим знавцем у психіатрії, одначе кілька популярних статей з цієї царини він свого часу прочитав; він розумів принаймні, чим «зовнішня» щира галюцинація відрізняється від помилкової «внутрішньої».

Шизофренія!

Девід роззявив рота, збираючись закричати з жаху, і тільки усвідомлення, що він перебуває в громадському транспорті, змусило його стриматись.

У цей самий момент хлопець-попутник рвучко випростався, зірвав з голови навушники – і витріщився на Девіда круглими, здивованими очима.

* * *

Мбасу лежав на пузі, у просвіті перед ним була дорога, по якій дуже скоро мав пройти караван з трьох, а то й чотирьох джипів, пройти й зупинитись перед упалим деревом, і тоді Мбасу та його брат, що сидить у засідці через дорогу, зможуть перестріляти спершу озброєних, тоді беззбройних, а потім набрати золотого піску, що його добувають на озері і який не має ніякої цінності сам по собі, проте на нього можна виміняти їжі та набоїв, і командир буде задоволений, і похвалить Мбасу і його брата.

А ще можна було б захопити жінку. Кілька місяців тому Мбасу пощастило, і він захопив жінку. Командир був дуже задоволений і присвоїв Мбасу звання лейтенанта.

Мбасу було чотирнадцять років, а його братові дванадцять. А командирові було двадцять два; він був великий командир, уже генерал. Його загін тримав у страху півсвіту. А другу половину світу тримав у страху виродок Гієна зі своєю зграєю виродків.

У Мбасу був хороший автомат. Це був уже четвертий. Перший він добув, коли йому було років вісім, але то був поганий автомат. Якщо чесно, то Мбасу просто зняв його з трупа. А цей був хороший, майже новий, Мбасу подобалося його розбирати й збирати. А особливо подобалося стріляти, а для цього треба мати багато набоїв, а для цього треба було вистежити розвізників золотого піску…

– Агов, – почув Мбасу за спиною й одразу перевернувся і вгатив серію в ліс, хоч нікого не побачив. Краще спершу стрельнути.

Навпроти, за дорогою, гойднулися гілки. Його брат тривожився, чого Мбасу стріляє.

– Дурний, вони почули, – сказав голос. – Вони тепер не поїдуть, дурню.

Мбасу довго озирався, та все одно нікого не бачив. Можливо, з ним розмовляв дух. Дуже неправильно було з боку духа з’явитися до Мбасу саме тоді, як він лежав у засідці.

– Мбасу, – сказав дух. Мбасу зрозумів, що голос лунає не зовні, а з голови. І що, напевно, каравану сьогодні не буде, не буде золотого піску, не буде їжі й набоїв, а отже, командир буде дуже невдоволений Мбасу та його братом.

У цю мить навпроти, через дорогу, почалася стрілянина…

* * *

Андріївна повернулася з пошти, біля дверей стягла з набряклих ніг гумові чоботи, клацнула вимикачем і зрозуміла, що світла знов немає; недогарок свічки лежав напоготові. Андріївна черкнула сірником, освітивши шафу й умивальник, ящики з помідорною розсадою, деталі самогонного апарата в кутку та акуратний стосик трісочок перед охололою грубою.

Чоловік Андріївни, Гнатович, помер півтора року тому. Син Борис і невістка Оля жили в райцентрі й кликали до себе, але Андріївна до них не хотіла.

Андріївна відкрутила вентиль газового балона. Встромила у вогонь свічки білий кінчик уже використаного сірника і, коли той зайнявся, піднесла до пальника.

Слабенько, звично запахло газом. Андріївна розігріла на сковорідці вранішню пшоняну кашу, залила таким же вранішнім молоком. Лунко цокав годинник на стіні; загавкав у дворі Пірат – видно, хтось пройшов коло тину. На різні голоси відгукнулися сусідські собаки.

Андріївна сиділа, зачерпуючи ложку за ложкою, шкрябаючи об емальоване дно миски, жувала й думала про руберойд на дах і про плівку для парника. І що треба попросити сусіда Васю підварити раму на велосипеді. І що сьогодні вона знову пропустить серіал. І що на ніч треба буде добре протопити, бо обіцяли мороз…

У цю мить у голові її наче зашурхотіло, неголосно, по-мишачо-му. Андріївна поклала ложку і втомлено підперла щоку рукою.

Тріскотіння у вухах то дужчало, то стихало. Андріївна згадала, що вже три дні не п’є таблеток, які їй виписав лікар. Зі свічкою відкрила тумбочку, взяла аптечну пляшечку, викотила на темну й тверду долоню біле коліщатко, розділене на дві рівні частини тонкою лінією-рівчачком. Помилувалася; проковтнула, запивши водою. Поморщилася.

– Андріївно, – докірливо сказала темрява, та в цей момент спалахнула лампочка під стелею, а через секунду замуркотів телевізор.

Андріївна зраділа. Задмухала свічку, сіла в продавлене крісло, поклавши ноги на дерев’яний ослінчик. Молодий хлопець у піджаку розповідав прогноз погоди – відразу після нього буде реклама, а потім, Андріївна знала, буде серіал…

– Андріївно, – сказав голос усередині голови, і, погоджуючись з ним, вона повторила вголос:

– Андріївно-Андріївно, стара ти вішалко, сьогодні знов не зайшла до Ольги Михайлівни…

Хлопець у телевізорі саме сказав: «Удень три-п’ять градусів морозу». Сказав – і замовк, дивлячись на Андріївну вибалушеними од жаху очима.

– А потепління ж обіцяли, гади, – сказала Андріївна сама собі. – Ну, де ваше потепління?

Хлопець ковтнув слину. І заговорив швидко й голосно, ніби прагнучи заглушити власні думки:

– Другого-третього березня очікується незначне потепління до нуля градусів удень і до мінус двох-п’яти вночі. Потім знову похолодання до…

І затнувся. Смикнув головою, ніби витрушуючи воду з вух.

– …До мінус двох-трьох градусів морозу вдень і п’яти-семи вночі…

Андріївна не могла збагнути, що шумить у її голові – власне той «тиск», проти якого допомагають білі з рівчачком таблетки, чи це вітер гойдає на даху телевізійну антену…

На щастя, прогноз погоди вже закінчився. Починалася реклама.

Точка відліку

Розділ перший

Ось уже кілька днів Кім був п’яний, не торкаючись до спиртного; розгубленість була така ж незвична для нього, як для форелі – спрага. Потрясіння навпіл з ейфорією призвели нарешті до лиха: підмерзла траса не забажала носити на собі неуважного й безтурботного їздця. О четвертій ранку навколо було темно й порожньо, обабіч траси чорнів ліс, машина, опинившись на узбіччі в позі перекинутого жука, марно крутила колісьми, а Кім Андрійович висів на паску безпеки, намагаючись відчинити дверцята й вилізти з пастки.

Дверцята заклинило. Мимо промчали фари й зникли за близьким обрієм: водій або не помітив катастрофи, або вирішив не забивати собі голову дрібницями.

Сьогодні вранці Кім наповнив бензобак до краю. Дивно, що він досі не вибухнув, думав Кім, точніше, не думав, а відчував, намагаючись звільнитися від паска. Намагаючись вибити скло. Намагаючись хоч щось – у ці останні секунди – для себе зробити.

Дверцята відчинилися без його участі – хтось зумів одімкнути їх ззовні. Чиясь рука впіймала Кіма за руку; крізь холодний піт і залізний присмак у роті він устиг запам’ятати й усвідомити цей дотик.

Допомога! Звідки?!

За мить він був назовні, і вони з рятівником устигли одбігти, перш ніж бензобак нарешті вибухнув і на трасі одразу стало світло.

* * *

Усе почалося два тижні тому з того, що Кім поставив хибний діагноз.

Результати аналізів, обстежень, рентгенівські знімки не залишали надії нестарому ще вчителеві хімії та біології; Кім зрозумів це одразу, розмова з дружиною вчителя була схожа на десятки подібних розмов, що випадають на долю лікаря спеціалізованої клініки. Намагатися щось зробити було вже пізно – Кім довго пояснював нещасній жінці, чому операція нічого не дасть і тільки принесе хворому нові муки; вона, зрозуміло, не погодилася. Стан її чоловіка що не день погіршувався, він майже не опритомнював, проте Кім призначив – скоріше для очистки совісті – підтримуючу терапію і нове обстеження…

Через кілька днів хворому стало краще. Аналізи змінилися ніби від чарів. Кім призначив новий рентген і довго розглядав темну плівку. Упевнений у помилці, зажадав повторного знімка; через день учитель уже поривався встати з ліжка, а дружина не відходила від нього ні на крок і дивилася повз Кіма незрячими, повними зневаги очима.

Кім помилився в діагнозі – це було ясно й без завідувача лікарні, проте завідувач з’явився на обурену вимогу пацієнтової дружини. Кіма було присоромлено, можна сказати, його тицьнуто носом у калюжу, як шкодливе кошеня; усе це було б сумно, якби не те, що у вчителя, який ще недавно був при смерті, округлилися щоки й на них навіть повернувся рум’янець. Вражений і спантеличений, Кім устигав усе-таки радіти, що палату покидає не труп, а здорова людина, у якої попереду довгі роки повноцінного життя…

Кімів авторитет в очах колег добряче похитнувся. Правда, через кілька днів безнадійна хвора з сусіднього відділення раптом відчула себе краще, й обстеження показало позитивну динаміку немислимої швидкості.

Авторитет колеги, що ставив діагноз цій хворій, похитнувся вже не так сильно. Особливо у світлі того, що всі важкі хворі – а в клініці легких не тримали – раптом ожили, і їхні сумні діагнози почали лускати один за одним.

Післяопераційні відновлювалися без єдиного ускладнення. Тих, кого до операції готували, можна було вже не пускати під ніж – кількох людей прооперували просто за інерцією, щоб не зупинився «конвеєр». Усі вижили, усі почувалися задовільно, навколо клініки росло коло збуджених родичів – від них, згуртованих лихом, неможливо було приховати дивну щасливу новину. Родичів не допускали в бокси, однак звістки про кожного, хто почав одужувати, передавалися з уст в уста, і незабаром в окрузі почали балакати про чудодійного знахаря, про тарілку, що пролітала неподалік, про те, що лікарня потрапила під благословення якогось святого проповідника…

Завідувач розумів ситуацію не більше за інших, проте йому було ясно, що бездіяльність може закінчитися вибухом. В один з днів (навіть найважчі хворі вже вставали, їхні аналізи поліпшувалися з кожним днем, дім боротьби й розпачу перетворився на дім твердої надії) клініку окупували кореспонденти, всього їх було душ сорок. З камерами й диктофонами, фотоапаратами, блокнотами вони заповнили центральний хол, де завідувач дав прес-конференцію; він був дуже стриманий у висловлюваннях, десять разів повторив, що чудес не буває, що в клініці йде випробування нової методики і що перші позитивні результати – ще не привід для ейфорії; кореспонденти розбіглися по апаратних і редакціях, і вже наступного ранку вся країна знала, що в лікарні міста N творять чудеса за спеціальною методикою…

Випровадивши кореспондентів, зібралися в ординаторській. Говорили мало. Ніхто нічого не розумів. Дехто невиразно дорікав завідувачу. Більшість відмовчувалася. Як дивно, думав Кім. Ми всі стали свідками справжнього доброго чуда, люди, приречені на болісну смерть, тепер здорові й житимуть, але ми не знаходимо собі місця, бо не розуміємо як. Непорушні закони порушилися, ми не знаємо, чого чекати далі…

Далі стався наплив пацієнтів. Ліжка доводилося ставити в коридорі; всі, хто втратив надію, кого виписали з інших клінік на певну смерть, зібралися тепер тут, Кім ходив блідий і розгублений, медсестри збивалися з ніг, апаратура для складних обстежень працювала цілодобово, під напливом пацієнтів занепала обов’язкова стерильність і навіть звичайна лікарняна чистота, і на всіх знімках, аналізах та діаграмах було одне й те саме: бурхлива позитивна динаміка. Наче сотні лікарів по всій країні дружно помилилися в діагнозах.

Кімові не варто було сідати за кермо.

Кімові не варто було залишати так надовго молоду, на сьомому місяці вагітності, дружину.

О пів на четверту ранку він закінчив опис чергового знімка, зняв халат, зробив вибір між дружиною та здоровим глуздом – і поспішив додому, хоч підмерзла траса…

* * *

– Нічого страшного, – примирливо сказав його рятівник. – Буває гірше.

У світлі бензинового вогнища Кім уперше на нього подивився. Його рятівник виявився хлопчиком років п’ятнадцяти, тонколицим темноволосим підлітком у занадто легкій, не по сезону, курточці.

Кімові схотілося сісти, і він сів на смугастий бетонний стовпчик. Машина палала, вогнище було видно здалеку; ану ж Ярина довідається, подумав Кім. Треба їй подзвонити й сказати все по порядку… тобто що все в порядку… однак телефон лишився в машині, гроші, документи, все лишилося в машині.

Це тому, що я взяв занадто вліво, цокаючи зубами, подумав Кім. Не треба було переходити на третю смугу. А Ярина, мабуть, спить, бо зараз ніч, точніше, глуха межа між ніччю і ранком…

– Нічого страшного не сталося, Кіме Андрійовичу, – сказав хлопчик.

Його слова долинали крізь шум вогню і стукіт крові у вухах, Кім подумав, що слова зайві, що будь-яке слово, вимовлене зараз біля бензинового вогнища, залишиться порожньою шкуркою, звуком. «Нічого страшного не сталося, Кіме Андрійовичу…»

Чий він син, подумав Кім. Він мене знає, він син когось із знайомих чи, може, пацієнтів?

– У тебе немає мобільного телефону? – хрипко запитав Кім.

Хлопчик сягнув рукою у внутрішню кишеню курточки й витяг плаский апаратик. Це ж треба, подумав Кім. Кнопки світилися спокійним зеленуватим світлом – мов сонце крізь морську воду.

– Вона спить, – сказав хлопчик. – А міліція вже їде. Нікуди не треба дзвонити.

Якийсь час Кім розглядав клавіатуру, намагаючись згадати свій власний домашній номер.

– Хто спить? – запитав він нарешті.

– Ярина Анатоліївна, – хлопчик дивився спокійно й відповідав просто.

– Дякую, – сказав Кім, повертаючи мобільник.

– Нема за що.

– Ні… Дякую, якби не ти…

– Я зрозумів, – хлопчик осміхнувся.

Кім подивився на те, що недавно було його машиною. Навіщось понишпорив у кишенях. Озирнувся; траса, як і раніше, була порожня, тільки десь дуже далеко – на краю світу – голосила міліційна сирена.

– Як ти тут?… – здивовано спитав Кім.

Хлопчик знизав плечима:

– Та так… от.

– Мотоцикл?… Велик?… Ти ж син Євгенії Яківни, так?

– Ні, – хлопчик зітхнув.

– А чий? Пробач, я навіть не спитав, як тебе звуть…

У цю мить з-за близького обрію випірнули дві пари фар і синьо-біла блимавка.

* * *

Ярина спала. У головах горів нічник – Яринина дизайнерська робота; затамувавши дихання, Кім причинив двері, жестом запросив рятівника на кухню.

Упираючись п’ятою в носок, хлопчик стяг з ніг мокрі черевики.

– Чай питимеш? – пошепки запитав Кім. – Каву? Може… коньяк?

– Чай, – сказав хлопчик, подумавши. – Можна помити руки?

Через п’ятнадцять хвилин вони сиділи, розділені клейончастим червоним столом, і на чистих клітинках стояли, мов шахові фігури, дві чашки без блюдець і два блюдця з нерівно нарізаним сиром.

Кім дивився на чашки, бачив ніжну пару, що здіймалася над палевою чайною поверхнею, і ні про що не думав. Точніше, думав ні про що.

– Це важливо? – запитав його гість.

– Що? – Кім підвів голову.

– Те, що сталося, важливо? – спитав хлопчик.

– Так, – подумавши, сказав Кім. – Якби не ти, я згорів би живцем.

– Ви проживете до глибокої старості, – сказав хлопчик.

– Так, – знову погодився Кім. – Є така прикмета.

– І ваші пацієнти житимуть до глибокої старості, – хлопчик зазирнув у свою чашку.

Кім подумав, що за кілька попередніх тижнів він міг би й звикнути до відчуття нереальності того, що відбувається. Точніше, до нової реальності, де приречені виживають, зате здорових, упевнених у собі людей чекає бензинове вогнище на рівному місці…

Утім, вогнище його так і не дочекалось, і цього досить, щоб зітхнути з полегшенням.

Хлопчик пив чай – наче нічого й не сталося. За його спиною впевнено й різко цокав годинник у вигляді місячного диска. Годинник – це теж була Яринина робота; торік вона купила в господарському магазині найпростіший механізм з пластмасовою тарілкою-циферблатом, тарілку зняла, а новий циферблат виліпила сама, звіряючись зі збільшеними фотографіями Місяця. Синюваті тіні жовтогарячих кратерів були даниною Ярининій фантазії; на місці цифри «дев’ять» чорнів силует кажана.

– У мене до вас розмова, Кіме Андрійовичу, – сказав хлопчик. Місце в лікарні для когось із родичів? Гроші? Сімейні проблеми?

– Я слухаю, – сказав Кім.

– Ви пам’ятаєте двадцять дев’яте лютого?

Кім чекав чого завгодно. Точніше, не знав, чого й чекати.

Двадцять дев’яте лютого…

– Пам’ятаю, – сказав Кім.

(…Хвора подивилась на нього здивовано. «Здається, я чую голоси, – пробурмотіла вона. – Як ви думаєте, Кіме Андрійовичу, це на краще?»

«Голоси?» – перепитав своєю чергою здивований Кім, і негайно в його голові, в ділянці потилиці, почулося чітке: «Кіме! Не бійся! Я говорю з тобою!..»)

Кім здригнувся, згадуючи ту нехорошу середу. Він одразу подумав про наркотик, підсипаний у вентиляційну шахту; в усіх, хто зібрався в ординаторській, була подібна версія, всі були майже спокійні, всі добре трималися й навіть жартували – поки не прибігла сестра, яка дивилася в холі телевізор…

– Авжеж, пам’ятаю, – повільно повторив Кім.

– Минуло два роки, – сказав хлопчик. – Що ж це було?

– Випробування психотропної речовини, – Кім з цікавістю розглядав гостя. – Або космічний катаклізм, що викликає масове помутніння розуму…

– Ви в це вірите? – хлопчик тонко, по-дорослому, всміхнувся.

– Ні, – Кім не знав, як з ним говорити. Не міг знайти правильного тону.

– А в те, що діагноз Прохоренка Віктора Антоновича від чотирнадцятого лютого був хибний?

У гостевих словах була якась ненормальна точність; до історій хвороби, що зберігалися в сейфі, ніякі хлопчики допущені не були. Прохоренків син?

– Кіме Андрійовичу, ви справді помилилися з діагнозом? – знову спитав хлопчик, дивлячись Кімові у вічі.

– Ні, – сказав Кім.

На кухні стало тихо. За вікном шкреблися, воркотіли, тупцяли по бляшаному «козирку» нахабні дворові голуби.

Усі все знають, подумав Кім. Тільки вірять по-різному: хто в нову методику, хто у святе благословення, хто в літаючу тарілку…

– Вони просто передумали вмирати, – зізнався він, зітхаючи. – Я не готовий тобі пояснити, чого так сталося.

– Я й не прошу пояснювати, – хлопчик знов усміхнувся. – Навпаки… я хотів би сам. Якщо дозволите.

– Пояснити? – Кім не хотів, щоб у його голосі прорвалося глузування. Але воно все-таки прорвалося.

Хлопчик не образився:

– У вас же ж нема пояснень? Чом би не вислухати мою версію того, що сталось у вашій лікарні? І заодно того, що сталося двадцять дев’ятого лютого. І того, до речі, що сьогодні сталося з вами…

Стрес, подумав Кім. Можливо, пригода з палаючою машиною ушкодила його дужче, ніж здається…

Згодувати йому легенький транквілізатор?

– До речі… – сказав він легко й буденно, як звичайно говорив з пацієнтами. – А як ти опинився… на трасі? Ти що, ночував там, ждучи, поки я беркицнусь?

– Ні, – сказав хлопчик. – Не знаю, як вам сказати… як це краще подати. Краще, ніж двадцять дев’ятого лютого.

– Що?!

– Ви незабаром утратите роботу. Просто нікого буде лікувати.

Кім роззявив рота, щоб м’яко пожартувати у відповідь, але так і не придумав жарту.

– Що, всі будуть здорові?

Хлопчик кивнув:

– Так. Як ваші теперішні пацієнти. Як Прохоренко Віктор Антонович.

– Він твій родич? Може, батько? Дядько?

– Ні, не родич. Мені здається, родичів у звичайному розумінні в мене взагалі немає…

Кім раптом усвідомив, що гість сидить, не розтискаючи губ, а голос його звучить у Кімовій голові. На секунду повернувся жах двадцять дев’ятого лютого – коли зупинялися поїзди, й літаки безсило опускалися казна-куди, коли телефонні лінії не витримували лавиноподібного навантаження, коли алкоголіки назавжди кидали пити, хтось волав з жаху, хтось намагався накласти на себе руки, а хтось щиро дивувався, через що ґвалт: подумаєш, голос у голові…

Цокав годинник. Затишно булькали голуби.

– Як ти це робиш? – запитав нарешті Кім.

Хлопчик зітхнув: «Та отак…»

– Та отак, – повторив він уголос. – Я подумав, що саме сьогодні вам буде легше в це вжитись… у нову реальність. Стрес розмиває межі ймовірного…

– І… що?

Хлопчик дивився Кімові в очі:

– Припустімо, якась істота… Ні, не так. Припустімо, що інформація, переборовши якийсь поріг, набуває здатності… Ні. Припустімо, що є такий комплекс властивостей – всезнання, всюдисущість і всемогутність…

– Так, – вирвалося в Кіма.

– Так, – хлопчик кивнув. – Не всевідання… Але знання, що наближається до всеохопності. Не всемогутність… Але дедалі зростаюча здатність перебувати одразу в багатьох місцях. Не всемогутність, але…

Годинник у нього за спиною востаннє цокнув і зупинився.

Кім устав, додав води в охололий чайник, поставив його на вогонь і сів знову.

– Це… треба перетравити, правда? – тихо запитав хлопчик.

Кім мовчав.

– Два роки тому, – повільно сказав гість, – я вирішив, що, з’явившись усім одночасно, весело так, по-дружньому… що людство буде у захваті.

Кім мовчав.

– Зараз я піду, – сказав хлопчик. – У вас буде час, щоб… усвідомити. Коли – якщо – захочете ще раз зі мною поговорити…

– Я тебе проведу, – різко сказав Кім.

– Не треба, – хлопчик похитав головою. – Я й сам… доберусь. А погано буде, якщо Ярина Анатоліївна прокинеться й не застане вас…

– Агов… Як тебе звуть?

Хлопчик обернувся од вхідних дверей:

– У мене немає імені. Тільки самоназва. Пандем.

Розділ другий

Майже чотири роки тому Кім зустрів свою майбутню дружину перед входом у художній інститут. Ярина стояла, притулившись спиною до чавунної огорожі, а поруч стояв її однокурсник Геник Зеленський; його ім’я Кім почув значно пізніше – тоді ж він побачив просто хлопця, що горлав на дівчину.

На той момент Ярина була Геникова дівчина. Точніше, добувала в цій ролі останні секунди. Геник був талановитий, він був найтала-новитіший на їхньому курсі, Ярина кохала його страшенно. Їй було дев’ятнадцять років.

Геник був талановитий і запальний. Потім, заспокоюючись, він щоразу навколішки благав у Ярини прощення. І вона щоразу прощала, бо кохала його страшенно, і так далі.

Він був ревнивий. Вона була кокетлива. Цього разу він вирішив, що вона занадто часто всміхається Зубакові. Хто був той Зубак, Кім тепер уже не пам’ятав.

Отже, Геник горлав на Ярину, що притискалася спиною до чавунної огорожі, і її розгубленість давала Геникові поживу для найпохмуріших здогадів. Глибоко в душі він вважав, що дівчина, якщо вона не завинила, не буде отак, зі слізьми на очах, слухати образи – вона неодмінно дасть кривдникові по пиці, і якби Ярина вмазала Генику долонькою з нафарбованими нігтиками, якби залишила п’ять червоних смуг на блідій од гніву щоці – тоді, цілком імовірно, доля її склалася б інакше, і Кімова доля склалася б інакше, і їхні діти ніколи б не з’явилися на світ.

Ярина, захоплена зненацька, дивилася на Геника широко розплющеними вологими очима, і він, називаючи вголос її поведінку брутальними точними словами, бачив у чорних зіницях себе і навіть міркував, чи не спробувати отакий-от ракурс, чи не накидати зараз ескіз, або щось у цьому дусі (Кім не дуже й уявляв, якими словами міркують художники про роботу, однак Геникову природу – у кожний момент свого життя той був насамперед графік – угадав правильно).

Кім у цей час повертався з нічної зміни, був сірий на лиці, проте цілком оптимістичний у душі. Побачив спершу дівчину, що притислася спиною до чавунної огорожі, а потім гнівно-крикливого – і водночас захопленого милуванням собою в шляхетній люті – Геника Зеленського. І вирішив, що юнак поводиться непристойно.

Збоку це мало такий вигляд: хтось непримітний, зі страшним змарнілим лицем і запалими щоками підійшов до Зеленського ззаду й узяв його за плече. А коли Геник роздратовано обернувся – згріб його за франтівську краватку барв павичевого пера, притяг прямо до вузьких запалених очей і сказав щось таке, що чули тільки вони двоє. І Геник, побачивши своє відображення цього разу в невеликих очах незнайомця, раптом знітився, опустив плечі, якось непевно – з третьої спроби – вирвався й подався геть, миттю забувши про заняття, про юрбу студентів навколо і, зрозуміло, про Ярину, яка й далі притискалася спиною до чавунної огорожі…

Студентів мов вітром здуло. Усі побігли на пари; Ярина стояла, притискаючи до грудей велику картонну папку, і Кім мовчки прокляв себе: навіщо він знову втрутився в чуже життя?! Хто його просив, захисника задрипаного? Ці двоє, може, завтра б і помирилися, це ж богема, вони ж гіперемоційні, може, вони так живуть, може, це таке кохання…

Він вибачився й пішов собі. На розі не витримав – озирнувся; Ярина стояла на тому самому місці, загородившись од світу папкою, ніби картонним щитом, і Кім, потоптавшись, чомусь повернувся.

Потім Геник Зеленський став світовою знаменитістю. Але Кіма – навіть через багато років – не міг бачити. Відводив очі.

* * *

…Він сидів у кріслі перед ліжком і дивився, як Ярина просинається. Як зітхає, перевертаючись зі спини на бік, і мідно-каштанове волосся на подушці укладається по-новому. Незабаром вона прокинеться; зрештою, час іще є.

Невеличка, Кімові по плече, вона іноді дражнила його: «Дядьку, дістаньте горобчика».

Вона була то близька, легка, всміхнена, то, навпаки, замкнута, відсторонена, далека. Кім ніяк не міг відшукати той таємничий перемикач, що переводив її з однієї іпостасі в іншу; втім, він давно вже навчився любити «похмуре» Яринине лице не менше, ніж «сонячне».

Перша її вагітність закінчилася трагічно.

Тепер вона була така бліда, що ластовиння майже зникло. Кім знав, що турбуватися начебто нічого. Фахівець, якому Кім довіряв як собі, два дні тому сказав, відповідаючи за кожне слово, ніби під присягою: турбуватися начебто нічого…

Начебто.

Ярина помітила – ні, відчула його присутність. Усміхнулася, не розплющуючи очей:

– Доброго раночку…

Сіла, як і раніше, невидюща. Протерла очі кулачком; у неї були довгасті, як вербове листя, кавового кольору очі.

– Привіт…

Обняла. Майже відразу обмерла, відсунулась:

– Що?…

Світла в кімнаті було ледь-ледь – вузька жовта смужка під дверима та світанок за шторами. Може, вона відчула запах паленого, який він змивав з себе хвилин двадцять – шампунем, милом, пемзою?

– Нічого, – сказав він обережно. – Машину розбив.

– Машину… – вона провела рукою по обличчю, потім торкнулася свіжого садна в нього на щоці. – Ти?…

– Тільки подряпини…

Вона подивилася на стелю – чи то коротко дякуючи, чи то запитуючи про щось.

– Не переживай, – Кім обережно її пригорнув. – Машина – дурниці, залізо…

– О Господи, – сказала вона ледь чутно.

Розділ третій

Березень був дуже теплий.

Кімового шефа висунули на Державну премію. З інших клінік подібного профілю надходили невиразні, проте незмінно оптимістичні новини. Раптова позитивна динаміка більше нікого не дивувала; власне, лікарі тепер потрібні були тільки для того, щоб розшифровувати графіки та описувати знімки. «Ми спостерігачі біля конвеєра», – говорив Кімів колега із сусіднього відділення, однак у словах його не було гіркоти. Йому – колезі – і раніше випадало бути безсилим глядачем, тільки тоді конвеєр тяг пацієнта у страждання й смерть, а тепер – у здоров’я й життя; колега, як і раніше, не розумів природи чуда, проте сподівався, як і багато хто, що великої шкоди від нього не буде.

Кім Андрійович не здивувався, коли серед його знайомих, близьких і далеких, не знайшлося таких, хто знав би підлітка років п’ятнадцяти, схильного до фантазій і нічних самотніх прогулянок, який придумав собі самоназву Пандем.

Тим часом Яринині аналізи були спокійні, мов статуя сплячого ангела. Жодного натяку на патологію; Ярина, проте, скочувалась у депресію, і з кожним днем дедалі швидше. Якщо до події на слизькій трасі Кімова дружина просто нервувалася перед пологами, то незабаром після аварії стала потрібна консультація фахівця. Прогулянки, трави, обтирання, усунення стресів (наскільки це можливо) – усі приписи турботливої тіточки з молоточком було виконано в повному обсязі, однак Ярина й далі лишалася похмурою, нервозною й замкнутою.

Вона чесно боролася з собою. Намагалася працювати. Годинами крокувала по паркових доріжках. Ховала від Кіма сльози.

– Це біологія, – казала вона. – Усього-на-всього хімічні процеси в моєму мозку… Передпологовий психоз. Нічого особливого. Тут душно, відчини кватирку…

Кім узяв відпустку. За нинішньої ситуації в клініці це було неважко.

– Говори, – просив він щоразу, коли Ярина знову провалювалась у свої страхи.

Їй було ніяково. Він її майже примушував.

– Я винна в тому, що Вітя…

Вітею вона називала їхнього першого сина – того, що народився мертвий.

– Дурниці.

– Коли я його носила… Я тобі не казала… Але в мене було напрочуд чітке відчуття, що світ збожеволів. Що нас оточують чудовиська, що майбутнє складається з самих тільки катастроф. Не кажи мені, що це психоз, я сама прекрасно знаю. Я думала: от дам я життя новій людині, безпорадній… Аж тут війна. Або чума. Або ще якась напасть. Куди я його випускаю, навіщо? Мені було дуже важко виплутатися з цих думок. Я намагалася. Борсалася, слухала музику, уявляла собі квітучий сад і як ми з Вітею по цьому саду гуляємо. Та він усе одно завмер… Я питаю себе: може, він почув? Не кажи мені, що це марення, я сама тисячу разів казала… собі. Я чесно намагаюся бути сильною. Але після того випадку з аварією… Брешу, ще раніше… У мене з’явилося відчуття, що все повторюється. Що я знову боюся. Подивись навколо… Подивись телевізор… Подивись на людей на вулиці – у них же обличчя сірі! А він – він чує мої думки. Кіме, я це тобі не для того розказую… Ти не думай, я боротимусь. Я думаю про нашого хлопчика, уявляю, який він буде здоровий, щасливий і як я горло перегризу кожному, хто хоч на крихточку його скривдить… Кіме?

Він її обійняв і довго розповідав про свою клініку. Про пацієнтів, які вижили. Про те, що все зміниться. Що кляту машину ніби принесли в жертву – вона згоріла, відводячи всі біди від Ярини, від дитини, а можливо, і від цілого міста. Що в небі над ними ніби є рука, яка захищає од лиха, наче парасолька, велика й надійна, що треба просто жити, радіти кожному дневі, і що пора вже купувати візочок…

Очевидно, він умів її переконувати. Вона розслаблялася в його руках, засинала спокійно – без таблеток. Він лежав поруч і надіявся, що її просвітління – надовго. Хоч би на кілька днів.

Іноді так і бувало.

* * *

Якось уранці Ярина почувалася так спокійно й упевнено, що, взявшись за роботу, одним духом закінчила нескладну композицію, яка маринувалася на робочому столі вже місяців зо два. Закінчивши твір, Ярина відчула приплив натхнення; вона ретельно прибрала в квартирі, відполірувала ганчірочкою всі до єдиної дрібнички на комоді й нарешті затіяла переворот у великій шафі для одягу.

– Погуляй, – сказала вона, розглядаючи Кімове лице в блідому дзеркалі, закріпленому зсередини скрипучих дверцят. – Серйозно, Кімчику. Тобі дуже треба. Добре?

Був понеділок. За вікном сіялася мжичка.

Усвідомлюючи слушність Ярининих слів, Кім покірно взув кросівки, витяг з комори зашкарублого футбольного м’яча, який пам’ятав запах осінньої трави, і подався на майданчик за гаражами, туди, де з-під вологого бурого килима вибивалися перші зелені стьожечки.

На мокрих кущах сиділи, зливаючись із сірими гілками, горобці. Непристойний напис на гаражних дверях хтось замазюкав рожевою фарбою; Кім поклав м’яча на торішню траву в центрі галявини. Скинув куртку й почав бігати – по колу, по колу, наче цирковий кінь, спершу повільно, а потім прискорюючи й прискорюючи темп.

Дрібний дощик змінився на сніг. Можливо, останній цієї весни. Сніг валив дедалі густіший; Кім біг, слухаючи свої кроки.

Буро-зелена галявина білішала. Маленька снігова шапка лежала на маківці старого м’яча. Кім зупинився під іржавою поперечиною, що вросла в розсохи двох беріз, підстрибнув, схопився, підтягся, торкнувшись підборіддям мокрого металу.

…Але ж дружина того пацієнта, Прохоренка, досі думає, що Кім – бездарний коновал, який цінує життя хворого не дорожче за торішній рецепт!

Кім піднімав себе до неба й знову кидав униз. Торкатися підборіддям поперечини ставало раз за разом важче, та він звично перемагав себе, підтягувався ще й ще; отак, думав він, видихаючи повітря крізь зціплені зуби. Усе буде добре, інакше й бути не може. Усе буде добре…

У тому, що машина перекинулась на слизькій трасі, нема нічого надприродного, думав він. Правда, в одному комплекті з аварією ми маємо «чудо Верхнехацького», як його охрестили за прізвищем мого беручкого шефа. І маємо двадцять дев’яте лютого… Чи можуть ці дві – нехай три – події бути пов’язані між собою? Ну, хіба що своїм занепадництвом… тобто загадковістю. Ні перша, ні друга не мають переконливого пояснення. А хлопчик… Хлопчик. Інформацію перетравлено, або напівперетравлено, ніякого висновку зробити не вдалося, отже, потрібна нова інформація…

Він розтис затерплі пальці й приземлився на голий п’ятачок землі під поперечиною, чорну лисину, протоптану ще торік самодіяльними фізкультурниками. Струсив напругу, як собака струшує воду, й обернувся.

– Добрий день, – сказав хлопчик. Він стояв посеред галявини, за маленький крок від засніженого м’яча.

– Добрий день, – після коротенької паузи відгукнувся Кім. Хлопчик підштовхнув м’яча носком черевика. Залишаючи по собі доріжку, м’яч покотився до Кіма й завмер на півдорозі.

* * *

– Питання, де я взявся, сьогодні не ставимо…

М’яч був слизький, трава – мокра. Замолоду Кім серйозно займався футболом, але Пандем, як видно, теж тренувався. Кім не міг сказати, що біганина з м’ячем йому байдужа.

– Чому?

Пандем фінтив.

Погнавшись за м’ячем, вони зіштовхнулися плечима, Кім послизнувся, але встояв. Пандем гепнувся на засніжену траву; кілька секунд вони дивились один на одного – Кім згори вниз, Пандем знизу вгору. Потім Кім простяг руку; у Пандема були сильні, забруднені землею пальці.

– Чому? – знову запитав Кім, допомагаючи йому встати.

– Не зумію пояснити точно, – тихо сказав Пандем. – Брехати, спрощувати, пересмикувати – не хочу. Тобто я можу, звісно, сказати, що самозародився, приміром, в інформаційних мережах… щось таке…

– Ти мене гіпнотизуєш? Морочиш? Не розумію навіщо.

– Ти ж лікар, – серйозно сказав Пандем. – Не ховайся за кокетливі ширмочки з назвою «я збожеволів».

Він говорить не як підліток, подумав Кім.

Пандем підчепив ногою важкого мокрого м’яча. Ударив сильно, без попередження – зіграв «у стінку»; м’яч відскочив од Кімових ніг по невисокій дузі, і Пандем красиво, з льоту, забив його в цегляну стіну гаража. М’яч залишив пляму на жовтій цеглі й повернувся до Пандема під брудний черевик.

– То ти всевідаючий? – Кім спробував одібрати м’яча, однак Пандем легко відступив:

– Ні. Але я багатовідаючий. І моє знання зростає щосекунди.

– І коли ж ти досягнеш усевідання?

– Ніколи. Завжди залишиться дрібка, що відокремлює мене від абсолютного знання. Вона скорочуватиметься й скорочуватиметься, проте ніколи не зникне.

– Як ти знаєш?

Ведучи м’яча від Кіма, Пандем знов ударив по стіні, але промазав. М’яч покотився в щілину між гаражами.

– Як ти знаєш? – повторив Кім. Пандем винувато знизав плечима.

– Ти знав, що машина накриється на двадцятому кілометрі? – тихо спитав Кім.

– Так. Але якби твої пацієнти не одужували, а хворіли й умирали, як годиться, – ти був би уважніший за кермом і не ганяв би по слизькій трасі. Я теж винен… Хоч усе одно тебе витяг би.

Кім витер лоба тильною стороною долоні. У горлі дерло – чи від вогкості, чи від нервового сміху.

– Скажи… А машина перекинулася не з твоєї волі? Може, без твоєї волі й волосина не впаде?

– Ні, – сказав Пандем майже злякано. – Машина перекинулась сама по собі.

– Що значить «сама по собі»?

– Відповідно до фізичних законів…

– Вибач, – Кім обхопив руками плечі. – Я сприймаю тебе за когось іншого… То ти не всемогутній?

– Ні. Але мої можливості зростають…

– …щосекунди.

– Так. Ваша клініка вже не унікальна, Кіме. Так звана «методика Верхнехацького» працює по всьому місту, в десятках міст, лікарі божеволіють… Знаєш, я захотів говорити з тобою ще й тому, що ти здатний співвідносити цінність своєї кар’єри – і людського життя.

– Не зрозумів, – сказав Кім.

– Неважливо, – хлопчик махнув рукою. – Потім зрозумієш. Кім довго дивився на нього. Пандем відповідав ясним, безтурботним, дещо іронічним поглядом.

– Я тобі не вірю, – сказав Кім.

«Шкода», – сказав хлопчик, не розтуляючи губ. Кіма пересмикнуло.

– Вибач, – пробурмотів Пандем. – Це етап. Це не одразу. Я, звісно, розумію.

* * *

– Еге, – сказав гробар, дивлячись на купюру в Кімових руках. – Звичайно в день з десяток, а зараз – хрін тобі! На тому тижні дід років ста, на позатому – баба… А так… Не мруть. Трунарі лапу смокчуть. Прогоряють. Оркестр простоює. Бляха. У мене куриво закінчилося… Хоч роботу кидай. Хоч сам іди й кого-небудь придави, – він засміявся, запрошуючи й Кіма порадіти з жарту, але той мовчки простяг гроші й пішов.

Пандем чекав його на вузькій лавці під бляшаним прапорцем автобусної зупинки. Сидів, сховавши долоні в рукава; не кажучи ні слова, Кім підійшов і сів поруч.

– Поки що немає можливості влаштувати повне безсмертя, – сказав Пандем, ніби вибачаючись. – Потім. Як вийдемо на зірки.

– Ми вийдемо на зірки?

– Авжеж. Ми заселимо весь космос. Ще при твоєму житті, Кіме Андрійовичу. Твої діти, можливо, стануть першими безсмертними.

– Ти – божевільна комп’ютерна програма? – невпевнено запитав Кім.

Пандем розсміявся – веселий школяр, приємний дев’ятикласник з порядної родини:

– Я – парова машина нового покоління. Штучний хлопчик на діодах і транзисторах. Матеріалізована ноосфера. Ошаліла програма, розумний вірус, та хоч як мене називай, я з усім погоджуся й не ображуся… Слухай, Кіме. Тобі лишилося пройти дуже небагато. Ти повіриш мені і… і заспокоїшся.

– Нащо тобі треба, щоб я повірив?

– Бо я хочу порадитися.

– Зі мною?!

– Не тільки… За минулі кілька днів я приголомшив своєю присутністю два-три мільйони душ по цілому світі. Різних людей, та переважно скептиків. Усі вони тепер проходять свій шлях, дехто вже пройшов… Вони – острівці, насіння, навколо них наросте знання про мене, як наростає нова шкіра навколо підсаджених на рану клаптиків. Двадцять дев’яте лютого не повториться. Тепер я став розумніший…

– Скільки тобі років? – запитав Кім, здригаючись од раптового здогаду.

– Я дорослішаю, – тихо відгукнувся Пандем.

– Скажи, – Кім облизнув губи, – ти міг би… просто скасувати вибух? Або щоб машина взагалі не перекидалася? Міг би?

– Міг би, – Пандем спохмурнів. – Але ти вже мені пробач… У тебе занадто здорова психіка, занадто впевнені погляди на те, що буває й чого не буває. А після аварії твоя впевненість попливла, картина світу ненадовго розмилась, і в цю картину зміг пролізти я, і ти не встиг пояснити собі, що мене не буває… Розумієш?

Кім довго дивився на нього. Потім простяг руку; за сантиметр од Пандемового плеча рука здригнулася, завмерла. Кімові довелося докласти зусиль, щоб змусити себе торкнутися підлітка.

– Це форма, – м’яко сказав Пандем. – Мені не обов’язково мати людське тіло. Просто так зручніше.

– Тобі?

– Тобі, – Пандем дивився на Кіма, як і раніше, весело й щиро. – Людина розмовляє з людиною. Це природно.

* * *

Клініка була порожня. Перед телевізором нудьгували медсестри; прибиральниця ліниво водила ганчіркою по підвіконню. Двері в палати були розчинені навстіж – в усі, крім двох-трьох останніх, де й досі ще перебували хворі: або занадто недовірливі, або схильні зловживати увагою доглядальниць та родичів.

Дорогоцінна апаратура мовчала. Лабораторія не діяла. Більша частина персоналу подалась у відпустки, менша сиділа по кабінетах, безцільно перекладаючи папірці.

Один тільки завідувач був при ділі. Він дописував монографію, і дику – ненормальну – швидкість створення такої фундаментальної праці пояснив не кокетуючи:

– Перегони, хлопчику. Хто перший опублікує дослідження – той одержить усе.

Кім дивився на стосик роздруківок з діаграмами та графіками. Хто-хто, а шеф залишався при своєму розумі. Шеф був справжній, звичайний, звичний, як вода, що шукає дорогу вниз. Шеф перетравлював чудо, немов великий ходячий шлунок, засвоював, перетворюючи на джерело благ; шеф був непрямим доказом реальності Пандема. Одним з доказів.

…У тісній кімнатці, відведеній під архів, пахло дивно й тяжко – наче все повітря клініки, колишнє повітря, просочене болем і неміччю, зібралося тепер тут, спресувалося навколо старих шаф, зайнявши останню лінію оборони. Папка під назвою «Прохоренко» вже встигла вкритися шаром пилу.

Кім сів за канцелярський стіл, над яким нависала хірургічно-яскрава лампочка в білому, наче ковпак медсестри, абажурі. Різке світло впало на списані аркуші, описи досліджень та результати аналізів; Кім витяг з-під паперів рентгенівські знімки.

Оце перший, зроблений півроку тому в районній поліклініці.

Оце другий – через півмісяця в міській лікарні. Це третій, зроблений при обстеженні в їхній клініці; пухлина розростається зі страшною швидкістю, не лишаючи надій.

Оце два останні – другий було зроблено тому, що Кім не повірив першому.

Кім потягся, щоб відчинити кватирку. Сперте повітря архіву тиснуло на нього, як лікарняна подушка.

* * *

«Систематизоване марення – струнка логічна система, що пояснює причини й механізми виникнення того чи того явища. Відпрацьована в дрібних деталях, тому зовні правдоподібна. Як і будь-яке марення, не піддається корекції, однак завдяки своїй суворій логічності має властивість інфікувати навколишніх. Систематизоване марення найчастіше має застарілий характер і складається багато років. На відміну від хаотичного або ситуативного марення, внутрішньо несуперечливе».

* * *

Вранці (п’ята нуль три на дисплеї електронного будильника) Кім обережно виліз з-під ковдри й намацав ногами капці.

Ярина спала. За минулі кілька днів її депресія й страхи, слава Богу, майже стихли.

Кім пробрався на кухню й притулився лобом до темної шибки. Унизу, у дворі, світили жовті ліхтарі. Їхній відблиск лежав на білому боці холодильника, на циферблаті місячного годинника, тепло підсвічував звичні обриси й деталі дому, як уявляв собі його Кім і яким він потрібен кожній людині.

Приснилося, подумав Кім. Сон. Усе приснилося. Геть. От і ранок…

Він відкрив холодильник, вийняв пакет з яблучним соком. Узяв на полиці склянку; сік був холодний, такий холодний, що аж у зуби заходило.

– Я не сплю, – сказав він уголос.

– Авжеж, – тихо відповів Пандем.

Кім обернувся. Пандем сидів на стільці коло вікна, на тому самому місці, куди Кім посадовив гостя в його перший – після аварії – візит.

Кім обережно поставив склянку на край стола. Подивився, як скочуються по стінках останні краплинки соку, як утворюють на дні маленьке недопите озеро.

– Ти реальний?

– Питання про реальність навколишнього світу, – Пандем усміхнувся, – не розв’язане й досі. Ні в психіатрії, ні у філософії. Влаштуємо диспут?

– Якщо ти реальний – де межа твоїх можливостей?

– Уже далеко, – сказав Пандем. – Деякі тектонічні процеси, темпоральні явища… чи є сенс про це говорити?

– Що ти можеш робити з людьми? – Кім зупинився коло вікна, дивлячись на жовті ліхтарі.

– Кіме, – сказав Пандем. – Я не дослідник, не дресирувальник і не ляльковод. Я нічого не збираюся робити з людьми. Я хочу – разом з людьми – спокою й щастя. Вибуху творчої енергії. Любові. Прориву до зірок. Безсмертя. Того, чого гідна людина.

– Як ти знаєш, чого гідна людина? Що ти взагалі знаєш про людину? Що ти зробиш з тими, хто не хоче спокою й щастя, а хоче крові й м’яса? Рабів? Влади?

– Будемо пробувати, – смиренно відгукнувся Пандем. – Розумієш, Кіме, я можу прямо зараз, не встаючи зі стільця, влаштувати всім-всім, дітям і старим, цивілізованим і диким – повне задоволення від кожної прожитої хвилини. Вони почуватимуться щасливими день у день. Прокидатимуться з усмішкою і з усмішкою засинатимуть…

Кім обернувся від вікна:

– Ти сказав, що ти не ляльковод…

– Ти мені не довіряєш, – Пандем усміхнувся. – Боїшся. Сподіваєшся підступу… Чого так не можна?

– Бо це модифікація. Запрограмована особистість перестає бути людиною.

– Тоді я поверну тобі твоє питання: що ти взагалі знаєш про людину? Чому нещасна бездумна істота, що живе від бійки до злягання, більше людина, ніж інша така сама, але щаслива й не небезпечна для інших?

Кім мовчав. Небо світлішало.

– Що ж, – Пандем зітхнув. – Ти мені пробач… Я ж певною мірою – ти. Я знаю, як тобі неприємна ця ідея – модифікація особистості. Огидна… Але от, скажімо, відібрати в людини її фобію, її настирливу ідею – злочинно?

Кім напружився.

– Я не про Ярину, – швидко сказав його гість.

Знає.

Через двір по діагональній доріжці брів двірник, ритмічно вимахуючи невидимою в ранковій сутіні мітлою.

– Психічні захворювання, – тихо продовжував Пандем. – Патології та межові стани. Можна модифікувати? Не відповідай… Ти запитаєш, де межа між патологією і нормою. Ти запитаєш, як далеко можна зайти, один раз узявшись за уявний скальпель. Якщо коригувати вчинок не переконанням і, звісно, не карою, а втручатися на рівні мотивації… Стривай! Ти запитаєш, з якого дива я взагалі беруся щось коригувати. Я відповім: з того самого, з якого ти берешся лікувати хворого. От я вилікував твоїх пацієнтів успішніше, ніж це виходило в тебе. Що, я не порушив при цьому правил, до яких ти звик? Що, світ, де люди не вбивають і не принижують, занадто гарний для тебе? Що природно, те недоторканно?

Добре було б усе-таки прокинутись, похмуро подумав Кім.

– Не відповідай мені, – тихо сказав Пандем. – Я зараз од тебе відчеплюся, ти просто перетрави ще й це… І не тривожся через Ярину. Їй більше не загрожують ніякі депресії.

Він легко встав з табуретки. Кім побачив, що на ногах у нього розтоптані капці, ті самі, що вони завжди пропонують родичам, котрі заходять у гості.

Вийшовши вслід за гостем у коридорчик, Кім про всяк випадок став у дверях кімнати, де спала дружина. Хлопчик, здається, не звернув на це уваги – стоячи на одній нозі й упершись худим задом у дерматин вхідних дверей, він зав’язував шнурки на кросівці. Шнурки були довгі, товсті й не дуже чисті.

– Тільки, – сказав хлопчик, випрямляючись, – тільки, коли остаточно повіриш у моє існування… не шукай способів мене знищити. Змарнуєш час… Це найперший рефлекс – усунути невідоме, підірвати чуже, придушити непізнаване. Тобі самому буде погано від таких думок. Ти лікар, а не вбивця… А крім того, я сказав тобі чесно й цілком щиро: якби я обирав шлях модифікації – всі були б уже щасливі, остаточно й давним-давно. І Ярина, й ти… До побачення.

І він пішов, делікатно притримавши пальцем язичок замка – щоб клацанням не розбудити Ярину.

Кім залишився стояти в коридорчику.

Розділ четвертий

– Привіт, brother, – сказав веселий голос у слухавці. – У мене день народження, я приймаю поздоровлення… Отже?

– Стривай, – сказав Кім, намагаючись розліпити повіки (на годиннику була восьма ранку, заснути вдалося тільки годину тому). – Стривай… Який сьогодні день?

– Робочий, – радісно запевнив голос. – Скажеш, щойно сам збирався мені подзвонити?

– Я спав, – зізнався Кім. І прислухався до шуму води у ванній: Ярина вже встала.

– Чого це? – здивувався голос. – А, ти ж у відпустці, а я думала, ти, як завжди, забув про наш з Леркою день народження…

– Коли це я забував про ваш день народження?!

– Аніж ото кричати, краще чемно мене поздоров. І Лерці подзвони негайно, бо вона на роботу піде.

– З днем народження, Олександро, – сказав Кім, потираючи вільну від слухавки скроню. – Рости велика й гарна.

– О-от, – голос у слухавці був задоволений. – Пробач, brother, я чесно не подумала, що ти ще спиш. Завтра о шостій у нас party, приходьте з Яринкою до мами з татом, будемо пити й бешкетувати. Завтра о шостій, як зрозумів, прийом?

…Кім чудово пам’ятав подив, з яким батько сказав йому, повернувшись з пологового будинку:

– Ти знаєш… Не братик і не сестричка.

– А хто?! – вразився семирічний Кім.

Батько промовисто показав два пальці (як потім виявилося, він, хоч майже ніколи не пив, того дня видудлив чималу пляшку коньяку):

– Дві… дві сестрички. Оце номер!..

* * *

Ярина прокинулась о пів на восьму; щойно вона сіла на ліжку, щойно роззирнулася, протираючи очі, щойно Кім упіймав її перший ранковий погляд – виявилося, що їй краще. Ще якийсь час він боявся помилитись, проте Ярина встала, усміхаючись, вільна від страхів і сповнена енергії: що зробити, що купити, а чи не напекти пиріжків…

– Пандем.

Темний екран телевізора засвітився сам по собі, проявився, як фотографія в кюветі; з екрана дивився той, кого назвали на ім’я, і така ефектна його поява змусила Кіма відчути раптову втому.

На кухні Ярина, наспівуючи, дзенькотіла посудом.

– Зникни, – одними губами попросив Кім.

Екран згас. Замість Пандема Кім побачив своє відображення – перекручене, наче в кривому дзеркалі.

Ярина зайшла, витираючи руки маленьким жовтогарячим рушником:

– Я от подумала… Мені до лікаря на дванадцяту, а потім я могла б зайти в універмаг і купити дівчатам подарунки.

– Я сам, – швидко заперечив Кім. – Ніяких універмагів, краще пройдися пішки від поліклініки. А якщо буде дощ, то взагалі нікуди не ходи.

– Мені снилося, що ти з кимось на кухні говорив, – повагавшись, сказала Ярина.

– Невже? – Кім як умів, удав здивування.

– Кришечку загвинчуй, – Ярина взяла з книжкової полиці незакриту аптечну пляшечку. – Вони ж випаровуються й смердять.

– Ага, – сказав Кім і одвів очі.

* * *

Тільки час, думав він, переходячи од вітрини до вітрини, од відділу до відділу, од стойки до стойки. Я мислю ясно, орієнтуюся впевнено, пам’ятаю себе твердо; існує тільки дві ймовірності, тільки дві, всі інші – похідні від них. Або Пандем існує, або, на жаль, я серйозно хворий. Або я хворий, або… Пандем існує, але він не той, за кого себе видає. Наприклад, мене навмисне доводять до божевілля… дурниця. Мене кудись вербують… ще більша дурниця. Мене знімають прихованою камерою, це нова телепрограма… а це вже точно різновид маячні. Тільки час і витримка, хай йому чорт, у мене немає змоги перевірити, чи не мій це мозок вибудував цю систему галюцинацій. Якщо одразу відкинути гіпнотизерів, інопланетян, просвічування променями крізь стіну – що залишиться? Залишиться двадцять дев’яте лютого, і якщо я марив у той день – отже, цілий світ марив…

В універмазі було людно. Кім бродив, мов у джунглях, раз у раз повертаючись по власних слідах. Натикався на людей, просив вибачення, коли натикалися на нього; все, що годилося на подарунок сестрам, було нездоланне фінансово, а все доступне не годилося для подарунка.

– Вибачте, – сказав він укотре, спіткнувшись об чиюсь ногу.

І підняв очі.

Прохоренко Віктор Антонович, учитель хімії та біології, ще місяць тому смертник, а тепер круглощокий і діловитий, стояв коло прилавка канцтоварів, і поруч з ним стояла маленька дівчинка в червоному пальтечку.

Кім сахнувся.

Очі Прохоренкові змінилися – він упізнав Кіма.

– Здра-астуйте, – сказав, наче проспівав. – Радий ба-ачити…

– Діду, – сказала дівчинка й нетерпляче смикнула Прохоренка за рукав. – Я виберу синенький і отой жовтий.

Кім стояв, не знаючи, що сказати.

…Фахівці, які добре знають свою справу. Для них пацієнти були номінальними людьми, тілами, механізмами, записами в історії хвороби, зборами аналізів та діаграм. Співвідношення смертей і ремісій залежало від удачі і від професіоналізму. «До цього не можна звикнути», – говорив колись молодий ще Кім-початківець, і його колега, хірург-золоті руки, мружив холодні уважні очі: «Можна. Треба».

– Я теж радий вас бачити, – сказав Кім. – Я теж… Вибачте.

І поспішив геть. Легкодухо втік.

«Пандеме…»

«Так, Кіме», – голос усередині голови.

«А, чорт… Хай тобі грець…»

«Поверни ліворуч у скляні двері, там бутик, кабінка для примірювання за жовтою шторкою, візьми будь-який светр, сховайся в примірювальній, поговоримо…»

Важка тканина закрилася, відрізаючи кабінку від безлюдного відділу дорогого одягу. У високому дзеркалі Кім побачив своє незнайоме лице – бліде, з дуже тонкими білими губами; опустився на шкіряний табурет, поклав на коліна синій, мов небо, светр – на три розміри менший, ніж міг би на себе натягти.

…Чи міг він знати, що за дверима ліворуч – саме цей бутик? Теоретично – так… Знав, та забув…

«Ти нервуєшся. Ти починаєш у мене вірити. Твоє уявлення про світ пливе».

Пандемів голос звучав усередині голови. Кім знову подивився на себе в дзеркало; засміявся – тихо, щоб не бентежити продавщиць. Боже мій, і це чоловік, хірург…

«Це нормальні людські реакції, Кіме. Під шаром твого страху й невіри є радість, природне почуття при думці про те, що хтось повинен був умерти, однак не вмер, а живе».

«Пандеме…»

«Хочеш, допоможу тобі вибрати сестрам подарунки?»

– Ти?! – запитав Кім занадто голосно. Аж продавщиця неподалік примірювальної перестала шарудіти поліетиленом і підозріло затихла.

«Авжеж, я. Чого ти дивуєшся?»

* * *

Кімова сестра Олександра вийшла заміж у шістнадцять років і школу закінчувала екстерном; по п’ятницях (а іноді й по вівторках) заміжня Саша ходила в школу замість сестри Лери – у п’ятницю були здвоєні уроки літератури, яку Сашка обожнювала, а на вівторок завжди випадала здача фізкультурних нормативів. Кім знав, що «літераторка» прекрасно розрізняє близнючок, а от «фізкультурник» – ні.

Сашин чоловік був старший за неї на рік і після школи вступив у військове училище. Характер у нього був жахливий – у перші місяці після Сашиного заміжжя Кім не раз бився з майбутнім офіцером, розривав з ним стосунки назавжди – і знову, зціпивши зуби, мирився. Сашко (а імена в юного подружжя були однакові) ніби поставив собі за мету робити все навпаки і всупереч; його батько, процвітаючий адвокат, мостив синові м’яку дорогу на юридичний – той з насолодою не послухався й пішов у казарму. Кімові батьки переживали за дочок, Сашкові батьки приходили просити за сина пробачення, сама Олександра готова була захищати чоловіка зубами й пазурами (у Кіма назавжди залишився маленький шрам на мізинці – сестра в запалі полеміки вкусила). Так минув нервовий рік; на другому курсі училища Сашко дуже невдало зламав ногу, його комісували, і він тепер злегка кульгав.

Згодом його характер трохи виправився: залишаючись упертим, самовпевненим і жовчним, Сашин чоловік усе ж обтесався й подорослішав. Їхні з Кімом стосунки, колись не дуже теплі, тепер стали якщо не родинні, то принаймні товариські.

– О-о! Sister-in-law! О-о! My dear brother! Привіт, красені! Ма-а-мо, вони вже з’явилися! Яриночко, я б сказала, що вигляд у тебе прекрасний, але боюся, що ти вважатимеш це за вульгарний комплімент, тому промовчу, незважаючи на те що ти страшенно красива… Жерти в нас особливо нічого, ви ж не їсти сюди прийшли, а поздоровляти іменинниць і веселитися… Ярино, є безалкогольне шампанське. Сашко, прибери зі стола оселедець, увесь дім засмердів, наче затонулий сейнер… Ні, Кім подарунки поки що сховай, подарунки – за столом… Шурко, не крутись під ногами. Тату, забери Шурка, ну я прошу, дай йому якусь залізяку розкрутити… Наприклад, старий приймач…

На другому курсі журфаку Олександра народила сина – без відриву від навчання. Немовля назвали, не довго думаючи, Олександром; побувавши в рюкзачку-ношах на багатьох заліках і навіть на лекціях, Шурко вдався якийсь ненормально розумний – уже в п’ять років його віддали в школу для особливо обдарованих дітей, і він там блискуче розв’язував рівняння. Правда, з вигляду в Сашиному синові ніяк не можна було запідозрити «пуголовка» – здоровенний і червонощокий, вдачею він був у матір, а отже, галасливий, не дуже охайний і напрочуд шкодливий.

– Привіт, дядю Кіме! Здрастуйте, тьотю Ярино! Це – немовля – ще не народилося? А ви мені – той – його покажете, коли він?…

– Ну аякже, тобі – першому… На, – Ярина тицьнула Шуркові в руки керамічний будиночок-свічник.

– Дя-акую! Який ка-айф!

У Шурка була одна дуже гарна риса – він щиро радів будь-якому подарункові незалежно від його ціни та цінності.

– Поздоровте Лерку, – строго сказала Олександра. – Вона на кухні.

Кім узяв другий букет квітів і по вузькому, добре знайомому ще змалку коридору пройшов на кухню. Від плити обернулася точна копія Олександри – така ж чорноволоса, з високими вилицями, з глузливими чорними очима двадцятичотирирічна – ні, вже двадцятип’ятирічна жінка.

Валерія жила з батьками. Ні чоловіка, ні дітей у неї не було.

* * *

«Пандеме?»

«Що?»

Саша страх як любила галасливі свята. Родина сиділа за великим столом – Олександра з чоловіком і з сином, Лерка, Кім, Ярина, батьки й чотири Сашині подруги з двома чоловіками. Здавалося, що кімната, не розрахована на таку кількість народу, роздулась, наче переповнена валіза.

«Пандеме?»

«Не воруши губами. Навіщо?»

Кім щільніше стис губи й нахилився над тарілкою. Йому здавалося, що він робить щось заборонене. Що в безтурботне товариство родичів він приніс міну чи небезпечну хворобу, чи погану новину.

Олександра й Лерка сиділи на чільному місці за столом пліч-о-пліч; Олександра змалку любила гратися в «одинаківців» і, навіть як стала доросла, коли-не-коли купувала речі у двох екземплярах – собі й сестрі. Лера, котра однакового одягу ніколи не любила, на честь дня народження поступилася Олександрі й наділа білий светр-близнюк; сидячи за столом, сестри здавалися віддзеркаленням одна одної, і тільки Шурко, що якраз оселився в затишній хатинці-під-скатертиною, міг засвідчити, що під столом на тітці надіто спідницю, а на мамі – чорні штани-кльош.

– …Дозвольте сказати тост! – тато, Андрій Георгійович, устав. У свої шістдесят з гаком він був імпозантний, підтягнутий і моложавий. – Я хочу підняти цей келих – уперше, до речі! – за наших славних дівчаток, які…

Гості випили й загаласували. Кім потягся до поліетиленового пакета, заздалегідь «зарядженого» на спинці стільця. Олександрі призначався альбом з репродукціями Моне; глянувши на подарунок, його не схильна до захвату сестра трохи роззявила рота:

– Як? Ти… Ну ні фіга собі! Як ти здогадався? Я на нього вже місяць… Ну, Кімусику, дякую! Ну ти даєш!

Розцілувавшись з Олександрою – стіл хитнувся й дзенькнув посуд, – Кім витяг з пакета взуттєву коробку. Гості стихли; Лера відкрила кришку й раптом почервоніла – білий комірець светра підкреслив її сум’яття, роблячи рум’янець глибшим і яскравішим.

– Ну ти даєш, – тільки й промовила Лерка.

У коробці лежали тонкі аквамаринові босоніжки на високому каблучку.

…Це нічого не значить, думав Кім, дивлячись, як Лерка квапиться в коридор – міряти обновку. Це не доказ, думав він, коли виявилося, що босоніжки сидять на сестрі ідеально. Я міг угадати їхні потаємні бажання… Усе-таки вони мої сестри, я їх непогано знаю… Якісь випадкові слова могли спливти з підсвідомості… Підсвідомість могла сама…

«Авжеж. Особливо така чудова підсвідомість, як у тебе».

У внутрішньому голосі звучала іронія. Кім ледве стримався, щоб не потрясти головою.

Мама дивилася на нього із захопленням:

– Ти ж ніколи в житті не дарував взуття!

– У нас з Леркою нога нестандартна, – із запалом підхопила Олександра. – Підйом високий, сто років намучишся, поки купиш… Яринко, визнай, це ти вибирала?

Ярина заперечувала. Їй не вірили.

– Я їх позавчора в універмазі приміряла, – ошелешено бурмотіла Лерка. – По-моєму, саме ці. Здається, мого розміру там була одна тільки пара… Ти що, за мною стежив?

Кімова усмішка – він це відчував – ставала дедалі напруженіша. Жорстко, по-спортивному працювали м’язи, розтягуючи рот.

…А що, як уся ця вечірка – плід його уяви? Нема ні мами, ні сестер, ні Ярини. Або – ще гірше – вони є, але схилилися над ним, намагаючись розібрати хоч слово в його бурмотінні. А він лежить у лікарняній піжамі, дивиться в стелю, бачить картини, не відчуває реальних дотиків…

«Кіме… Ти б менше думав про себе. Вони щасливі, до речі».

«Я радий за них».

«От і добре. А я радий за тебе».

Подарунки інших гостей пройшли майже непомічені. Олександрина подруга навіть образилася; на щастя, її образи вистачило рівно на двадцять хвилин. Минули підряд ще три тости; гості розслабилися, загальна розмова розпалася на кілька гучних базікалок, що заважали одна одній. Говорили про новини, про якісь інтриги навколо міської газети, про спільних знайомих, яких і Кім, і Ярина бачили в найкращому разі на екрані телевізора. Ярині було цікаво; Кім майже не слухав.

«Пандеме… А пацієнта Прохоренка ти на зустріч до мене привів? Чи це випадковість?»

«Ти ж знаєш, бувають і крутіші випадковості… Він збирався з онукою в універмаг. Я тільки затримав їх у канцтоварах на дві хвилини довше…»

«Ляльковод».

Мовчання. І секундне мовчання за столом; Кім рвучко підняв голову:

– Га?

Але всі дивилися не на нього, а на Сашка.

– …Абсолютний козел, – продовжував Сашко, наче нічого й не сталося. – Шаманські танці на бубні. Так, знахарі останнім часом зажерлися…

– У мене приятельку знахар вилікував, – нервово сказала Сашина подруга. – У неї була пухлина… А тепер навіть офіційна медицина визнає, що пухлини немає!

– Подумаєш, – сказав Сашко. – Он у Кіма в клініці всіх хворих повиписували. Кажуть, що здорові. А хтозна, що з цими здоровими станеться через півроку.

«Кіме?»

– Вони здорові, – сказав Кім крізь зуби. – Я вчора в універмазі бачив свого пацієнта. Він здоровий.

Сашко всміхнувся тією знайомою жовчною усмішкою, що колись доводила Кіма до нестями, а тепер тільки трохи дратувала.

«Я не ляльковод, Кіме. Мені огидно бути ляльководом. Це те саме, якби тобі сказали, що ти хабарник…»

Кім криво посміхнувся.

«Пандеме, іноді мені здається, що ти дитина».

«Штампи, Кіме. Стереотипи. Ти мене боїшся – твоя свідомість захищається, ти шукаєш у мені маленького й слабкого. Щоб хоч якось зі мною примиритися».

– …голий король. Так, він зняв два-три сильні фільми, але ця остання його прем’єра – це так убого…

– …про цього типа, він талановитий, йому б хоч крихту смаку…

– …щільний текст. Важко читати, із задоволенням грузнеш, наче в киселі… Ні, наче в бетоні!

«Пандеме, навіщо ти?…»

«Щоб світ був такий, як має бути».

– …От ви смієтесь, а цей Шпорник був у ефірі двадцять дев’ятого лютого. Того самого двадцять дев’ятого! І в нього сиділа ціла студія гостей – у прямому ефірі! Він якось зумів стримати паніку, хоч у самого в голові базікали святі Катерина й Маргарита…

«Пандеме!»

«Що?»

«Ти читаєш думки?»

«Я присутній при їхньому народженні».

– О Господи, – сказав Кім пошепки.

Лера внесла в кімнату двоярусний торт з безліччю здвоєних свічок. Гості зааплодували.

* * *

– Чудова ніч, – сказала Ярина. – Зовсім весна.

(Про що я думаю, питав себе Кім. Про якісь дурниці. Ось мокрий асфальт, ось папірець на стовпі, ось пачка з-під сигарет у калюжі… Але ж я не можу весь час ховати свої думки! Не можу весь час думати, що я думаю…)

– Вітру нема, – сказала Ярина. – Якби не так пізно – я б пройшлася… Кімчику, що з тобою?

Її долоня запрошувала сховатися. Од вітру. Од себе. Жаль, що в нього таке велике лице, а в неї така вузька долонька…

Пахло терпкими парфумами. Ярина любила терпкі.

(Наче уві сні, коли бачиш себе голим посеред проспекту…)

– Повернусь і викличу таксі, – сказав Кім, та в цю мить з-за повороту визирнув великий автобус з «гармошкою» на череві.

(Я не хочу свідків! Я маю право бути на самоті… Усередині себе – наодинці з собою!)

– Нам пощастило, – сказала Ярина автобусові. Потім уважно придивилася до Кімового обличчя: – Ти що, п’яний?

(Невже все це – породження мого мозку?! Двадцять дев’яте лютого… А це щеня хто-небудь, крім мене, бачив? Ніхто…)

Кім підсадив Ярину на підніжку. Салон був майже порожній, хіба що п’яненький дідуган дрімав на передньому сидінні та підліток малював пички на запітнілій шибці.

– Кіме, ти ж начебто майже не пив? Що з тобою? – Ярина сіла, в цей момент підліток біля вікна обернувся.

Автобус різко рушив, Кім насилу втримав рівновагу.

– Кіме Андрійовичу, добрий вечір! – привітався Пандем.

– Добрий, – глухо сказав Кім.

– Ми грали у футбол, – пояснив Пандем у відповідь на запитальний погляд Ярини. – З Кімом Андрійовичем. У понеділок. За гаражами.

– А-а-а, – Ярина всміхнулася, ніби спогади про той день були їй надзвичайно приємні. – Ти ще прийшов увесь брудний…

– Так, – сказав Кім. «Ярина мене теж бачить».

– Так, – повторив Кім.

– То ми сусіди? – запитала Ярина.

– Майже, – хлопчик усміхався. – Тільки мені на одну зупинку раніше виходити, ніж вам.

– Може, це небезпечно – так пізно вертатися додому?

– Та яке небезпечно! Де там!

«Кіме, я ж не людина, я частина світу, а ти ж не соромишся дерев, неба… Не відчуваєш ніяковості перед морем… Тебе б не збентежило те, що дощ чує твої думки…»

Автобус причалив до чергової зупинки.

– До побачення, – сказав Пандем.

– Симпатичний пацан, – сказала Ярина, коли двері за ним зачинилися. – Приємний.

Розділ п’ятий

О сьомій ранку – Кім і так майже не спав – подзвонив Яринин брат, Костя.

– Кіме? Пробач, якщо розбудив…

– Нічого, – сказав Кім, виходячи з телефоном на кухню.

– Іванці гірше, – сказав Костя і голосно зітхнув у трубку.

Іванка – так звали Костикову однорічну дочку.

– Кіме… Тут таке діло… Ми вночі швидку допомогу викликали… Ти не знаєш, не міг би порадити, ну, якогось педіатра хорошого, ну, ти розумієш…

– А що з нею? – запитав Кім.

– Температура, – Костя зітхнув ще голосніше. – Не спить… Кожні три години доводилося збивати. І зараз піднімається…

– Я зараз приїду, – сказав Кім і поклав слухавку. Швидко написав записку Ярині – і уже в дверях забарився:

– Пандеме?…

«Твоїй племінниці нічого не загрожує. Це застуда».

…Костя стояв посеред кімнати, тримаючи в одній руці миску з водою й мокрою ганчіркою, у другій – градусник; велика необлаштована квартира (клубки перекотипилу під диванами, потріскана стеля, шпалери, розмальовані відважною немовляцькою рукою) пропахла оцтом.

– Спить, – сказав Костя пошепки. – Щойно заснула.

На ліжку сиділа Дарина – бліда, в халаті, зі сплячою дитиною на руках. Лице її виражало немислиму, без жодної надії скорботу.

– Привіт, – пошепки сказав Кім.

– Ми її обтерли оцтом, і вона заснула, – повторив Костя.

В Іванки були довгі світлі вії. І вона геть не схожа була на хвору – спить собі дитина, та й годі. Зате Дарина своїм зацькованим виглядом дратувала Кіма дедалі більше.

– Ану подивись на мене, – сухо звелів він. – Думаєш, від твоїх сліз дитині буде легше?

У Дарини затряслися губи.

– Схаменися! Заспокойся! – упівголоса наказав Кім. – На кого ти схожа… Так, діти хворіють! І ти повинна допомогти дитині, а не заважати їй!

– Не можу, – прошепотіла Дарина. – Я не можу її… Це я її застудила позавчора. Треба було надіти бузковий комбінезон, а я вдягла червоний…

Вона закусила губу, стримуючи ридання.

– Перестань! – гаркнув Костя.

«Пандеме?…»

«Вона здорова. Температура впала півгодини тому».

Кім простяг руку – і обережно торкнувся Іванчиного лоба.

– Слухай, а вона… давно температуру…

Дарина торкнулася доччиного лоба губами. Недовірливо втупилася в Кіма.

* * *

За фахом Костя був інженер-верстатобудівник, але за все життя йому так і не довелося спроектувати жодного верстата. Нітрохи не засмучуючись з цього приводу, Костя потроху торгував машинами, потроху лагодив комп’ютери, потроху заробляв таксуванням; якось навіть зібрався піти в політики, але вибори програв. Яринине ставлення до брата було складне – той був на сім років старший і мав цілком інакший характер. Завжди веселий і легкий у спілкуванні, він ніколи не планував життя далі завтрашнього ранку, і його радісна байдужість до всього, навіть до найближчих родичів, часом бісила стриману й відповідальну Ярину:

– Усе дитинство він мене губив! Піде кудись, а мене забуде в пісочниці чи на лавці. Я іноді ридала, а іноді й раділа. Мама працювала з ранку до ночі… Забирав мене з садка, мої виховательки намагалися йому, десятилітньому бовдурові, втовкмачити, щоб трирічної дитини посеред людної вулиці не кидав. Де там… Пам’ятаю, по дорозі назад він купував оселедця й морозиво, сам їв і мене пригощав. Пам’ятаю смак цього оселедця… разом з морозивом… Черевики мокрі по коліно… пісок на зубах… Я ж його обожнювала, все-таки старший брат…

Костя всміхався, слухаючи ці спогади. Він був кремезний, кругловидий, з прямим світлим волоссям, з симпатичними ямочками на щоках. У свої двадцять дев’ять він нагадував студента молодших курсів, і зустрічні дівулі на вулиці вряди-годи кидали на нього зацікавлені погляди.

«Слухай, Пандеме… А він Даринку зраджує?»

«Не відповім».

Кім відчув себе по-дурному. Стало дуже ніяково – наче, розповівши анекдот на межі фолу, замість сміху одержав у відповідь здивовані, розчаровані погляди.

«Вибач…»

«Ніколи не проси в мене вибачення. Це зайве».

* * *

– Ти можеш зробити, щоб небо було зелене? Чи бузкове? Змінити склад атмосфери так, щоб…

– Можу. Але для цього не конче міняти склад атмосфери. Я можу зробити так, щоб люди бачили небо бузковим.

– Так… А щоб я бачив Ярину, наприклад, чужою й небезпечною людиною – ти можеш таке зробити?

Вони сиділи на березі ставка. Щілини лавки були заліплені грудочками засохлої жуйки – багато кілограмів жуйки, білої й рожевої. Напевно, малолітні закохані, що так цінували цю лавку в сутінках, спершу все-таки виймали жуйку з ротів, а вже потім цілувалися…

– Добре, – зітхнув Пандем. – Накажеш повбивати твоїх пацієнтів назад? Чи заштовхати тебе назад у машину за секунду до вибуху?

Попід самим берегом плавали качки. З надією дивилися на Кімові руки. Хліба не було.

– Ти приписуєш мені всі дурниці, які твоя свідомість пов’язує з картинкою «людини, що наділена величезною владою», – продовжував Пандем. – А я аж ніяк не людина і на людину не схожий. Я – ожиле поняття, якщо хочеш… Якщо це незграбне визначення тобі якось допоможе.

Газон навколо лавки був лисий і чорний, мов стара автомобільна шина, і тільки коло однієї круглої, наче копито, чавунної ніжки виднілися перші нірки дощових черв’яків.

– Спершу на Землі звідкись узялося життя, – з дивним задоволенням сказав Кімів співрозмовник. – Потім у життя звідкись узявся розум, потім у цього розуму звідкись з’явився Пандем…

Він простяг руку над вологою чорною землею. Земля заворушилася; майнули білі ниточки корінців, виглянули згорнуті в трубочку листочки, розпрямилися й полізли вище й вище, до неба й до простягненої над ними руки. Широко, ніби здивовані роти, розкрилися блідо-фіалкові пухнасті квітки з жовтогарячими тичинками. Запах, від якого Кімові захотілося дихати частіше, розповзся над землею хмарою.

– Це весна, – тихо сказав Пандем. – Згадай, коли ти був малий – ти вмів довіряти.

Газон навколо зеленів. Усюди здіймалися жовті голівки кульбаби.

– Якби я хотів тебе змусити, – ще тихіше сказав Пандем, – ти вже давно був би моїм найкращим другом. І вірив би мені, як дитя мамі.

І витяг з кишені засохлу булку. Качки пожвавішали.

– Я здатний знищити хвороби взагалі. Не тільки смертельні, але й нежить. Навіть порізи й подряпини гоїтимуться миттю. Медицина перетвориться на анатомію – описову науку для допитливих.

Фармакології не буде. Пологи стануть особистою справою породіллі… Усі немовлята виживуть, усі без винятку доживуть до глибокої старості.

– Лікарі світу дуже здивуються, – глухо сказав Кім. – Лікарі, фармацевти, страхові фірми…

– Ти – особисто ти – готовий змиритися з тим, що всі твої знання, вміння, досвід і авторитет більше нікому не потрібні?

– Готовий, – сказав Кім, дивлячись на трапезу качок.

– З іншими я теж домовлюся, – пообіцяв Пандем. – Ейфорія буде сильніша за розчарування, от побачиш… Далі: я думаю залишити в минулому всі без винятку збройні конфлікти. Армії розійдуться по домах, вивільняться колосальні ресурси…

– Бійки на шкільних дворах ти теж припиниш? І якщо припиниш, то як?

Пандем заклав руки за голову:

– Що ти скажеш, якщо персональний педагог, котрий розуміє дитину краще, ніж дитина розуміє сама себе, котрий присутній поруч у кожну мить її, дитинячого, життя, допоможе їй розв’язати конфлікт без бійки? Або, в разі потреби, «організує» бійку так, щоб замість калічення вона мала виховний ефект?

– Що ж, – помовчавши, сказав Кім: – Ти щось там говорив про армії?

– Так. І якщо ти уявляєш собі юрби безробітних людей, які вчора були армійськими офіцерами чи полісменами, чи членами парламенту, а тепер нишпорять, голодні й злі, у пошуках кусня хліба чи сенсу життя…

– Як? Парламенти – теж?

– А навіщо вони потрібні, Кіме? Залишаться уряди як система адміністраторів. Усе. Ніяких законів не буде, бо закони зрівнюють, а люди – унікальні. Я – всередині кожної людини, сприймаю її як індивідуальність і говорю з нею без свідків.

– Керуєш?

– Я не маніпулятор. Я співрозмовник.

– Це… принципово?

– Цілком.

– Ти… не брешеш?

– Щоб я здох, – серйозно сказав Пандем. – Хрест на пузі… Ти знаєш, нинішня моя оболонка вже не допомагає нам спілкуватися. Навпаки.

– А гроші? Що, гроші теж не потрібні? Банки, банкіри, цінні папери, біржі…

– Розумієш… я можу знищити всі світлофори в місті, всі дорожні знаки, і замінити їх собою, своїми порадами-приписами. Можу… та чи треба? Ні, нехай налагоджений механізм крутиться, я можу його оптимізувати – ну й, зрозуміло, усунути зловживання. Тож… якщо згодом система відімре – я її не оплакуватиму. Але зносити її навмисне – ні, не буду.

– Тобто ти не хочеш бути нянькою при людстві? А взагалі, яку міру свободи ти пропонуєш нам залишити? Убити когось чи вчинити самогубство обиватель не має влади. А облаяти? А обрати професію, до якої, на твою думку, не придатний? А женитися на якійсь заразі? А вкрасти гаманець?

Пандем кинув в озеро нову порцію булки. Полічити качок не виходило: спершу їх було, здається, чотири, а тепер чи шість, чи вісім.

– Жорстке обмеження одне: життя до глибокої старості. Трохи менш жорстке обмеження – свобода й добробут тих, хто навколо. Тобто женись на заразі, якщо та зараза не проти. Обирай професію, яку хочеш. Щодо гаманця… ймовірно, ми все-таки домовимось про повагу до інших. Не тільки до власності…

– До речі, власність! Якщо в когось у сараї сховано ресурс, конче необхідний суспільству…

– …Зламувати сарай не будемо. Домовимось, а якщо хазяїн ресурсу рішуче впиратиметься – що ж, не будемо наполягати. Знайдемо якийсь інший ресурс, а хазяїнові нехай буде соромно…

– «Соромно» – це кара? І взагалі, які кари нас чекають?

– Провокуєш? – Пандем усміхнувся. – Ніякі. Тільки ті, які ти сам готовий на себе накласти… Позбавити себе недільної сигарети…

Качки нажерлись, однак відпливати не спішили.

– Що ж… А давно ти є? Був же колись час, коли тебе не було? Був момент твого народження?

– Ні, – Пандем струснув крихти з рукава. – Я не народився й не прийшов, я – виник. Час, коли мене не було, залишив по собі сукупність знаків. Я бачу їх у землі, у живих і мертвих мовах, у тобі…

– Скажи, – Кім запнувся. – А… повернути час назад?

– Тепер – ні. Потім – напевно.

– А воскресити мертвого?

– Так. Але навіщо? Мертвих буде не так багато.

– А літати?

– А ти хотів би? – Пандем усміхнувся.

Кім відчув, як лава випливає з-під нього. Як він піднімається, наче в дитячому сні, і зависає у щільному пружному повітрі.

– Руками махай, – сказав Пандем знизу.

– Вер…ни, – прохрипів Кім. І лава повернулася на колишнє місце.

– Страшно? – спитав Пандем.

Кім судомно, по-курячому кивнув.

– Увесь твій досвід говорить, що мене не буває, – м’яко сказав Пандем. – Це природно. Ти звикнеш.

* * *

У церкві пахло весною, воском і ладаном. Вогники свічок заворожували, люди здавалися темними силуетами, глибинними рибами в прозорій холодній воді – кожен сам по собі, кожен наодинці з собою.

Кім довго, питально розглядав світлі обличчя під золотими німбами. Невміло перехрестився; бабуся, що стояла поруч, осудливо щось забуркотіла. Не дослухавши її інструкцій, Кім торкнувся Пандемового рукава й рушив до виходу; зашкарублі долоні жебраків простяглися, мов листя. Кім вигріб з кишені дріб’язок і поклав по монетці на кожну долоню.

Під сонцем було майже жарко. Скрізь, де тільки була вільна од асфальту земля, зеленіли паростки й стебла, і перша кульбабинка – на безпечній короткій ніжці, але зухвало-жовта – визирала з-під церковної огорожі.

– Скажи, – почав Кім. – Скажи… стільки народу в усьому світі надіються й чекають… Чого ти з’явився до мене? Котрий не чекав? Котрому тебе не треба?

– Вони чекають не мене, – тихо відгукнувся Пандем. – Це було б нечесно.

* * *

«…Отже, я співрозмовник. І єдина причина, з якої я втручатимуся в мозок прямо, – психічний розлад, що не піддається іншій корекції».

Кім сидів у вагоні метро, в кутку. У темних шибках віддзеркалювались люди, вони читали, дрімали, розглядались по боках, висіли на трубах поручнів або зручно розсідалися на дерматинових диванах; навпроти Кіма сиділа пухка розпатлана блондинка, захоплена пухкою розпатланою книжкою, і у вікні за її спиною Кім бачив своє лице. Скло було криве, а тому Кімові очі й лоб здавалися гротескно-величезними, наче в страшному мультфільмі.

«Добре. Що буде з тими, ким забиті в’язниці й колонії? Як ти бачиш їхнє майбутнє – тих, хто був засуджений на довічне, припустімо, ув’язнення? За вбивства, підпали, зґвалтування? Де їм місце у твоєму світі?»

«Там, де й усім. Карою їм буде каяття, і запевняю тебе, воно значно дієвіше, ніж в’язниця».

«Ти наївний! Господи, ти з такою владою – такий наївний!»

Кім бачив у дзеркалі темного вікна, як ворушаться його губи і як нервово блищать очі. Бачив, як сухорлява бабуся, що сидить поруч і теж віддзеркалюється в склі, раз і вдруге на нього позирає.

«Ти не віриш у совість?»

«А хто буде совістю? Ти? Дзижчання бджілки у великій бритій голові: вбивати недобре? Як тобі не соромно? Так?»

«Ні, Кім… Ти забуваєш, що я – це кожний з них. Я бачу їх зсередини. Кожне вагання, кожне бажання і кожен страх. Кожну хвилину пам’яті. Світ, який вони бачать не так, як ти. Їхній світ ієрархічний, і для початку я просто посяду верхній щабель. А потім… Декому я зумію вправити вивихнуте уявлення про життя, інших зроблю принаймні безпечними для навколишніх».

«Тільки словом?»

«Я співрозмовник».

«А якщо вони відмовляться тебе слухати?»

«Я зумію домовитися. Налякаю, підкуплю. Усім що-небудь треба».

Поїзд загальмував – стоячі пасажири гойднулися вперед, мов ліс під поривом вітру. Блондинка, що сиділа навпроти, ніби раптово прокинувшись, уклала в книжку палець замість закладки й поспішила до виходу; на її місце опустився нетверезий дідуган років сорока, одутлий, з «окулярами» сірої шкіри навколо запалених очей. На його брезентовій куртці, колись світлій, був напис «Boss».

«А що скажуть родичі жертв? Коли побачать, як непокарані вбивці спокійнісінько гуляють серед людей?»

«З родичами в мене буде окрема розмова… Бо, розумієш, ти бачиш людей категоріями, групами: «родичі», «пацієнти», «пасажири»… Я бачу кожного окремо. Тільки людина. Етикетки не мають значення… Тому не буде законів. Закон зрівнює».

Бабуся, що сиділа по сусідству, тепер розглядала п’яного на сидінні навпроти; щось глибоко особисте було в її погляді.

«Як з цим?»

«Просто. Він питиме – наче воду. І з тим самим результатом. І ніколи не сп’яніє – ні від чого».

«Усе вино на світі перетвориться на воду?!»

«Ні, вино залишиться вином… Проте діятиме на кожну людину по-різному. Весела ейфорія – так, буде. Сп’яніння до непритомності – ні. Мозок, характер, печінка, воля питущої людини збережуться».

Поїзд пригальмував. Зупинився посеред тунелю. У вагоні було дуже тихо – напружена, неприродна тиша.

«Пандеме? Що там?»

«Попередній поїзд відстає від графіка».

«Ти можеш його підштовхнути?»

«Ти вважаєш, що треба?»

Поїзд засичав, як велика змія. Рушив.

«Це ти?»

«Ні, він сам».

«Де межа твого втручання?»

«Вона ж не врита в землю, як паркан. Залежить від обставин».

«А якщо хтось спробує вбити? Як зупиниш?»

«Словом. Я співрозмовник».

«А якщо не вийде?»

«Зумію зупинити інакше».

«Як?»

«Наприклад, він послизнеться і впаде».

«Це піддавки. Він же не може весь час послизатися…»

«Вогнепальна зброя поламається… вся, по всіх усюдах. А тих, хто лізе з ножем до чужого горла, доведеться трохи заспокоїти… ти не проти?»

«Природна агресія… каструвати суспільство, підмінити живе – ляльками…»

«Ніхто нікого не позбавляє природної агресії. Гризіться, будь ласка, та тільки без калічення. Ніяких смертей на ринзі».

За вікнами була вже нова станція. Поруч з нетверезим громадянином сів великий школяр, такий широкоплечий, що громадянин, ображено ощирившись, засунувся в кут сидіння.

«Подивись на цього хлопчика, Кіме. Він уміє зовсім не думати. Точніше, він думає тільки про те, що бачить, та ще іноді про жінок, які незабаром будуть усі його. Це нещасне, втиснене в землю створіння, а тепер же в нього є майбутнє…»

«Тепер це вже буде щасливе створіння і воно злетить до неба?»

«А він добрий хлопчик, не підлий. У нього буде, як і в тебе, улюблена робота, кохана дружина… Він не винен, що в роду у нього вервечка алкоголіків, що дитинство його минуло під крики й лайку в брудному дворі, в остогидлому домі і в поганій школі… він такий самий, як ти. Я дам йому шанс».

Розділ шостий

– Це з приводу Лерки, – голос сестри Олександри був трохи напружений. – Я знаю, ти ще у відпустці, у тебе є час.

– Я приїду через годину, – сказав Кім.

…Отже, Лерка. У тіні сестри Олександри, котра вічно потрапляла в якісь халепи, змушуючи батьків то хвилюватися, то пишатися, сумирна Валерія здавалася майже невидимкою, надійною й тихою, мовчазною, аж потайною. Жоден претендент (а яскрава краса сестер кидала хлопців до ніг не тільки Олександри) не був для неї досить гарний. Вона їх віднаджувала чемно, проте твердо; навчання й книжки забирали весь її вільний час, а ще вона любила ганяти на велосипеді – до того самого дня, коли раптом вирішила, що це непристойно. Вона писала вірші – правда, їх не бачила жодна людина, навіть мати й сестра, і сам Кім виявив це цілком випадково – з сестриної сумки випав товстий зошит, він його підняв і, перш ніж закрити, механічно прочитав кілька рядків; Лерка взяла зошит у нього з рук, не вирвала, а саме взяла, однак у цьому наказовому жесті було таке обурення, що Кім не наважився розпитувати.

Більше він ніколи не бачив цього зошита. І мама, як з’ясувалося через багато років, не бачила теж.

Бурхлива юність Олександри завершилася її заміжжям; тиха юність Лерки тривала й тривала, перетворюючись на тягар, принаймні для батьків. Поговорити з нею щиро було неможливо – ні в дитинстві, ні тепер. Вона мовчала, спокійно всміхаючись, і не йшла на відвертість ні з ким; ця сталева поверхня під смарагдовим газоном зовнішнього спокою часом захоплювала Кіма, йому здавалося, що з сестри вийшов би чудовий хірург, – проте Лера була вчителькою англійської мови. Щоранку вона йшла в дуже середню школу, що гула, мов трансформатор, і на три чверті ставки вчила малят віршиків, як заклинань, а підлітків граматики, як тарабарської лайки. Нестача грошей надолужувалася приватними уроками. Кім мовчки вважав, що Лерка займається не своєю справою.

Особистого життя в Лери Каманської не було ніякого – аж до минулого літа, коли вона хтозна-як познайомилася з Ігорчиком. Той називав себе продюсером, носив темні окуляри й просторий піджак пісочного кольору; він був сноб, тримався впевнено й говорив красиво, затягувався багатозначно, випускав сигаретний дим з глибоким підтекстом. Що саме він спродюсував і які його творчі плани, нікому так і не вдалося дізнатись, але Лерка, досі закрита й мовчазна, стала тепер упертою й замкнутою; ймовірно, глибоко в душі вона прекрасно розуміла нікчемність свого обранця, і через зіткнення між цим знанням і жагучим, жертовним коханням Кімова сестра була нестерпна.

Роман з продюсером тривав кілька місяців і урвався, залишивши Леру спустошеною й нещасною. Усі зітхнули з полегшенням – безглуздий чад цих сварок-примирень устиг вимучити не тільки батьків, але й Кіма, й Олександру. Минув місяць, Лерка ледь почала повертатися до життя, коли телефон, наче на гріх, знову вибухнув продюсерським дзвінком. Новий рік був нервовий, запах ялинки мішався з їдкими пахощами серцевих крапель, Лерка зі своїм продюсером зникли на три дні, і Кім якоїсь миті вирішив, що крикнути на маму – єдиний спосіб припинити зародження істерики…

Потім Лерка з’явилася, бліда й відсутня, день пролежала лицем до стіни, ввечері вийшла на кухню й сказала мамі, що Ігорчик, зрозуміло, жонатий. Відтоді минуло три місяці, Лерка щасливо оговталася й цілком позбулася хворобливої пристрасті, проте Олександрин дзвінок не міг означати нічого іншого, крім…

«Пандеме?»

«Що?»

«Як ти збираєшся вирішувати проблеми взаємин чоловіка й жінки?»

«Ніяк. Це особиста справа кожної людини».

«Добре… Я можу закрити питання з Ігорчиком прямо сьогодні. І він більше ніколи не подзвонить моїй сестрі… Чи я маю право так вчинити?»

«А чого ти мене питаєш?»

Кім замислився. А й справді, чого? Він так давно не користувався нічиїми порадами…

«Добре, добре. Ми з тобою – і ти, і я – знаємо, що Лерка не дуже щаслива. Ти уявляєш собі, яка зустріч – чи інший поворот долі – можуть змінити її життя на краще?»

«Так».

«Ти це для неї зробиш?»

«А ти? Ти мене питав, чи треба тобі нарешті поговорити з Ігорчиком… Що це, як не поворот долі?»

«Я можу прогнати Ігорчика, але нічого не можу дати навзамін».

«А я можу привести до неї на зустріч людину, з якою їй буде краще, ніж самій. Без мого втручання вони ніколи не зустрінуться. Надто малоймовірна подія… Але тоді ти скажеш, що я ляльковод. Чи сваха. Чи ще щось образливе… Не скажеш?»

«Не знаю».

«Отож… На одній шальці терезів хай буде Лерине щастя – не гіпотетичне, а цілком реальне. А на другій – моє право на втручання. Якщо у справах, які стосуються життя й смерті, я чинитиму рішуче – то у справах так званого щастя…»

«Якщо Лера – сама – тебе попросить?»

«Простіше. Але ж ситуація стосується не тільки Лери. Друга людина…»

«А якщо та людина теж попросить?»

«Щастя їм і любові».

* * *

– Ігор Жанович у себе… Даруйте, а вам призначено? Як вас представити?

Кім озирнувся. Нічого собі офіс, з рибками піраньями в акваріумі, з важким сек’юриті (чи як вони називаються?) на стільці при вході.

– Кім Андрійович Каманський, за дорученням Каманської Валерії Андріївни.

Сек’юриті дивився зі свого стільця – без ворожості, але й без радості.

– По коридору ліворуч, – сказала секретарка після коротких селекторних переговорів.

Кім покрокував по ковроліну, буро-зеленому й щільному, наче злежале торішнє листя. Над головою гостро світилися вбудовані в стелю лампочки; Кім натис на ручку важких дверей і безшумно, наче мисливець у лігво, зайшов у продюсерський кабінет.

Хазяїн возсідав у чорному шкіряному кріслі з високою спинкою. До його чисто вибритої щоки довірливо тулився телефон, на місці очей відблискували темні скельця окулярів; вміщений у своє природне середовище, Ігорчик мав вигляд солідний і переконливий. Причиняючи двері, Кім ніби ненавмисне повернув коліщатко замка-засувки.

Ігорчик з кимось розмовляв – уривчасто і владно. Кивнув Кімові, запрошуючи сісти й почекати; Кім сів і почекав. Ігорчик закінчив розмову безперечним наказом, поклав слухавку на широкий чорний стіл, повернувся до Кіма:

– Ви від Лери? Ви її брат?

– Так, – сказав Кім.

– Не розумію, навіщо Лері треба було вплутувати сторонніх, – Ігорчик поморщився. – Кажіть. У мене п’ять хвилин.

Кім устав. Обійшов кімнату, лавіруючи між чорними шкіряними меблями; зупинився прямо перед Ігорчиковим кріслом, присів поруч на край стола.

– Що таке? – різко запитав Ігорчик.

Кім простягнув руку й зняв з нього окуляри. В Ігорчика виявилися блакитні, здивовані очі з широкими зіницями.

– Та як ти…

Кім піймав Ігорчика за зап’ястя й кинув назад у крісло. Ігорчик мовчки рвонув до телефону. Кім знов його перекинув і навалився зверху; обидві Ігорчикові руки потонули в трясовині шкіряних підлокітників, причому ліву руку Кім придавив коліном.

– Відчепися від неї, – просто, ледь чи не байдуже, сказав Кім.

– Ти, сука…

Кім узяв Ігорчика за горло. Горло було м’якесеньке, горлянка посмикувалася, сонна артерія пружно пульсувала.

– Ти уявляєш, у що вляпався?! – прохрипів Ігорчик.

– Це ти вляпався, Ігорчику. Юхим Кабанець – знаєш такого? – завдячує мені життям сина. Якщо я захочу зіпсувати тобі життя, ніхто мені не завадить, – він стис пальці трохи сильніше. Круглі Ігорчикові очі полізли на лоба, не так од задухи, як од звуку вимовленого імені.

– Ти…

– Я. Запам’ятай, що я зараз скажу. Валерія Андріївна не бажає тебе знати, не бажає тебе бачити, не бажає з тобою говорити. Якщо ти ще хоч раз змусиш її послати тебе по телефону – з тобою говоритимуть зовсім інші люди… Ти зрозумів?

– Пусти… их-х-х…

– Ти зрозумів?

– Зро…зу…мі…

…Виходячи з кабінету, Кім наступив на темні окуляри, що валялися збоку. Цілком випадково, звісно.

* * *

Уже вийшовши з офісу, вже проїхавши кілька зупинок на метро по дорозі додому, Кім раптом зрозумів, що відтоді, як він побачив секретарку й рибок піраній в акваріумі, він ані разу не згадав про Пандема й поводився так, ніби ніякого Пандема не існувало; екскурсія до Ігорчика обернулася візитом у колишній світ, де ніхто не стояв за спиною, не шепотів на вухо, не читав думок.

«Пандеме?»

«Що?»

Він не знав, що сказати. Йому чогось стало ніяково.

«Я тебе якось скривдив, Кіме?»

Стіни вагона майоріли картинками; Кім розглядав рекламу засобу від застуди: сповнене здоров’я сімейство глянцево раділо круглій, як вийняте око, білій таблетці.

«Кіме, не думай про те, який ти маєш вигляд у моїх очах. Ти ще не навчився мені довіряти, але ти нікому не довіряєш, крім, мабуть, дружини, втім, і вона здається тобі дитиною, не цілком пристосованою до життя… Не турбуйся, ніхто не зазіхає на твоє право вирішувати й облаштовувати, оберігати й організовувати. Ти залишаєшся хазяїном своєї долі, чоловіком своєї жінки, батьком своєї дитини, братом своїх сестер, сином своїх батьків… До речі, якби мені зажадалося модифікувати Ігорчика, як би ти на це подивився?»

Розділ сьомий

Перші прийшли Кімові батьки, статечно сіли рядком на диван, і Ярина повела з ними світську бесіду, тоді як Кім нарізав скальпелем ковбасу, шинку й жовтуватий щільний сир. Світле лезо відрізало рівнісінькі, прозорі, ідеально правильні скибочки: Кім перебував у стані лютого зосередженого куражу. У якусь мить подумав зі смутком: наче перед операцією…

Гості не знали, навіщо він їх збирає. Ніколи досі маленька квартира не вміщала всієї розмаїтості Кімових та Ярининих родичів. Батьки, одержавши запрошення, трохи стривожились; Олександра здивувалася, Лера насторожилась, а Дарина взагалі силкувалася відмовитись, повторювала, що дитина нервуватиметься, що малій буде незручно і що вони ще ніколи не ходили з Іванкою в гості.

Коли заявилася Олександра з сім’єю, в маленькій квартирі стало тісно. Шурка посадовили малювати на кухні, на вільному від приготувань краєчку стола. Сашко подався курити на балкон, і Кімові було б спокійніше, якби він звідти не повертався. Олександра під виглядом господарської допомоги спробувала вивідати в брата, що сьогодні святкують; Кім чесно пообіцяв розповісти все, щойно велика родина збереться за столом. Дещо розчарована Олександра втратила всякий інтерес до нарізання фруктів, повернулася в кімнату й – Кім чув крізь причинені двері – заходилася розповідати деталі чергового бульварного скандалу. Мама встигла двічі сказати: «Треба ж таке!», Ярина один раз: «Нічого собі!», – як у двері знов подзвонили, і виявилося, що це Яринин брат Костя з дружиною Дариною і з дитиною, що пхинькала в рюкзачку.

– Тут стільки народу, – приречено сказала Дарина уже в коридорчику. – Я казала. Іванка не засне.

– Укладемо її на кухні, – запропонував безтурботний Костя. – І нехай спить.

Іванка дуже до речі розревілася; Дарина нервово почала вивільняти її з Костикового рюкзачка, але заплуталася в ремінцях і зламала ніготь об карабінчик. Костя добродушно потрушував дочкою, і з кожним трусом вона ревіла ще пронизливіше; Кім одсунув Дарину, саму вже готову розридатися, взяв небогу на руки й показав підвіску на люстрі – червоного з золотом танцюриста, якого Ярина виліпила позаторік. У руках у танцюриста дзенькали мідні дзвіночки; Іванка заспокоїлася й забажала схопити іграшку. Люстра захиталася, Кімова мама злякано скрикнула, балконні двері відчинилися, пропускаючи пропахлого димом Сашка, і Дарина щосили закричала з коридорчика:

– Зачиніть балкон! Дитина недавно хворіла!

Остання прийшла Лерка – з роботи, з уроків, і одразу попросила дати їй щось погризти, хоч би яблуко.

Зрозуміло, було тісно. Зрозуміло, довелось принести табуретки з кухні; розсаджуючи гостей, Кім прислухався до тиші в собі, до дивної тиші, якої не могли порушити ні шум од совання стільців, ні голоси, ні сміх, ні дзенькіт посуду – усе це звичне щоденне тло, миле й нудне, звичайне до останньої нотки, голос життя, що, можливо, існує останні секунди перед тим, як назавжди змінитися.

Майже всі вони щось передчували. Мама тривожилася за Кіма: їй справедливо здавалося, що збори родичів під одним невеликим дахом можуть означати не тільки радість, але й Велике Рішення, а всі великі й несподівані рішення рідко бувають особливо веселі. Тато ставився до справи простіше: з його натяків Кім зрозумів, що той чекає звістки про двійню (а якщо пощастить, то й трійню), яку виявили в Ярининому животі за допомогою ультразвуку. Олександра, на відміну від інших, була прекрасно поінформована про дивні події, що заполонили стрічки новин, про розквіт науки шарлатанії, про звільнення лікарів, про провидців, які, зрозуміло, пророчили нинішню хвилю зцілень ще позаторік (а дехто й десять років тому); знаючи це, Олександра напружено чекала, коли Кім усе прояснить. І Лерка теж нервувалася – судячи з її обличчя, вона сподівалася почути від Кіма, що його призивають в армію, або що він їде на край світу, або що він невиліковно хворий. Дарина переймалася тільки дитиною і більше нічим; Сашко, який мав феноменальний нюх, поглядав на Кіма недовірливо й похмуро: навряд чи його дуже турбувала Кімова доля, проте він думав, і небезпідставно, що приготована Кімом новина може зачепити і його. Костя був голодний і прагнув скоріше випити, Ярина, яка трохи розгубилася від такої навали родичів, шукала штопор, який лежав прямо перед нею на скатертині, а Шурко махав ногами й складав кораблики з серветок.

Після звичайної в таких випадках штовханини й облаштування всі нарешті сіли за стіл, пліч-о-пліч і коліно до коліна. Ярина розмістилася за столом на чільному місці, по праву руку від неї сиділи Олександра, Шурко та Кімові батьки, по ліву – Лерка, Сашко, Костя й Дарина (Іванку посадили навпроти Ярини у високому дитячому стільчику, що вже кілька місяців зберігався в Кіма у коморі). Кім сидів практично у дверях.

– За що п’ємо, Кімчику? – недбало спитала Ярина.

Йому хотілось її заспокоїти, проте він не міг.

– На все свій час… Спершу попоїмо, відпочинемо… розслабимось…

Лерка спохмурніла. У Кімових словах вона побачила приховане підтвердження найгірших своїх очікувань. Щоб підбадьорити жінку й сестру, Кім устав, тримаючи перед собою наповнений келих:

– Випиймо… за нас, за всіх, за дітей… зокрема майбутніх… бо з нами, і з дітьми, все буде дуже добре. Значно краще, ніж було.

Його тост породив цілковите мовчання. Навіть Костя, який уже встиг набити рота ковбасою, навіть Дарина, яка самовіддано годувала Іванку морквяним пюре, не могли пропустити підтексту, що чувся в Кімових словах мимо волі оратора. Навіть Шурко перестав хлюпати солоним помідором і здивовано витріщився на дядька.

– Кімчику, – сказала мама, руйнуючи нарешті в’язку тишу. – Щось сталося? Ти б одразу сказав, усе-таки…

Він засміявся:

– Що ти, мамо, все добре… Те, що сталося, – це… скоріше чудово, ніж погано…

– Правда? – примруживши очі, поцікавилась Олександра. – Тоді введи нас у курс, а ми вже самі оцінимо, чи дуже це, гм, чудово.

– Ти здоровий? – уривчасто запитала Лерка.

Кім допив свій келих. Поставив його на стіл:

– Я здоровий. І всі мої пацієнти одужали. І ніхто з вас не хворів за минулий тиждень… Навіть Іванка, – він подивився на небогу, щоки в якої округлилися, підперті зсередини морквяним пюре, – одужала моментально, і ніхто не зрозумів чому…

– А в мене зуб перестав боліти, – радісно сказав Шурко. – Я так боявся йти до лікаря. А він сам перестав. Ага!

– Це які такі цілителі нас пожаліли? – неголосно запитала Олександра, акуратно чіпляючи виделкою пружний огірок кольору хакі. – І при чому тут ти, Каманський, ти ж у нас лікар, ти в чудеса не віриш?

– Я більше не лікар, – сказав Кім, знову наливаючи собі вина.

Тато трохи не вдавився бутербродом. Мама ляснула руками, і на її лиці було написано: ну що я казала?!

– У світі більше немає лікарів, – сказав Кім у новій тиші, цього разу не в’язкій, а дзвінкій, мов скло. – Бо немає хворих. Нікого лікувати. Всі одужали… А крім того, якщо ви помітили, по цілому світі припинилися війни. За минулий місяць не було нічого… такого… ніхто не підривав, ніщо не руйнувалося, ні терактів, ні повеней…

– Клас, – сказав захоплено Шурко.

– Та-ак, – протягла Олександра.

– Я щось таке чув по ящику, – поважно повідомив Костя.

Іванці нарешті набридло пюре, і вона залементувала, відвертаючи перемазану пичку від невблаганної мельхіорової ложки.

– Де соска? – заметушилася Дарина. – Тут щойно на чистому блюдці лежала пустушка… Де?

– Я не божевільний і не істерик, – Кім усміхнувся до Ярини. – Власне, я хотів, щоб ми зібралися сьогодні всі разом… І випиймо за майбутнє, яке обов’язково настане, але зовсім необов’язково буде таке, як нам тепер уявляється. Набагато скоріше, ніж ми думаємо… І геть по-іншому…

Він випив сам-один. Усі дивилися на нього (крім хіба що Іванки, яка гатила по столу гумовим зайцем, і Дарини, котра намагалася цього зайця вгамувати). Та тільки Шурко дивився з безумовною радістю.

– Кімчику, мені здається, що ти драматизуєш, – розважливо сказала мама. – Те, що сталось у вашій клініці… Це, звісно, феноменально і все таке, але будь-який феномен має розумне пояснення. Воно є, просто його не завжди видно. Наприклад… – і мама затнулася.

«Ну що ти хочеш, щоб я ще сказав?»

«Нічого. Сядь і спокійно попоїж».

– А тепер їжмо, – сказав Кім, опускаючись на свій табурет. – Сядьмо й спокійно їжмо, ми ж так рідко збираємося разом… Шкода, що тільки за столом, ми могли б, напевно, піти пограти у футбол… погуляти в лісі, дітям було б корисно… у театр там чи в музей… а ми тільки за столом, – він махнув рукою й підчепив виделкою маринований гриб, точніше, спробував підчепити, бо гриб, звісно ж, вивернувся.

– Кажуть, після тридцяти в житті людини настає чергова криза, – повідомив Сашко під дзенькіт виделок та незадоволене Іванчине бурмотіння.

– Та ну тебе! – буркнула Олександра.

Іванка раптом перестала обурюватися. Підняла голову, обвела присутніх ясним здивованим поглядом – і розсміялася, ніби її легенько лоскотали.

– Моє сонечко, – зворушилася мама.

– Більшість людей підсвідомо хочуть відповідати чиїмось очікуванням, – продовжував, ніби між іншим, Сашко. – Людина – це те, чого від неї чекають… Чекають успіхів – отже, треба кров з носа досягти успіхів. Лізеш нагору, обдираєш лікті, майже доліз до вершини, а гора раптом зникає…

Сашко хотів ще щось сказати – та враз осікся. У його глузливих очах, спрямованих на Кіма, з’явилися збентеження й страх.

Кім нарешті наколов гриба на виделку. Проковтнув, не відчувши смаку.

Мама намагалася розбити тишу, голосно й дбайливо поповнюючи тарілки. А й справді, чого ми бачимось тільки за столом, подумав Кім. Чого їжа для нас така важлива?

Іванка тихенько гралася своїм зайцем, водила пальцем по столу, муркотіла під ніс, ніби співала; от уже кілька хвилин вона поводилася так зразково-показово, що Даринина хвороблива опіка дещо ослабла, наче канат провис. Дарина нарешті відвела погляд од щокатого доччиного личка, нарешті помітила незвичайну тишу за столом – і впівголоса спитала Костю:

– А що сталося?

– Нічого, – відгукнувся Кім з набитим ротом. – Ми просто їмо. Пригощайся й ти.

Сашко вже не дивився на хазяїна. Кім бачив, куди спрямований його погляд: усередину голови. Кім бачив, як повзуть униз кутики Сашкового рота, як стискається рука, що лежить на краю стола.

«Пандеме?»

«Усе добре, Кіме, їж».

– Сашо, – почала мама, звертаючись до Олександри. – Ти щось розказувала про цього хлопця, що погоду веде… Що вечірня газета йому позов пред’явила. То, може, ти закінчиш, цікаво ж…

Маму анітрохи не цікавили деталі того, що сталося з погодним ведучим. Олександра глибоко зітхнула:

– Ну, загалом, так. Шурко… Може, ти поки що помалюєш на кухні? Чи набрати тобі води в тазик, і ти кораблики попускаєш?

Шурко повільно перевів погляд з матері на бабусю й назад. Озирнувся на Кіма; в очах його наростало сум’яття.

– Ма… – сказав він слабко, торкаючись пальцями потилиці. – Отут… ти щось відчуваєш?

– Ні, – здивовано відгукнулася Олександра. – Що?

Шурко раптом усміхнувся:

– Ой… Слухай, як цікаво… Я зараз… – він звично пірнув під стіл, протупотів рачки до виходу, вибрався з-під скатерки поруч з Кімовим коліном і почалапав на кухню – в одному Ярининому капці.

– Що це з ним? – спитав тато.

– Пустує, – з прикрістю припустила Олександра.

(Наче хтось інший, не дуже знайомий, узявся за складну операцію, підготувавши Кімові роль спостерігача; Кім ненавидів подібні ролі, як на початку свого водійського стажу ненавидів таксі за те, що там не можна сісти за кермо.)

Олександра раптом насупилася. Різко стисла губи й точнісінько повторила Шурків жест – торкнулася пальцями потилиці.

– Що з тобою? Голова болить? – стривожилася мама.

– Н-ні, – пробурмотіла Олександра. Взяла свій келих і зробила глибокий ковток.

Кім подумав: як вона зараз схожа на Лерку. За роки, що минули після дитинства близнючок, він звик, що вони різні, але тепер Олександра, яка бездумно ковтає вино, зробилася дзеркальним відображенням сестри, що сиділа навпроти і насторожено переводила запитальний погляд з Олександри на Кіма й назад.

Іванка співала без слів, самозабутньо й щасливо. Інші мовчали.

– Гості! – Кім устав. – Я зібрав вас, щоб показати…

І замовк. Фраза вийшла самовпевнена й пафосна: наче це він привів Пандема, ніби Пандем – його провина чи його заслуга…

– Що показати? – обережно перепитала мама.

– Показати, який сумний був би світ, якби в ньому не було нашої родини, – поспіхом пожартував тато.

Олександра поставила порожній келих до себе в тарілку, між двома шматками риби. Похитала головою, ніби намагаючись витрусити незваного співрозмовника разом з новою світобудовою; мама стривожилася й хотіла знову про щось запитати, але завмерла з роззявленим ротом, і Кім, дивлячись їй у вічі, побачив, як вивітрюються думки про Олександру й про Шурка, як опускається рука, що механічно потяглася було взятися за серце.

– Стривай, – сказала мама, коли тато поклав їй руку на плече.

Тато – не зачеплений ще Пандемом – озирнувся на Кіма, ніби чекаючи пояснень; Кім розвів руками, але сказати нічого не встиг: тато підстрибнув на стільці, як людина, під якою виявилася оса. Погляд його повернувся всередину, і Кім зрозумів, що в цій розмові він третій – зайвий.

– Ня! – проголосила Іванка. – Па-ня!

– Розумниця! – зраділа Дарина.

Сашко сидів, витріщивши очі. Лерка косилася на нього з дедалі більшим страхом:

– Кімчику, тобі не здається…

– Чого ніхто не їсть? – нервово поцікавилась Ярина і не вгадала: одна людина все-таки їла, і це був Костя. Не розбалуваний домашньою кухнею, колишній інженер наминав м’ясний рулет з сушеними сливами, і все, що відбувалося поза його тарілкою – за золотавим обідком, мов за кордоном, – не привертало Костикової уваги.

– То що ж сталося з тим ведучим погоди? – знову заговорила Ярина, і голос її звучав жалібно.

– Тату, – покликала Лерка. – Ти про що… Послухай, ма…

У цю мить хвиля перетворень, що затопила вже більшу частину кімнати, накрила й Лерку. За звичкою сховавшись у себе, вона встигла викинути, наче аварійний буйок, механічну усмішку на лиці: захисну усмішку, яка мала довести всьому світові, що в Лерки все добре й вона не має потреби в допомозі…

– Передай мені салат, – звеліла Дарина Костикові.

Кім упіймав Яринин погляд. Пожалів, що їх розділяє стіл, що він не може бути поруч; утім, чому не може. Скинувши туфлі, Кім пройшовся по дивану за спинами Дарини, Кості, Сашка й Лерки; Дарина, здається, була шокована: у її добропорядній сім’ї господарі не ходили по диванах за спинами гостей. Кості було байдуже – він їв. Сашко перебував у якомусь різновиді трансу; Лерка всміхалася. Кім зістрибнув з дивана й обійняв Ярину за плечі, і в цю мить – у цю самісіньку – вона здригнулася, вперше після двадцять дев’ятого лютого почувши внутрішній голос.

– Нічого страшного, – сказав Кім, слово в слово повторюючи вмовляння хлопчика на трасі коло палаючої машини. – Нічого страшного не сталося.

* * *

Позавчора ввечері…

Ярина вже спала. Кім вийшов надвір. Пахло весною.

Кім пішов за гаражі – туди, де був спортивний майданчик, де колись – здається, сто років тому – вони з Пандемом грали у футбол. Кім знайшов у темряві мокру лаву, підстелив газету (звідки в руках у нього взялася ця нікчемна рекламна газетка? Здається, з поштової скриньки) і сів.

Ні, вони ні про що таке не домовлялися з Пандемом. Просто Кіма тягло на свіже повітря – хай навіть на холод. Просто Ярина спала, і він не наважувався вмикати телевізор, а читати, хай навіть і газету, не міг теж – розпливалися перед очима букви.

Перехожий з’явився беззвучно. Підходячи до лавки, кашлянув, щоб позначити свою присутність. Він був високий – на зріст як Кім. У куртці-вітрівці та великих кросівках зі світловідбивними вставками; відблиски далеких фар змушували їх мерехтіти в темряві.

– Ну, – сказав Кім, коли перехожий зупинився за п’ять кроків.

– Я сяду, – хрипко спитав перехожий. – Можна?

У Кіма мороз пішов по спині.

– Так отож, – сказав перехожий, наче вибачаючись. – Я росту… Це початковий поштовх. Спочатку я росту дуже швидко. Потім з кожним десятиліттям моє «дорослішання» сповільнюватиметься…

– Тобі ж усе одно, який мати вигляд, – сказав Кім сухим ротом.

– Ні, – серйозно відповів його співрозмовник. – Мені б хотілося… Щоб зовні по змозі було те саме, що й усередині.

– Тоді ти всередині – людина?

– Я сказав «по змозі»… Кіме, я сяду?

– Та чого ти питаєш?

У темряві Кім не бачив обличчя співрозмовника. Той похитав головою – як здалося Кімові, сумно:

– Ти ж не хочеш, щоб я зараз тут сидів? З тобою розмовляв?

Кім запитав себе: а й справді, чи хоче він цього сусідства? І ще запитав себе: а навіщо прохолодної квітневої ночі його понесло за гаражі, в пустельне місце, де раніше чого тільки не траплялося?

Кім мовчки встав, розірвав свою газету надвоє, половину залишив собі, а половину розстелив поруч.

Пандем сів – теж мовчки. Сягнув рукою в кишеню вітрівки; вийняв запальничку й пачку сигарет. Закурив; у світлі жовтого вогника Кім побачив його змарніле, різко доросліше лице.

Тепер йому було років вісімнадцять на вигляд. Він нагадував старшого брата того підлітка, з яким Кім отут же грав у футбол.

– Коньяк ти теж п’єш? – запитав Кім.

– П’ю, – сказав Пандем і ще раз затягся.

Кім витяг з-за пазухи пласку баклажку, що її Ярина подарувала йому торік. Одгвинтив ковпачок. Простяг Пандемові; той сьорбнув з шийки, глибоко зітхнув і закинув голову. Хмари над головами потихеньку розсіювалися, випускаючи зірки.

Кім налив собі коньяку в кришечку-наперсток; скоса зиркнув на сусіда. Якби цей хлопець не був Пандемом, можна було б подумати, що він стривожений. Чи смертельно втомився. Чи смутний і не знає, як сказати погану новину.

– Щось сталося? – запитав Кім.

– Ні, – Пандем затягся знову. – Нічого особливого… Світ напередодні великих змін. Усі це відчувають, але майже ніхто цього не усвідомлює. А я відчуваю це, як зародження вітру… в пустелі…

І він замовк.

– Ти передумав? – повільно запитав Кім.

У темряві не було видно, як Пандем усміхається.

– Ні, Кіме… Даси мені ще випити?

І він знову сьорбнув з шийки. Почалася мжичка; вони сиділи мовчки, пліч-о-пліч, посеред вогкого квітня, і Кім не знав, де ще – у яких країнах, у скількох вимірах – перебуває істота, що сидить поруч з ним, але чув професійною своєю інтуїцією – колишньою професійною, – що Пандемові потрібно зараз отак сидіти, пити Кімів коньяк з баклажки, курити й мовчати.

І це було всього два дні тому.

* * *

– …Зібратися всім разом. Тому що зустрічати Пандема поодинці – значить вважати себе божевільним, страждати, боятися, скиглити…

Страви на столі лишались майже неторкані. Іванка безтурботно спала на кухні. Шурко махав ногами й усміхався собі під ніс – розмовляв, очевидно, з Пандемом.

– Я не розумію, навіщо я все це говорю, – сказав Кім утомлено. – Я так розумію, ти сам скажеш краще…

«Я скажу. Але мене вони знають заледве годину, а тебе все-таки трохи довше…»

– Якби не ти, – Олександра гмикнула, – я б думала, що клепки повилітали. Я й досі не впевнена: можливо…

І замовкла, прислухаючись до голосу всередині.

– Мені здається, що з нас усіх Кім – останній, хто збожеволіє, – тихо сказала Лерка. – Саме тому цей… Пандем почав з нього.

– Не розумію, чого ви всі такі зашугані, – сказав Шурко. – Перелякані… Так, я завтра в школу не піду, завтра в мене адаптаційний день…

– Який день? – обернулася до нього Олександра.

– Адаптаційний! – Шурко сяяв. – Я піду в ліс, Пандем мені розкаже… Потім я помалюю… Потім порозв’язую задачки… Чого ви всі боїтеся?

– Олександре, – повільно сказала Олександра. – Поки що я вирішую, який день у тебе адаптаційний, а який навчальний… І що ти робитимеш… У тебе є, по-перше, мати, і тільки по-друге…

– Батько в нього теж є, – похмуро відгукнувся Сашко. – І припиніть істерику, ви всі. Це колективне потьмарення свідомості… Пам’ятаєте двадцять дев’яте лютого? Тоді було так само, та скоро минуло. Я думаю…

Він замовк, слухаючи Пандема.

– Добре, – сказав Шурко невідомо кому, та навряд чи матері. – Ну добре.

Олександра мовчки встала й вийшла – вибралася – на кухню. За нею пішов Сашко – пройшовся, за Кімовим прикладом, по дивану вздовж стіни, взяв слухавку, набрав три короткі цифри.

– Сашко, ти пожежників викликаєш?

– «Швидку», – повідомив Сашко крізь зуби. – Ч-чорт… У тебе що, телефон… Ти що його спеціально відрубав?!

– Це в тебе істерика, Сашуню, – цілком Олександриним голосом сказала Лерка. – Візьми мобілку й подзвони у «швидку»… Якщо хочеш.

Сашко знову лайнувся і витяг телефон з внутрішньої кишені. Набрав «один-нуль-два», довго слухав відповідь, сердито скинув дзвінок:

– Змовилися всі?! Ч-чорт…

І вийшов у коридорчик, і звідти почулися поперемінно його напружені питання – і неголосні відповіді Олександри.

Ярина сиділа, напівзаплющивши очі, поклавши руки на живіт. Усміхалась, але не так, як Лерка; Яринина усмішка була спокійна, умиротворена, щаслива.

– Яринко?

– Усе нормально, мені добре…

Дарина стояла в кутку, впершись лобом у стіну, й швидко бурмотіла собі під носа:

– Добре, добре, так, аякже… Авжеж… Так, авжеж…

Костя сидів там, де й сидів, дивився в порожню тарілку, недовірливо супився, чесав брову, робив гримаси й жив таким багатим внутрішнім життям, що якби ця картинка потрапила на екран, то Костя б прославився як неперевершений комічний актор. На лихо, всі в кімнаті були такі заклопотані собою, що мовчазна Костикова реприза пропадала марно.

Мама й тато сиділи пліч-о-пліч, іноді мовчки перезирались, іноді невпевнено всміхалися; тато схопився було за голову, але засоромився й руки опустив. Мама облизувала губи, коли-не-коли мацала шию й потилицю, лікті, коліна, кісточки, живіт. Потім сказала раптом тихо-тихо:

– Кімчику… поміряй мені тиск.

Манжета лежала в шухляді комода за татовою спиною. Тато (хоч ніяк не міг про це знати) без усякого прохання повернувся на стільці й насилу вийняв коробочку з вимірювальним причандаллям:

– Я сам…

– Сто двадцять на вісімдесят, – сказав Кім.

Хвилину всі слухали шипіння повітря, яке нагніталося в манжету. Писк автоматичного манометра, потім знову писк; мама недовірливо дивилася на шкалу.

– Сто двадцять на вісімдесят, – сказав тато. – Пульс шістдесят п’ять.

– Що, тепер завжди так буде? – недовірливо запитала мама.

– Кіме! – Костя несподівано встав. – Візьми яку-небудь книжку з полиці, будь-яку… Ні, не ту! Ту, що правіше! Читай сторінку вісімдесят другу згори…

– «…от я й запитаю зараз у нього, за скільки він подарував…» – почав читати Кім.

– Стоп! – закричав Костя, і керамічний клоун на люстрі гойднувся від його крику. – Ти наче… Це не може бути галюцинація!

– Може, – холодно повідомив Сашко, знову виникаючи в дверях. – Кіме, навіщо ти нас запросив?

Тісна кімната здавалася ще тіснішою через те, що всі хотіли кудись іти й щось міняти. Увімкнули телевізор. Там ішов якийсь фільм, і ще фільм, і спортивна програма, і мультик, і реклама – все як завжди.

– Я піду погуляю, – сказав Шурко, дивлячись у вікно. – Там пацани з мотоциклом! Зі справжнім!

– Ну то й що? – гмикнула Олександра.

– Вони мені… – Шурко вже був у коридорчику, – вони мені дадуть покататися, бо в них теж Пандем.

– Що?!

– Хто тобі дозволяв… – Сашко підвищив було голос, але якось одразу осікся. Поморщився. Знизав плечима:

– Ну то йди…

Задзвонив телефон. Ближче за всіх до нього виявилася Лерка.

– Алло? Так, це я… Чекай, як ти дізналася, що я тут? Це братова квартира…

Мовчання.

– Так, – сказала Лерка ледве чутно. – Так, і в нас теж… Так, аякже. Ну, бувай.

Ярина тихо розсміялася.

– Тобі не страшно? – спитала бліда Дарина.

Ярина всміхалася, й незрозуміло було, до чого вона прислухається – до голосу в голові чи до руху в животі.

Олександра дивилась у вікно. Кім не міг зрозуміти, що означає дивний вираз на її лиці.

– Катається? – спитала мама.

– Гасає, – сказала Олександра. – Тим пацанам років по дванадцять… І вони йому одразу дали мотоцикл, – вона відвернулася від вікна. – Агов, Пандеме… Він хоч не впаде?

Беззвучне миготіння кадрів на екрані невимкненого телевізора змінилось яскравим спалахом – усі здригнулися й повернули голови; там, де щойно рекламували жуйку, було тепер обличчя молодика років двадцяти.

– Не впаде, – сказала молодик на екрані. – Не бійся.

Мовчання тривало з хвилину – так здалося Кімові. Усі дивились на екран. Одне на одного – і знову на екран.

– Усе гірше, ніж я думав, – пробурмотів Сашко.

Пандем на екрані всміхнувся й розвів руками.

* * *

– …Ми дожили до цього дня – ти, я… ми всі…

На кухонному столі вежами громадились немиті тарілки. Горіла свічка, і навколо неї літали три нічні метелики – ніби танцюючи, безпечно, не торкаючись крильцями полум’я. Ярина сиділа на табуреті, Кім стояв поруч на колінах, гладив плечі, розстібав блузку, сам не розуміючи, що робить. По Ярининому лиці розмазувалися великі прозорі сльози; вона відповідала на Кімів поцілунок так розкуто й безтурботно, що він ледве її впізнавав. Уся гора страхів, хвилювань, переживань, усі погані сни, депресії й неврози тільки тепер спали з її плечей, і Кім тільки тепер повністю усвідомив, яка важка була ця ноша.

– …Спокійна. Я знаю, що в нас буде хлопчик… Віталик… Він буде здоровий, житиме довго, й життя його буде… Господи, та про що вони думають! Чого бояться! Рано чи пізно це мало… Кімчику, дякую тобі. Ти нас усіх вивів… Допоміг… Кімчику, ти особливий, ти один на мільйон… Я так тебе люблю. Ніщо ніколи нам не завадить. Ні війна… Слухай, ми тепер вільні! Від хвороб, від страхів, від злиднів…

– Ти більше не боїшся? – запитав Кім, проводячи долонею по довгому Ярининому волоссю.

– Навпаки, – вона долонею витерла сльози. – Я відчуваю, що цей світ – нарешті мій.

Другий рік Пандема

Пролог

Отець Георгій востаннє перехрестився, дивлячись в очі Тому, Кому звик вірити й Чиїй службі присвятив життя. Хай там як, Пандем не смів говорити з Георгієм, поки Георгій говорив з Ним, не смів подавати голос під час служби, і взагалі в стінах церкви – мовчав; Георгій, якби міг, переселився б жити під рідне старе склепіння, але…

Після служби він вийшов поговорити з парафіянами – на лаві за церковною огорожею, де можна було курити. Георгій знав, що останнім часом куриво не завдає шкоди і що той, хто не бажає чути запаху сигарети, не почує його, навіть уткнувшись носом у кільце диму, – проте для Георгія це все не мало значення, курити в межах церковної огорожі було для нього блюзнірством, він завжди забороняв…

Щоправда, за минулий рік ніхто ні разу не порушив його заборони. А Георгієві іноді хотілося, щоб порушили. Щоб вигнати порушника з ганьбою, щоб зірватися нарешті… Гніватися – гріх… А дивитися й не гніватися – немає сили…

Мовчали. Курили. Посунувшись, поступились панотцеві місцем на лаві; він сів.

Колись постійними парафіянами у Георгія були переважно жінки середнього віку й старші; молоді чоловіки заявлялися вряди-годи, і переважно їхній візит був пов’язаний зі скорою потребою обряду – хрещення, вінчання, відспівування. Священики з сусідніх приходів іноді скаржилися начальству, що Георгій відбиває чужих парафіян; що вдієш, дітям чомусь подобалося, щоб їх хрестив Георгій. Навіть небіжчикам, мабуть, подобалося, щоб Георгій їх відспівував, а він поважав своїх небіжчиків, як тільки може тлінна людина поважати побратима, котрий стоїть на порозі вічного життя. І якщо від його зусиль хоч трохи залежала легкість дальшого їхнього шляху – що ж, Георгій був чесний перед ними, і тому, напевно…

Тепер парафіян було менше, ніж торік, але більше, ніж півроку тому. І були це переважно чоловіки.

Після майже десятихвилинної паузи сусід Вітя відкашлявся:

– А не боїтеся, батюшко, так говорити про нього?

Георгій тільки подивився. Вітя зніяковів і відвів очі:

– Так… Це ж…

– Мені боятися нема чого, – сказав Георгій сухо. – Який він є, так і називаю.

– А ви казали, що він заборонить до церкви ходити, – сказала Ганна Іванівна, найстарша парафіянка, котра ніколи не пропускала недільної служби ще при попередникові Георгія, отцеві Петру. – А він і не забороняє.

Георгій зітхнув:

– А він хитрий, Ганно Іванівно. Заборонив би – люди б і здогадались одразу… А так – ні.

Ігор, нежонатий чоловік років тридцяти, якось дивно всміхнувся; Георгій давно навчився читати на обличчях цей вираз. Такий вигляд має людина, яка розмовляє з Пандемом.

Він рвучко встав з лави, ще секунда – і він зірветься нарешті, вихлюпне…

Не зірвався.

– До побачення, Ігоре. Тут не місце, щоб говорити з цим…

– Я не навмисне, – сказав Ігор і відступив на крок. – Але я вже збирався… До побачення, батюшко…

І поспішив до свого велосипеда, притуленого до огорожі. От же часи настали – усі позабували, як це – приковувати велосипеди, ховати, стерегти…

Георгієві перехотілося говорити. Він завжди із задоволенням приходив до них, іноді йому здавалося, що його слова мають для них значення… І сказані в церкви, і сказані тут, на лаві за церковною огорожею… А сьогодні він не міг бачити своїх нечисленних вірних парафіян. Не хотів.

– Ну, бувайте здорові, – він устав. – Щось голова болить, піду… І одразу зрозумів, що збрехав і що його брехня така явна й помітна, як пляжна парасолька посеред голої пустелі.

– Прощавайте, – сказав сухо й пішов, не озираючись. Його власний велосипед чекав коло заднього ґанку церкви.

«Георгію…»

«Мовчи, сатано».

…Але хто ж знав, що той, про кого знали, що буде дано йому владу, – чого ж він з’явився так сильно, так підло, так страшно? Людина слабка… Коли Георгій бачив матір, котра ще торік лежала паралізована, а тепер невтомно порпалася на городі… Коли чув, як вона співає (а вона співала замолоду, в неї був сильний гарний голос, про який любили згадувати всі діди в сусідніх трьох селах), коли вона з подружками, такими самими літніми й здоровими, йшла погуляти в ліс, чи танцювала на чиємусь сімдесятиріччі, чи…

Людина слабка.

Чи краще, щоб його мати тихо згасала, неспроможна підняти руки?

Ох, цей був досвідчений. Він був богослов. Його хоч сьогодні можна було брати викладачем у семінарію. Так. Але хто сказав, що саме він зцілив Георгієву матір? Хто йому повірить? Хіба він не може брехати?

Георгій зітхнув, звично очікуючи почути внутрішнє: «Я не брешу тобі, Георгію…» Але не почув. Видно, цей утратив надію його переконати…

Цей – утратив надію?! Невже Георгій – слабкий Георгій – зуміє витримати таку спокусу?

«Георгію…»

– Мовчи! «Я тільки хотів сказати, що переднє колесо…»

– Мовчи, сатано, без тебе знаю! – крізь зуби процідив Георгій і потягся по стару помпу.

Високо над церквою безшумно ковзнув, не залишаючи сліду, гострий срібний новоліт. Георгій здригнувся й перехрестився.

* * *

Батько Зануди Джо привів у дім жінку!

Колись усі його дамочки були шльондри. Та і яка дурна захоче водитися з буйним алкоголіком?

А ця дамочка! Батько навприсядки крутився коло неї і трохи що не патокою мастив. Зануда Джо плюнув, виліз у вікно на сусідній дах і пішов шукати пригод.

Відколи травичка перестала бути травичкою, дружбани перестали бути дружбанами й пиво перестало бути пивом, Зануда Джо не знаходив таких пригод, які можна було б потім згадати. Один тільки раз йому вдалось налякати якусь тьолку, скинувши з даху цеглину. Цеглина розбилася просто в тьолки перед носом, але та тільки раз верескнула й перестала. Мабуть, Пандем їй сказав, що це Джо скинув цеглину. І що він усе одно не міг влучити. І точно – не міг…

Раніше вони ходили шоблою і перехожі швиденько звертали з дороги. Вони ловили чуваків з чужих кварталів і чистили їм рила. Вони крали мотоцикли, а якось Кріс був викрав вантажну машину. Правда, потім кинув… І де тепер Кріс?

Їхня шобла розповзлася хто куди. Джоишився сам, він зберігав старий арсенал, захований у кутку гаража під ганчірками, іноді приходив туди, щоб почистити стрельку, яку Кріс колись стибрив у старшого брата. Але стрельки, як їх не чисть, тепер узагалі не стріляють… Джо беріг її просто на згадку.

А от нагострені прути й кастети, залиті свинцем, могли б стати у пригоді. Якби тільки, якби…

Він сів на краю, звісивши ноги в запилюжених кросівках, і замислився.

Батько не перестав пити. Навпаки: пив ще більше. Тільки те, що він пив, перетворювалось на воду прямо у нього в горлі. Тому батько спершу став буйний, а потім якось присмирнів. І навіть знайшов роботу. А потім Джо довідався, що батько ходить у вечірню школу! А потім Джо довідався, що восени батька відправлять на роботу кудись далеко – на будівництво якогось підводного міста!

І як же він житиме під водою? Плавці відростить, чи що?

Джо уявив собі батька з плавцями. Останнім часом йому вдавалось увляти картинки, і навіть кольорові. Це було іноді неприємно, а іноді кумедно. От і тепер він уявив собі батька з плавцями й засміявся.

Гарячий дах приємно грів зад. На карниз сіла чайка. Джо плюнув у неї, але промахнувся.

І що ж, ця нова дамка тепер житиме з ними? У їхньому домі? Чи теж поїде на будівництво підводного міста?

«Плавучого, хлопче. Плавучого, а не підводного. Це буде така платформа, вона плаватиме серед океану, а на ній житимуть люди, синтезуватимуть їжу…»

Джо плюнув в іншу чайку і тепер уже влучив. Чайка полетіла.

«До речі, Кріс у своїй космошколі перейшов на другий ступінь. У нього добре виходить».

– Ти ж казав, що всі житимуть, хто як хоче, – Джо помахав ногами. – От я й живу, як хочу…

«Ти не хочеш так жити. Ти теж хочеш полетіти в космос. Або побачити інші країни. Або прославитись. Або знятися в кіно. Або грати в баскетбол. Але ти просто сопляк, хлопче. Ти боїшся».

– Як ти на мене сказав?

«Зелений липкий сопляк».

– Ти! – Джо гахнув кулаком по гарячій блясі. – Вийди до мене, подивимось, хто сопляк!

У будинку навпроти відчинилося вікно. Виглянула літня жінка у фартусі, в одній руці в неї був ніж, а другу вона витирала об перекинутий через плече рушник:

– Джо? Що ти там робиш?

Він уперше її бачив. Раніше тут жили інші люди. Мабуть, довідалась про його ім’я в Пандема.

– Не твоє діло, жирна свиня!

Він перекотився назад, схопився, пробігся, гуркочучи й здіймаючи злежалий пил, легко, як супергерой, стрибнув на сусідній дах – через щілину завширшки два метри й заввишки чотири поверхи. Нога зісковзнула, Джо вперся в край даху коліном, але коліно зісковзнуло теж. Тепер він висів на краю, поступово з’їжджаючи вниз, чіпляючись нігтями за брудну бляху. У животі стало холодно і якось липко. Він знав, що Пандем не дасть йому впасти… А що, як дасть?! Що за радість Пандемові рятувати Джо, котрий не ходить до школи і взагалі не хоче будувати це довбане плавуче місто?! «Ну то хто з нас сопляк, га, Джо?»

– Ти! – просопів Джо і сповз іще нижче. Тепер він висів на пальцях, намагаючись підтягтися, але пальці зісковзували й опори для ніг не було, бо стіна була гладенька.

От якби поруч були пацани з шобли…

– Ти! – крикнув Джо. – Ти, ти, ти! Якби ти був простим пацаном – я б на тебе подивився! А так – ти…

І тут під ногою в нього раптом виявилася вибоїна в стіні, ніби сходинка. Джо підтягся, нарешті, й видерся на дах: він був не плаский, а похилий. Відповзши якнайдалі від краю, Джо сів навпочіпки, опустивши голову нижче колін; його вицвіла червона майка прилипла до спини. У нього було повно нових лахів, але він носив цю майку як пам’ять про колишні часи…

«Кріс часто думає про тебе».

– Брешеш.

«Не брешу. Він скучає».

– Полетить у космос і не скучатиме…

«Хочеш до нього з’їздити?»

Джо мовчав. І навіть ні про що не думав.

«Хочеш просто зараз?»

– У мене немає грошей.

«Не треба грошей. Полетиш на новолеті. Я забронюю тобі місце».

– На чому?!

«На новолеті, хлопче».

– Ні, – Джо помотав опущеною головою. – Ні. Як я до нього прийду? Він буде у формі, з крильцями, значить… З нашивками… А я – отак? Зі стрелькою за поясом, яка не стріляє?!

«Послухай мене, хлопче. Ти нічим не гірший за Кріса й за інших. Ти все можеш, у тебе все буде. У тебе буде і форма, й крильця, і що хочеш. У тебе буде гарна дамка, крута тачка, про тебе казатимуть: он іде Джо, У Якого Все Вийшло… Зараз злазь униз і лови машину. Тебе підвезуть до Центру Розвитку, зайдеш туди й запишешся в технічний коледж. Тобі дадуть форму й напрямок, о сьомій нуль-нуль новоліт стартує, ти вчитимешся й працюватимеш на тій самій станції, де тренується Кріс. Іди, хлопче, піднімай свій зад, іди, я сам поговорю з твоїм батьком…»

Джо посидів ще трохи. Потім став рачки і вийняв з кишені монету. Підкинув (монета блиснула на сонці), уловив і накрив долонею.

– Якщо орел – їду, якщо решка – йди ти під хвіст, Пандеме…

У досі ще вузькій і темній свідомості Зануди Джо не знайшлося думки про те, що Пандем може керувати польотом монетки.

* * *

– Коли ти повернешся? – запитала дружина.

– О четвертій, – відповів Артур. – Чи, може, трохи пізніше.

– Удачі, – сказала дружина, і Артур захряснув дверцята.

– Їдьмо, – нетерпляче сказала дочка. – Я на моделювання спізнюся.

– На що?

– На техномоделювання…

Артур промовчав.

Машина чекала під навісом трохи осторонь будинку. Артур за звичкою її замикав, хоч і знав, що крадіжка неможлива. Ніхто не розіб’є шибку й не видере приймача, як це двічі траплялося з ним колись. Тепер ніхто не краде, ніхто не вбиває й нікого не судять. А всі вдають, що нічого особливого в цьому нема, всі живуть, не виходячи зі звичної колії; от і він п’ять разів на тиждень їздить у контору, переглядає рахунки й звіти, складає кошториси й подає їх на затвердження, і робить усе, що робив колись, хоч це й утратило сенс. Або майже втратило.

Контора наполовину спорожніла. Клерки, секретарки і навіть прибиральниця розбіглися – хто на курси актрис, хто на курси екскурсоводів, хто на практичні з малювання. Шеф, як і раніше, сидів у своєму кабінеті, він схуд, підтягся й почав курити сигари, яких колись собі не дозволяв. Шеф не наважувався покинути своє крісло – поки що не наважувався, але Артур уже не раз бачив у нього на столі стоси «проспектів майбутнього»… І що за інтерес шефові керувати примарною конторою, що йому за радість командувати Артуром?

Дорога була завантажена, але справжніх заторів Артур давно вже не пам’ятав. Перед школою він пригальмував, дочка вискочила, махнула рукою й побігла до входу, де юрмилися – багато сміялися, безтурботно базікали, раділи новому дню – десятки хлопців та дівчат від десяти до сімнадцяти…

Артур зрозумів, що заздрить дочці.

Потік машин був щільний, але Артура пропустили, легко дозволили зробити лівий поворот, і за хвилину він став краплею спокійної річки, у якій коли-не-коли промайне ота нова машина – на новому пальному, безшумна, мов примара.

Коли шеф куди-небудь піде… Скажімо, начальником якогось автоматизованого хімічного цеху… Він хороший керівник, він може керувати хоч експлуатаційною конторою, хоч оперним театром… Артур займе його крісло. Не важливо, що він робитиме щодня, – важливо щодня ходити на роботу, цілувати дружину, підвозити дочку…

Думка про те, яке довге й безрадісне має бути життя, щоразу доводила Артура до розпачу.

Пандем був його прокляттям. Пандем знав його таємницю.

Багато років – з самого дитинства – усередині Артура жив таємний світ, у який не було доступу нікому. Тільки в цьому світі Артур був справжній. Світ у світі. Країна в країні. Він складав вірші, але ніколи їх не записував. Він гуляв у грозу, закидав голову, дещо зневажливо посміхаючись білому візерункові небесних вен. Він чув, як росте трава. Він замикався у ванній, роздягався догола й проживав життя за життям, а мати – вона вже тоді нічого не розуміла – стукала у двері й вимагала відчинити…

Він закохався, коли йому було тринадцять. Вона їздила на велосипеді. Він захотів ввести її у свій світ, проте вона не зрозуміла.

Він хотів накласти на себе руки, але здогадався, що це нерозумно. Що вона не варта загибелі тієї прекрасної країни, про яку не має гадки, котрої не бажає побачити; тоді він жив на околиці великого лісопарку, влітку там було людно й пахло шашликами, а пізно восени парк був порожній і темний, і якось там були знайшли п’яницю, що його задушили й пограбували, й присипали листям на дні невеликого вибалка…

Ця мертва людина не давала Артурові спокою. Він уявляв, як стирчать з-під листя ноги в старих черевиках – шнурки зав’язані мерцем ще тоді, як він був живий… Він уставав щоранку о шостій – було ще темно – і вів старого ердельтер’єра Джафара на прогулянку в парк, і довго стояв на тому місці, де знайшли тіло.

Якось дівчинка, через яку він думав про самогубство, каталася на своєму велосипеді по краю лісопарку. Була рання весна. Сніг уже зійшов.

А потім вона десь пропала. Вранці батьки подзвонили в міліцію.

Артур устав, як завжди, о шостій. Усе було як завжди, окрім того, що тієї ночі він узагалі не спав.

Джафар скиглив, просився на прогулянку. Артур намотав на руку повідець і пішов – ні, спершу він прогулявся по краю лісопарку, потім пройшовся по пустельній центральній алеї і тільки потім завернув до вибалка.

Джафар, зрозуміло, її знайшов і почав гавкати. Артур так і повторював потім на допитах у міліції: пес її знайшов перший. Ми завжди гуляємо в парку з собакою. З пів на сьому до сьомої.

…Він прожив тоді найповніший, найболісніший, найщасливіший день у своєму житті. Світ у нього всередині повнився весною.

Він закінчив школу майже на відмінно і вступив в економічний інститут, і познайомився з багатьма різними дівчатами, і зустрічався з ними – з ким місяць, а з ким і рік. Вони були милі, але жодна з них не могла подарувати йому й тіні того щастя, яке він відчув тоді на вогкій весняній землі, де розпускалися проліски й де вона, нарешті зрозумівши все про нього, зробилася чудесно покірною…

Так він жив, майже змирившись з тим, що нічого великого більше в житті не буде, коли якось улітку побачив з вікна автобуса дівчину-велосипедистку з легким рюкзачком за плечима, у бузкових обтислих штанцях і синій футболці з глибоким вирізом. Дівчині було років шістнадцять, вона обігнала автобус, поки той стояв на зупинці, а потім автобус обігнав її; Артур дуже боявся, що вона поверне на перехресті, але вона не повернула. А на наступній зупинці він її гукнув, і вона зупинилася, бо Артур був нівроку з себе і дуже, дуже вмів подобатися…

Потрясіння його було навіть сильніше, ніж тоді, першого разу. Усередині свого світу він ширяв над горами, бачив себе справедливим і милосердним володарем, і її жах – уже потім, коли на небі засяяли зірки й над розігрітою липневою землею чомусь запахло пролісками, – був щемливий і лоскітний, і вона теж у якусь мить його зрозуміла, і теж скорилася цілком, як і треба коритися володареві…

Через два дні він прочитав у газеті докладний опис того, що сталося тієї ночі в лісі, на березі озера, неподалік залізничних колій. Він жахнувся й цілий рік жив у страху викриття.

А ще через рік він оженився на своїй теперішній дружині. І в них народилась дочка. І він стримувався, не дозволяючи внутрішньому світові брати над собою гору. І відвертався, коли бачив дівчину на велосипеді.

Дочці було п’ять років, а Артурові тридцять. Він прийшов забирати її з дитячого садка, а в цей час у сусідню групу приїхала по молодшого братика старша сестра. Їй було п’ятнадцять років, її трикотажні спортивні штани, підгорнуті до колін (щоб не попали у велосипедний ланцюг) сиділи низько на талії, залишаючи відкритою смужку засмаглої спини.

Через десять днів її оголосили безвісти зниклою. Та так і не знайшли; весь цей час Артур помирав зі страху, під різними приводами не ходив по дочку в дитсадок, зрештою виїхав у відрядження на місяць, – проте страхи були безпідставні, бо ніхто-ніхто ні про що його навіть не запитав…

Тепер його дочці було чотирнадцять. Вона не здогадувалась. Як і дружина, котра прожила з ним півтора десятка років. Як і шеф, котрий вважав Артура не дуже талановитим, однак чесним і старанним працівником. Як і ніхто-ніхто з людей…

Поки ніхто не знав, Артур міг жити у власному світі, фантазувати й вважати минуле плодом своїх фантазій. Поки ніхто не знав, Артур не був ні в чому винен, бо й стародавні царі не мали за собою вини, лишаючи в ліжку остигаючий труп рабині. Традиції, звичаї, закони роблять нас винними, а зовсім не вчинки; ніхто з тих, хто міг би осудити Артура за вчинене, не знав…

Крім Пандема.

Пандем знав про Артура все.

І з цим знанням світ змінився.

Спочатку Артур боявся, що Пандем скаже людям. Що він скаже його дружині. Що він скаже дочці. Що тіло тієї загубленої дівчинки нарешті знайдуть там, де Артур його залишив.

А потім він зрозумів, що навіть якщо Пандем не скаже – він усе одно знає все, геть усе, і нагадає Артурові при потребі; Пандемове знання було дзеркалом, у якому Артур побачив себе, і з цієї миті життя його перетворилося на пекло.

Він загнав машину на стоянку. Зайшов у офіс повз давно порожню будку охоронця. Сів у своє крісло, подивився на годинник: дев’ята нуль-нуль. Він завжди був пунктуальний.

…Якби його тоді впіймали! Тоді, в найперший раз! Його не вбили б – як малолітку, – але всі ці роки він провів би у в’язниці… І тепер би вийшов, спокійний, влаштувався б на завод чи поїхав би на будівництво, як усі ті, кого Пандем випустив з-за колючого дроту… І він міг би жити й думати про життя, а не тільки про те, що Пандем – знає

З іншими людьми Пандем говорить. З Артуром – майже ніколи. Пандем просто знає, знає; умерти Артурові не можна. Отже, треба з цим жити…

…Є ще один спосіб з усім покінчити.

Сьогодні ввечері він прийде додому. Покличе дружину на кухню, щільно зачинить двері й скаже їй…

Скаже все. А Пандем підтвердить.

* * *

Віолетта прокинулась і довго лежала, милуючись світлом.

Вона ніяк не могла на нього надивитись. Інші, от її батьки, наприклад, бачать світло вже давно. Вони до нього звикли. А Віолетта – ні.

Потім погляд її зі стелі, на якій лежав тремтливий сонячний прямокутник (це віддзеркалення у весняній калюжі, сніг тане!) переповз на стіну, де були картинки. Вони були різнобарвні. Коли Віолетта дивилася на них, її губи самі собою роз’їжджалися в усмішку.

У неї в голові з’явилися думки. Це теж було дивно, майже так само дивно, як світло; їй здавалося, що «думка» – це такий промінець, він пробирається по коридору, обмацуючи стіни, й освітлює все нове. От вона побачила картинку, на якій намальовано слона, і згадала слона в зоопарку, і подумала, що слонові зручно мати такий ніс, а Віолетті було б незручно, і кішці незручно, і що кожний на землі має такий ніс, як йому зручно, і такий хвіст, як треба, і все на землі влаштовано чудово й правильно, вона, Віолетта, бачить світло й може думати, і зараз прийде Пандем…

– Пандеме!

«Доброго ранку, дівчинко».

– Правда, все на світі влаштовано правильно? І в слона такий ніс, бо це зручно?

«Правда. Що ти хочеш сьогодні робити?»

– Учитись! Я хочу сьогодні вчитися!

«Тоді біжи скоріше вмиватися. Мама зрадіє, якщо ти вмиєшся сама».

Віолетта сіла на ліжку й намацала маленькими ногами пару капців з мавпячими мордочками.

Їй було шість років.

Торік вона була сліпою загальмованою істотою, що тихо жевріла на ліжку в інтернаті для дітей з дефектами розвитку.

* * *

Коли Омар був маленький, він був найбагатшим пацаном в окрузі, звісно, окрім Фарзада, сина крамаря.

Старший Омарів брат теж був багатий. Він крав у туристів гаманці й висмикував з рук сумочки, пролітаючи мимо на мотоциклі. Але його незабаром упіймали й забрали у в’язницю, і Омар довго нічого не знав про його долю.

Омар ні в кого нічого не крав. Він стрибав зі скелі – у море – за гроші.

Туристи ойкали, поблискували фотоапаратами. Менший Омарів брат обходив їх з торбинкою для грошей; якщо туристи були нові, вони не вірили Омарові й давали мало. Тоді він перелазив через огорожу й стрибав, а скеля була така висока, що на льоту можна було проспівати пісню.

Коли він вибирався на майданчик знову, туристи вже вірили. Вони охали в десять разів голосніше, лопотіли по-своєму, і торбинка в руках Омарового брата ставала пузата.

Омар стрибав знову.

Хлопці йому заздрили й намагалися стрибати теж. Один розбився на смерть, другий на все життя став кульгавий і кривошиїй. Омар знав: їхні матері проклинали його й бажали йому того самого.

Але він не боявся. Тільки іноді, вночі, він раптом уявляв, як летить на каміння, і вкривався холодним потом; але це було вночі, а не вдень.

Якось, коли він перелазив через огорожу, якась біла жінка взяла його за мокре плече. Вона показала йому кілька зелених папірців і пояснила словами й жестами, що віддасть їх йому, якщо він не стрибатиме.

Якщо він не стрибатиме.

Тоді він завагався. За кожний такий зелений папірець його батько наймитував тиждень.

Він уявив, як злазить з огорожі і йде додому з грішми. Як віддає гроші матері…

Жінка дивилася на нього якось дивно. Він усміхнувся й похитав головою. Бо гроші – це добре, але він, Омар, усе-таки не голодує. Як пояснити цій жінці, що кожен стрибок для нього – дорожчий за гроші. Що коли він відштовхується від огорожі, всі ці чисті пещені люди з країн, де Омарові-голодранцю ніколи не бувати, одночасно втягують повітря з неголосним звуком «оу», якого не заглушить навіть вітер…

Він відмовився від її грошей і стрибнув. А коли виплив і піднявся на майданчик, тієї жінки вже не було.

Що старший він ставав, то менше йому платили за стрибки; на щастя, коли йому виповнилося вісімнадцять, його взяли в армію. І там він почав стрибати з парашутом.

Це було навіть краще, ніж він гадав. Його стали посилати на різні змагання й огляди, він катався на повітряній дошці, виробляв у повітрі різні фігури, перш ніж відкрити парашут; генерали потискали йому руку й говорили, що він – хоробрий.

Іноді він приземлявся на запасках. Повисав на скелях, чіплявся за гострі гілки дерев, двічі чи тричі ламав ноги; лікарі у шпиталях знали свою справу. Омар повертався у лави.

Три місяці йому довелося пробути в зоні воєнних дій. Дівчата думали, що шрам на Омаровій вилиці і його зламаний ніс – сліди бойових поранень; він таємниче всміхався й не говорив їм, що це його у звільненні побили чотири покидьки. Але він теж, пригадується, добряче їх віддубасив…

Демобілізувавшись, він влаштувався працювати на одну тур-фірму. Розвага називалася «Стрибок смерті»; тепер Омар стрибав не зі скелі в море, а з парашутом у глибоку ущелину, і повітря свистіло в його вухах, але свистіло інакше – напевно, він чув луну свого польоту, що відбивалася од кам’яних стін.

Він ніколи не брав запаски, знаючи, що все одно не встигне розкрити другий купол. Один раз парашут розкрився за тридцять метрів од землі, Омар не встиг вирулити на рівне місце, гепнувся на каміння й зламав ногу у двох місцях. Його підняли нагору лебідкою, він провів три місяці в лікарні, а як виписався – з’явився Пандем.

Омар спочатку не надав йому великого значення. Він вірив у духів і дуже мало – у Бога; коли з’ясувалося, що Пандем не збирається робити Омарові шкоду, Омар про нього майже забув. І знову повернувся до своїх стрибків: падаючи в печері, у цілковитій темряві, устигав зробити подвійне сальто, якась телекомпанія зняла про нього фільм…

А потім до ущелини прийшли троє білих мужиків зі спорядженням і сказали: ми теж хочемо стрибати.

Він здивувався. Раніше охочих, крім нього, майже не бувало.

Мужики боялись, але стрибнули. І в них вийшло.

Наступного разу приїхала ціла група з аматорськими кінокамерами. Тут були не тільки чоловіки, але й жінки; вони стрибали один за одним, усе в них ішло гладенько, і тоді Омар зрозумів.

Вони ж невразливі!

Вони не розіб’ються об каміння, не поскручують в’язи і навіть не поламають ноги. Пандем їх береже; вони робитимуть сальто – безпечно, як у спортзалі. Політ на саморобних крилах, навіжений, вільний, на межі життя й смерті політ, замінено тепер комфортабельним «рейсом» у кріслі з підлокітниками, з соком у склянці, з кнопкою виклику люб’язної стюардеси…

– Навіщо? – запитав Омар у Пандема.

«Потім зрозумієш», – відповів Пандем.

* * *

Нікчема обробляв свій садок. Колупав сапою, розпушуючи землю під якимись кущами, висмикував траву, сопів і, здавалося, був дуже захоплений своєю справою.

Макс підійшов і зупинився в нікчеми за спиною. Гукати не став – нехай сам помітить. Нехай поверне голову.

За ті кілька місяців, що вони не бачилися, садівник – Макс жовчно скривив губи – виструнчився й посивів. Злиплі од поту пір’їни волосся на потилиці були якоїсь горобиної барви кольорів – це після колишньої воронячої чорності!



Конец ознакомительного фрагмента. Купить полную версию.