Петро Залєвський

Веселі пригоди

МОБІЛКА

Є в наших сусідів корова. Ряба. Взагалі-то, нам з братом до неї майже ніколи не було ніякого діла. Але до пори та до часу, як-то кажуть, – і особливо не мені, а Володьці. Ряба то й ряба. Ластівка, то й Ластівка. Правда, на справжню ластівку вона мало схожа. Вся поплямована, не розбереш, чого на ній більше – чорного чи білого.

Бувало тільки, мчу коли на ве’лику – а вона чвалає попід тином тобі назустріч, хвостом помахує, то я, звиняйте, зверну ввічливо з дороги – хто зна’, що та рогата голова задумала.

Іноді корова, повертаючись надвечір з пасовиська, радісно й безтурботно забрідає в шкоду – на наш город із соковитою буряковою гичкою – то її найперший «ґандж». Охо-о, було би добре, щоб ота її «хороба», як каже баба Настя, була й останньою.

А то ж ні!.. Зараз розповім. І почну все по-порядку.

Ну, про те, що після відвідин Рябою городу між моєю мамою і сусідкою, тіткою Наталкою, спалахне дуже жвава балачка, розказувати не варто. Це й так зрозуміло. Чутно їх трохи не на весь куток. Навіть і дід Сокір, що живе за чотири хати, почує все до слова в закриті вікна. Мама голосно повідомлятиме тітку про те, що її нахабна корова вкотре за літо наробила збитків, он, і кущі помідорів вим’яла, не кажучи вже про потрощену кукурудзу та пострижені буряки. А сусідка, взявши руки в боки, ще голосніше і ще запальніше, аж до хрипу в голосі, стане доводити, що її мила Ластуня ніскілечки не винна, бо наш тин біля огороду поламаний, от вона й лізе. Мама ж палко переконуватиме тітку, що тин не далі, як учора, рогом потрощила їхня ряба.

Врешті-решт, від отого лементу навіть кури перестають кудахкати і насторожено дослухаються до суперечки, а особливо наш півень – знає, куди повів своїх курочок гребтися! Не інакше, як у квітник до тітки Наталки. Правда, нині якось обійшлося, бо сусідкам на очі перната живність не потрапила. Тож зозулястий своїм «ку-ку-рі-ку» радо подав команду курям сміливо гребтися далі.

Чим ця сусідська морока закінчується, ми з Володькою достоту й не знаємо, бо нас рідко застанеш вдома. Літо ж!.. Хіба що поламаний тин так і залишиться поламаним, а Ряба через два-три дні знову потовче полуднати на нашу грядку. Норовлива!..

Більше літнього часу ми проводимо на ставку. «Пропадаємо», як-то каже баба Настя, – та додає, що від нашої купілі в нас позаду може й верба вирости. Ні я, ні тим паче Володька, не ймемо віри бабиним словам. Ми вже ж майже дорослі! Он Володьці, старшому, мама купила мобілку, виканючив. Задля цього всю зиму посуд мив. Я й собі почав про телефон заїкатися, але почув категоричне – малий ще! І все тут. Обмежились для мене сонцезахисними окулярами та м’ячем. Бачите, Володька на ціле вухо за мене вищий. Це скільки мені ще ждати?!

А братуха таким поважним став з тією мобілкою, прямо тобі як великий начальник. Куди треба й не треба телефон з собою тягає. Знай, повісить його пасочком на шию, бейсболку на голову, а коли у мене ще й окуляри випросить! О-о!.. Як-то по телеку я чув колись не по нашому – тінейджер!

Куди Володьці на пляж без мобілки, га? Дарма, що на рахунку вже давно ні копієчки, все до останньої вибовкав тижнів зо два тому. А гляди, хтось на ставку топитися буде? Володька відразу – «103»! «Швидку» викличе. Безкоштовно ж!..

Або коли, Боже ж не дай, пожежа в селі? Хто перший подзвонить «101»? Володька! Герой!

Лежимо. Сонечко на полудні. Ні хмаринки тобі. Благодать!.. Тим паче мені – я в окулярах. А Володьці, бачу, не до меду – очі жмурить. У воду поліз – остудитися. Чутно, з помосту бовтає.

Видко, припікає не тільки нам. Ондечки череда, відганяючи надокучливих ґедзів, наближається до ставу. Бувало, коли обідня спека стає немилосердною, то корови у воду як забредуть, тільки одні роги й видно. Знай, стоять собі непорушно. Коли ми череду пасли, я непокоївся, аби ті корови тамечки не позасинали – ще попадають і потопляться! І ніяка мобілка тоді не допоможе.

А Володьчин телефон справді гарний. Розкладачка називається. Відкрив – закрив, відкрив – закрив… Лежить на братових штанях, металево на сонці виблискує. Чудо техніки!

Отут-то вже й пора про сусідську худобину згадати. І про її ще одну «хоробу». Он, сунеться, до ставка попереду череди. Схоже, спрага її не на жарт взяла. Голову вгнула, суне, неначе неповороткий корабель, і прямісінько на ті Володьчині штани. Та хай, невже не обійде… Я знічев’я травинку до рота взяв, в зубах перекидаю. Руки за потилицю, а ногу на ногу – хай і п’яти по черзі позагоряють. Красота!.. Дивлюсь, ряба худобина зупинилася та братовими штанами зацікавилась. Чого б то? Ніздрями винюхує, язиком ме #180; лькнула… Тю-ю!.. Та відігнати не завадить. Лінь мені підніматися, тож пожбурив по ній чим бачив, лежачи. Тобто Володьчиним кедом – що під руку втрапило, те й полетіло.

Корова відсахнулась від лівого аж тоді, коли він їй поцілив по правому вусі. Ряба брикнула, затим глянула на мене, сказала своє голосне і тільки їй одній зрозуміле «му-у..». Аж раптом! Раптом!.. До мене докотилася жахлива думка. Я підскочив, наче ошпарений!.. Телефон! Це ж вона, осоружна скотина, де б не йшла, підбирає до рота усе блискуче. «Ото вже манора така», – теж бабине слівце. Чи обгортка, чи пакет целофановий – корова знай, затягує в їх до себе, наче тунель засмоктує потяга. І мобілочку, розкладачку, ряба утягнула те-е-еж…

– А-а-а!.. – задрижав у мені рваними струнами розпач, а Володька від мого крику навіть не вискочив, а вилетів із води на берег, яко жагуча стріла. Спочатку братуха не второпав, що воно й до чого, та потім! Потім!.. Що тут зчинилось!.. Не знаю, як і описати вам ті пекельні хвилини невимовного братового нещастя, лишень скажу, що Володька був ладен корові й під хвоста зазирати – а гляди, звідти телефон випаде? Не випав…

А Ряба глибоким коров’ячим поглядом лише байдуже спостерігала за незрозумілою метушнею та ніяк не могла второпати, чого це братуха так знагла вибрикує довкола її плямистої фізіономії, лементує, крутиться, наче ґедзь і хапається від розпачі руками за чуприну. Ця незрозуміла вистава їй швидко набридла і вона, махнувши хвосом, спокійненько побрела у воду.

…А Володька? Він знову миє посуд. В нього ще ці-і-ілий рік попереду. До нової мобілки.

ПОЖЕЖА

Дочекався таки Володька нової мобілки. Правда, не цілий рік нудився. Менше. На Паску вже була. Нова, чорна, гарна. З ліхтариком. Екран великий, триста кольорів. Супер! До компа можна підключати, і до того, як же його, принтера. Ну, в нас ні першого, ні другого ще нема. Буде!.. Головне – клянчити треба, уміючи. Не так, щоб ото без усякого толку маму щодня за спідницю смикати. Купи та купи… Нічого з цього не вийде. Факт!

Треба нагадувати начебто ненароком, майже випадково, і ні в якому разі не наслинювати, бо…

– Цитьте, я сказала! Аби так до роботи!

І все. Надія на комп’ютер тане в мареві незбутніх мрій та потрапляє разом зі зрадливими слізьми до носа, який починає підступно сьорбати.

Хе, я цю школу вже пройшов!..

А от коли про людське, а вірніше – про мамине око увесь вечір туманієш над задачкою, та силкуючись зобразити розумне і благоговійно-натхненне ангельське личко, безпристрасно підкинеш:

– А Ромка на своєму задачки складає, а він йому підказує… – і легесенько так, – комп’ю-ю-тер…

Важливо, щоб і Володька приєднався:

– А в компі є така програма, що й помилки виправляє!..

Мама промовчить, а я ж знаю – подіяло, достеменно подіяло! Невже ж вона проти, щоб її дітки краще вчились?.. І так день за днем. Хитренько. У середу нагадали, в четвер – ні-ні. Аж у п’ятницю. Не щодня! В нас графік. Правда, Володька не особливо в той успіх вірить. А я знаю – вода камінь точить. Якщо вміючи. Задля того я мамі про ніякі телефончики й не нагадую. Потерплю…

Братуха ж після того, як сусідська корова мобілку усмоктала, заспокоїтись ніяк не міг. Снив телефоном і марив. Днів зо три, пам’ятаю, як темна ніч ходив. І не їв, і не спав. А потім таки придумав. Голова! В агрофірму найнявся. Аж до кінця літа телят пас. Та копієчку до копієчки… А ще ж хрещений трохи доклав на іменини, бабуся – на Різдво та на Паску… Купив таки!..

Телефон уже на ставок не бере. Ні-ні! На вулицю з мобілкою?! Та ви що? І не потикається. Тільки в хаті. Строго. Навіть мені до рук не дає. Каже, береженого й бог береже. Не інакше, як бабине. Щоб телефон, бува, ніхто лишній до рук не ухопив, замість дзвінка-мелодії вібрацію увімкнув: мобілка підскакує, мов жива, та екраном підморгує. Клас!

І постійно схованки для апарату міняє. То, знаю, клав у тумбочку, в шухляду. Надійно. Проте не вихід – не вловити, коли Ромка, друзяка, дзвонить. То ховав поміж келихів у серванті – чутно, як дзижчить. Та Володька поспіхом телефон ухопив, що й фужер ненароком «пожужжав» на підлогу. Та на друзки. Не те…

Отак братуха з десяток їх перебрав, тих тайників. Та останній сховок для мобілки він таки вдало підшукав. У баби Насті в кімнаті. На столі. То єдине, скажу вам, місце в нашому будинку, де завжди тихо й спокійно – ніхто не гасає, не верещить, не горлопанить, і по диванах не скаче. І бабуся телефонією не інтересується зовсім. Володька, звісно, хвалився їй чудо-апаратом, й те показував, та на те натискав, і музику їй через навушники… А бабуся, знай собі, посміхнеться та рукою махне, ви, мовляв, молоді, вам у тую коробочку й заглядати. Вона й не відала, до пори, до часу, як-то кажуть, що її кімната, а точніше, стіл – то вже не просто стіл, а таємне інформаційно-зв’язкове відділення її старшого онучка, Володьки.

Ось і зараз – сидимо собі на лавочці, сонечко по тім’ячку талапає, а Володька, знай, безперестанку з двору в хату, з двору в хату, туди-сюди – чи нема повідомлення на бабиному столі. От морока!..

Це в обід. А надвечір, ближче до ночі, здійнявся вітер, вулицею пилюгу погнав. Світу не видно. Ураган!.. Небо потемніло, гуркотіти почало. А потім як лине-е!.. Наче з відра. Блискає, гримить!.. Ми відразу в хату. Поки добігли, то й підмокнути встигли. Як тільки переодяглися, так і вечеря поспіла. Ми по пиріжечку, по другому… А на вулиці рве!.. Шматує!.. Щойно добрались до молока, як світло поблимало та й погасло. Дожовували вечерю при каганцеві, якого бабуся нашвидку приліпила на сірникову коробку, і – спати! Стра-а-шно…

Хоч би яку свічечку в спальню, га? Краєм ока побачив, що бабця каганець до своєї кімнати понесла. І вона боїться!.. Ги-ги… Я й рота розкрив, щоб маму погукати, неси, мовляв, свічку! Та Володька на мене цитьнув – теж мені козаки. Та все село сміятись буде, коли прочує. Хай уже бабусі страшно, а нам?.. Парубота. З тим і поснули. Хоча я ще довгенько бачив відблиски бабусиного каганця на стелі…

А вже вранці від нічної бурі на небі й сліду не залишилось. Сонечко крізь вікно таке чисте, таке вмите. Кожна краплинка на листі самоцвітами сяє. Ми ще й на вулицю не виходили, як Володька відразу до мобілки – а гляди, дзвонив хто? Я солодко потягувався, коли з бабусиної кімнати донісся якийсь лемент. Дивина. Чого не бувало, того не бувало. Я схопився на ноги.

– Та хіба я її в руки брала? – бабуся стривожено розводила руками, – я її й не бачила, тієї коробочки…

– А де вона? Де?! – братуха несамовито гасав по кімнаті, певно ж, у пошуках зниклої мобілки. Бачу, на шафі вже побував, під ліжко поліз…

– Куди ж вона могла подітись?

– Хіба злодії які були, – підкинув я свою версію.

– Еге, стару бабу прийшли вкрасти! – бабуся недовірливо знизала плечима, – та кому я треба? У вікно не пролізла, то вони ваш телефон винесли!

– Слухай, – я знайшов брата під ліжком, – а може ти її переховав куди? Та забув?

– Ні, вона тут, тут була, на столі! І нема! – в голосі Володьки бринів відчай.

Я й собі почав озиратися. І справді – не голка ж вона! Підійшов до столу. Там тільки годинник, недогарок свічки та бабусин великий кухоль з водою. Літровий.

– На столі уже шукав! – Володька нарешті вибрався з-під ліжка.

– Гм… – я тільки знайшовся мугикнути у відповідь. І раптом мій погляд зовсім випадково впав на бабину чашку. Що це там у ній? Чорніє наче… О-о… Моб… Мобілка!.. Втопилась!

Володьку наче оса гризонула:

– Як?! Бабо! – він миттю витяг зчорнілий мокрий апарат.

Бабуся й сама від подиву аж рота відкрила. Потім, здається, до неї щось-таки почало доходити:

– То ж поночі…

– Що? – це вже я, бо Володька онімів.

– Думала, недогарок. На сірниках…

– А для чого він вам? Вночі, щоб у воду…

Бабі Насті, бачу, теж невимовно жаль мобілки, а ще більше – Володьку.

– Тож гадала спросоння, діточки, що свічка не погасла. Аби не затліло… Ой, лишенько, – вона витерла очі кінчиком хустини, – Може, ще висохне?

Володька на ті слова тільки махнув у відчаї рукою, а бабуся продовжила: – я з пенсії вже вам, нову… Руку до столу протягла, аби не вставати. Та у воду її. А то ж воно блимало! Той, як він, ваш…

– Екран! – прорвало братуху.

Він вилетів з кімнати. Я знайшов його аж в кінці городу. Володька сидів на старому стовбурі, обхопивши руками голову. Його плечі здригались. Я сів поруч.

– Ну, ти, Володько, не ображайсь на бабу. Вона ж не хотіла.

– И-и-и!.. – братів розпач вирвався назовні.

– Не таланить тобі з телефонами. Та кинь лихом об землю, – не моє, а бабине, – давай краще про комп’ютер думати.

А хіба не правда, га? Його ж бо ні корова не проковтне, ні в кухлі втопити не можна. Бо великий! Ет…

КОМПИ ТА ЛОМИ

1. Мобілка

Купила ж таки!.. Купила! Вимолили. Переконали. І оте мамине «А ти зна-а-єш, скільки воно коштує?» залишилось в далекому минулому. Знаю. Два кабани. Правда, ми з Володькою і до шкаворочок не байдужі. Але заради такого святого ді-і-ла… Поїхали наші годки з перекупниками в один бік, а ми з грошима – в другий. У район – там є спеціальний комп’ютерний магазин. І Ромка теж з нами зголосився. Як же без нього – він же той, як його, юзер! Так себе завжди й називає. І ми такі будемо. Нарешті… Комп! Якому телефону й зрівнятися?!

А в магазині – того добра-а! Повно. Хоч греблю гати, як-то казала баба Настя. Отож повитріщались ми з братухою на ті комп’ютери, як барани на нові ворота. Мама з продавцем розмову завела, а Ромка в темних окулярах, знай собі, поважно походжає між тими блискучими ящиками та наклейки мацає. До якихось цифр та англійських написів придивляється. Спец! Хе-хе…

– Нам би такий, для задачок, рішати… – долинув до мого правого вуха мамин голос.

– Ти чув? – «народився» Ромка біля мого вуха, – не беріть такого!

Я тільки було розкрив рота, щоб перепитати нашого спеца, а якого ж потрібно, та мою увагу привернула відповідь продавця: – ну-у, в нас є офісний варіант… – він повів маму до прилавка.

Почувши таке запаморочливе словечко, мені відразу перехотілось слухати нашого порадника. Теж мені!.. Знавець.

– То ж офіс! Не просто так!.. – я гаряче зашепотів Ромці. – Круто.

– Угу! – додав братуха, – не що-небудь!.. – супер!

– Ет, – махнув рукою Ромка, – робіть, що хочете! Вам кажи-не-кажи… Телепні!..

Ми в моменті стали як два сірники. Щоб так не в магазині, а вдома, то вже би й палахкотіло. – Зада-а-чки вони рішатимуть! Хотів би я бачити, – докинув через плече Ромка.

– А що?! – це в нас вискочило одночасно.

– Математики знайшлися! А в ігри? До мене? – додав жару юзер.

– Чого б-то?

– Бо треба купувати домашній. – Ромка багатозначно постукав пальцем по своєму лобі, – до-маш-ній!.. – для більшої дохідливості останнє він запустив по складах.

Але ж «офіс, офіс!», як звучить, га?

Дивлюся, а тим часом продавець мамі якісь диски підсовує. Не інакше, як з тими задачами. Угу. Або вправи. З англійської.

– То що, берете?

Мама у відповідь ствердно кивнула головою. Офіс – наш!

– А послугами програміста користуватись будете?

Мама, ясна річ, останнього не зрозуміла:

– Якого ще програміста?

Продавець чемно посміхнувся:

– Розумієте, офісний – пустий. Туди потрібно…

– Як це пустий? – продавцеві слова збили її з пантелику. Так само, як і нас.

– За що ж такі гроші?! – обурилась мама. Ми – теж. Де це видано, щоб за порожнього ящика скільки вгатити? Лише, чую, один Ромка захихикав. Ти ба, вража душа. Тут хоч плач, а йому смішно!..

– Ні, я про те, що в ньому не встановлена операційна система… – якомога спокійніше повідомив продавець. – Потрібно програміста. Щоб із ішого носія… За окрему плату.

– То так би й говорили, що на ціннику одне, а насправді – інше!.. – з цими словами мама повернулась до нас: – ходімо! Іншим разом купимо! І не тут!

– Ну ма-а… – ми відчайдушно зарепетували в один голос: повертатися впорожні ніяк не входило в наші грандіозні плани.

З такого шокового стану нас вивів голос продавця, як соломинка потопаючому:

– Заспокойтесь, будь-ласка. Жіночко, вам зовсім не обов’язково наймати програміста. Може, у вас є знайомі, які допомогли б вам з операційкою. Ось і все…

Ми з Володькою, не змовляючись, з благаючим поглядом «рятуй» уставились на Ромку. Але наш спец тільки ніяково знизав плечима та забелькотав зовсім якось по-дурнуватому:

– То я, теє, тільки ото програмки вмію…

Все ясно. Володька аж зубами заскрипів. Юзер! А ще темні окуляри нап’яв, га? Знаток! Чиє б нявчало, а ваше б мовчало. Ми з братухою вже приречено подивились на дверну ручку, коли знову обізвався продавець. Спаситель наш!

– Раз таке діло, я можу запропонувати вам…

Ми уупинили маму на півдорозі до тієї злощасної ручки.

– У нас є й інші моделі. – Продавець на мить замовк, певно, підбираючи зрозуміле нам слово: – повні.

– То чого ж ви мовчите?! – мама повернулась знову до прилавку.

Продавець знову вичавив із себе посмішку. Як-то воно зветься? Ага, згадав, сервіс! Гадаю, розмовляючи з нашою мамою десь біля тину на вулиці, він давно уже перестав би приязно посміхатися. І мабуть, таки вони полаялися б. А тут – що то сила волі в чоловіка! Сервіс!

– Це домашній варіант. Продається разом з операційкою.

– А він задачки розв’язує?

– Звичайно… Тільки коштує трішки дорожче.

– Ма-а, давай купимо домашній! Я такий хочу!.. – а що не кажіть, мій Володька- як знахідка.

– Нащо ж нам той офіс? Та ще й порожній! – защебетав-затьохкав і я з другого боку.

…Зітхнули полегшено, коли мама дістала гаманця. Охо-о… Сказиться тре’, як-то казала баба Настя, з тими купівлями. Сім потів зійде.

– А що я говорив? – Ромка знову по складах: – до-маш-ній! – і чваньковито запхнув обидві руки в кишені шортів. Ми промовчали.

Екран, чи то пак, монітор, купили такий же тоненький, як у Ромки. Правда, трохи менший, бо на великий у мами не вистачило грошей. Нам і такого вистачить!

З купою коробок їдемо додому. На таксі. Ура! Душа співає-є!..

Мама по приїзді побігла на роботу. А Ромка притаскав пару дисків з іграми. Ось вона, мрія! Ми дружно заходилися досліджувати обнову. Щасливі не менше за нас гуси з тієї радості сиділи цілісінький день без води.

Тут уже юзер таки показав, що він щось у справах тямить – справно всі проводи поприєднував і наш апарат засвітився приємним літнім небом. Ну Ромка, ну голова!

Аж раптом посеред тієї зачарованої сині висвітилась якась таблиця.

– А це що таке? – Володька втупився в екран. – «Система потребує активації…»

– Чого-чого? – перепитав я.

– А це що за новини?! – братуха бликнув на Ромку. Та з усього було видно, що наш спец теж таке бачить вперше.

– З моїм цього не було… Чесно. – Він знизав плечима, – дай почитаю.

Ромка вняпився в таблицю:

– Ага! Ясно. Потрібно ввести код.

– А де ж його взяти? – покосився братуха на Ромку.

– А коли не введемо? Тоді? Що? – слідом за братовим затрусився мій голос.

– Нічого. Читайте – комп перестане працювати через шість днів. – Ромка тикнув пальцем на напис, – бачите?

– То це за такі гроші… – мені пригадались наші кабани, – і всього на шість?

– Це сьогодні, а завтра вже буде на п’ять, – шмигнув носом Ромка, – треба дзвонить.

– Куди?

– До них у фірму…

Ми до толку ще не второпали, чому нам треба дзвонити, і звідки на наші голови звалилась така морока, коли юзер нас остаточно затуркав:

– Треба шукати номер!

– Де?..

– Певно, в інструкції…

Риємо!.. А вони ж всі не по-нашому писані. Що робити, га? Хоч плач! Англійські букви з горем пополам ще розрізняємо, а вже ті китайські ієрогліфи… Біда! Володька вже й руки опустив… Ось тобі й «домашній» варіант.

Коли раптом Ромка аж підскочив:

– Є! Дивіться, є! На останній сторіночці малюсінькими буквочками – і фірма, і номер… Номер!..

– Йє-є-с! – братуха переможно смиконув донизу зігнутою в лікті рукою.

Я й собі встромив носа в інструкцію: – написано, дзвінки безплатні!

– Ща’ зв’якнемо. – Ромка діловито витяг свою побілку, набрав номер.

Ми завмерли в очікуванні. Рятівник наш! Що то мати хорошого сусіда. Та ми йому, коли тре’, – все-е!..

«Вас вітає корпорація…» – долинуло з телефону.

– Нам потрібно код! Код! На комп… – Ромка не став вислуховувати купи подяк за наш дзвінок. – Вибило.

Він набрав ще раз.

«Вас вітає корпорація…» – тим же медовим голосочком проспівала мобілка.

– Та хто вона така? Ми це вже чули! – Володька нетерпеливо закружляв по кімнаті, – кажи їй, хай дає код!

Ромка натиснув на виклик знову. Те ж саме! Біда. Мабуть, лише після восьмої, а то й дев’ятої спроби привітно-обридливих вітань-дякувань мобілка нарешті заговорила до нас якоюсь ламаною російською:

– Назовьїтє пожалуйста номьєр компьютьєра…

Володька злякано прошепотів:

– Мабуть в Америку попали. Ого…

– А де ж він? – Ромка відфутболив «американцеві» щирою українською, – дивлюсь. Збоку… Є! Наклейка. Ага. Диктую.

Потім якусь незрозумілу купу цифр та букв диктували йому з іншого кінця світу. Ромка застукотів по клавіатурі.

– Нарешті, – спец втомлено заховав телефон до кишені, – тепер можна й ігри.

З екрана дійсно зникла нахабна таблиця.

А далі – полетіло. Гуділи біля компа до пізньої ночі, наче стривожені джмелі. Відважні мотоциклісти гасали на таких неймовірних швидкостях, що здається вивалювались з екрану до нас в кімнату. Чесно!..

А вранці, ледве відкрили очі, знову – туди! У те, у віртуальне, як важно казав Ромка. Аж тут! Знову!.. Те саме. Голубе небо, білі хмаринки і табличка – система потребує повторної активації. Для надійності. Залишилось п’ять днів. Отакої! Мчимо до сусіда.

– Я би й рад, та нема звідки. вчора все до копійки з’їло. – Ромка солодко потягнувся.

– То ж написано – безплатно!..

– Брешуть! В Америку, певно, за гроші…

…Ех, усього п’ять днів. П’ять! Завтра буде чотири. Треба просити в мами гроші. Ромці на поповнення рахунку. Аби дзвонив…

2. Лом

Проте мама на поступки не пішла. Крапка. Хоча ми дружно, в два голоси, скиглили щоранку, в обід, і щовечора. І так чотири дні. Все наше завивання вперлося в залізний аргумент:

– Хліба нема за що купити! З вашими комп’ютерами…

П’ятого дня комп помер. Ну майже. Написав на екрані, що нам з Володькою відмовлено в доступі. І це кому, кому?! Нам, його законним господарям. Братуха в тяжкій задумі обхопив руками голову, а я безнадійно розглядав блискучу велику кнопку на корпусі померлого апарата.

– А може, його треба включити-виключити, га? – подав безнадійну ідею.

– Ет… – махнув рукою Володька. Роби, мовляв, що хочеш.

Спробував. І знову те саме…

– Якби в компі календар відключити, га? – подумав я вголос.

– Угу… – брат скривив недовірливо губи, – а як?

– Може, десь є така спеціальна кнопка?

– То вона ж одна! Та, що включати. І все…

– А це? Ось! Дивись, – я тикнув пальцем на ще одну, – ага! Є!

– Те-е… – Володька шмигнув носом, – натисни, коли хочеш. То кнопка для дисків…

Правда. Ж-жик-вжик! Виїхала-сховалась тека.

– От же ж!? Що будеш робити? – здається, якби переді мною стояв поламаний велосипед, а не комп, то я би обов’язково копнув його носаком.

– Чуєш, а там, може, ще десь кнопка є?..

– Де?

– Ну, всередині…

– А як поламаємо? – на якусь мить в моїй голові завертівся слабенькою дзиґою голос розуму.

– Та що йому станеться?! Якщо є, клацнемо. А що?..

Сказано – зроблено. Я подув по викрутку. Братуха – голова! Старший. Хіба ж ми нелюди які, щоб комп’ютера потрощити? Ми ж легенько, тільки заглянемо, подивимось, що там у ньому, а гляди, й робить почне. Коли там кнопочка є. Ота календарна. Ось тільки пару гвинтиків викрутимо…

Володька від старання аж язика висолопив. А в мене від надмірного хвилювання чуб змокрів. Те-е-к… Один гвинтик вже є. Наш.

– Тримай! – Володька простяг його мені.

Від нервової напруги аж руки трусяться. Й сам не знаю як, але той клятий шуруп слизнув з моїх пальців, і…

– Що?..

– Упав. Десь тут… На підлозі.

– Розтелепа!..

Я тільки мовчки засопів. Хіба ж я хотів?.. Воно само якось.

– Шукай тепер!

Тутечки я вже огризнувся:

– А не ти захотів компа розібрати?

Якби не той невидимий гвинтик десь під ногами, то на підлозі уже б валялися і ґудзики з моєї сорочки. А коли б мені підвезло, то й з братушиної.

Ми заходилися рачкувати. Нема! Ніде нема.

– А може він, ну-у, туди-и… – я підкинув несміливо.

– Куди? – Володька звівся на коліна.

– Туди, – я тикнув пальцем на щілину між дошками, – упав…

Не знаю, а лише здогадуюсь, чим би закінчилась наша дружня братня бесіда, якби до нас не завітав Ромка.

– Що за поклони? – захихотів він, уздрівши нас на колінах, – ви чо’?

– Ми це-е, кнопку на календар, – признався я, кивнувши на комп’ютер, – і шуруп загубили.

– Через нього все! – не преминув вишкіритися мій братичок.

Ромка здивовано роззявив рота та шкрябонув себе за вухом:

– То ви що? Повні телепні? Ги-ги!

– А чого?

– Який календар? Це тобі що, шпиця у колесі? Ой, не можу!.. Ха-ха!.. – сусід зайшовся голосним сміхом.

– Ми тільки глянути. А то не робить. – Володька ковзнув поглядом по «ящику», що мертво лежав посеред кімнати.

– Тільки одним оком!..

– І все!..

– Що «все»? – перекривив Ромка братуху, гупнувши себе щиколотками по лобі. – Розбирають, ну?! Він же на гарантії! На га-ран-ті-ї! – ох, як же сусід запустив по складах, точно як англійській.

– Ну і…

– Розкручувати не можна! Не мож-на. Ясно?

– І що тоді з ним робити?

Ромка поважно всівся, розкинувши обидві руки на спинку дивана:

– Дякуйте, що в сусідах такий чоловік живе, як я. Юзер!

– В тебе ж на телефоні ні копійки. Щоби в Америку…

– Ага! – докинув і я.

– Причому тут мобіла! До мене завтра брат приїжджає. Двоюрідний. Дійшло?

– Е-е…

– Ну й не дійде! – чомусь розсердився Ромка. Начебто ми спроможні вгадувати чиїсь думки. – Він добре в компах волоче, – продовжив сусід, – лівака привезе.

– А що воно таке? Лівак.

– Хе-хе!.. Програмісти! Це операційка така.

– А ця вже погана, наша?

Спец діловито заклав ногу на ногу:

– Темнота! Нетрі! ЇЇ встановлюєш у комп’ютер, і нікуди дзвонить більш не треба. Отак!

– То прийдеться таки розібрати компа?

– Ну село-ковбаса! – продовжував кепкувати Ромка, начебто він виріс не на тому кутку, що й ми, – вона на диску, на диску!

– А-а… – «заакав» Володька. Можна подумати, що він щось допетрав. Певно, так, як і я. Проте слідом за братухою я розуміюче «агакнув»:

– Ага. А без одного гвинтика робитиме? – додав я на всяк’ випадок.

– По любому. Сто відсотків. Взавтра встановимо. Хай тільки приїде, і відразу… Той шуруп ні до чого.

– Його можна й не шукати?

Ромка крякнув:

– Ну… Лишнім він би там не був. Комплект!..

Ось уже тепер нам ясно. Все ясно. Як серед білого дня! І більш не мені, а Володьці. Він же – голова! Бо старший:

– Дуй в сарай по лома.

– ???…

– Будемо зривати підлогу. Поки мама не повернулась. Повинні успіть…

БУЗУВІРИ

Сидимо в густій кропиві. Під старою березою в кінці саду. Вечоріє вже, а ми з Володькою, братухою, тутечки ще з обіду. Печемося. Иги!.. Бо надумали з дому дременути. Та так, щоб назавжди. Ну, хоча б до темної ночі. А що робити? Коли в хаті таке-е… Бузувіри! Як говорить баба Настя.

…І того шпаркого гвинтика не знайшли, і плінтуса потрощили. Ломом. Та якби ж-то тільки й того!

Коли Володька почав завзято длубати важкою залізякою дошку в підлозі, я слушно зауважив, що непогано було б її підважити. Хай не думає, що тільки він – голова. І моя варить!..

– Притягни поліно! – звелів братуха.

– Я вже лома приносив! Тепер твоя черга!..

Володька зло позирився в мій бік, та засікши рішучість моїх намірів, вирішив не вдаватись до подібних дрібниць, як-то тріску наших сорочок та звичного братерського сопіння з одночасним валянням на підлозі.

– Подумаєш!..

Видно, що старший меншому уступати не помишляв. Та братуха не став зайве нагадувати, хто випустив злощасного комп’ютерного гвинта у щілину між дошками, а пробіг очима по кімнаті:

– І це згодиться! – його погляд зупинився на маминій прасці, що стояла в кутку кімнати. – Зараз її підкладемо.

– А коли, ну, те-е… – мені вистачило ума засумніватися в братовій винахідливості. Та Володька договорити не дав:

– Та що їй станеться? Вона ж металева!

Підклали праску. Боком. Зверху – лом. Вільним кінцем під плінтус… Ага. Володька натужився… Не йде. Я допоміг. Натиснули… І-і…

Хря-я-ясь!.. Бе-бе-х!!..

Не знаю до толку, що в той мент сталося, але коли я врешті насмілився відкрити очі… То-о… Ой! Краще б мені того не бачити до самої смерті, як-то каже баба Настя.

Братуха сидів на підлозі, чухаючи потилицю – то перший факт, що влипли! Я перелякано повів очима до стіни, туди, де був плінтус. А потім розпачливо присвиснув, в точності повторивши Володьчине шкряботіння загривка. Бо брати’ ж!

– Тре’ тікать. – підсумував братуха, досконало вивчивши результати нашої роботи.

– А куди?

– Світ за очі. Поки мама не прийшла. А то…

Я, здається, відчув кінчиками вух, як завзято фурчатиме мамин рушник. І мабуть, цього разу лише ним не обійдеться. Спробуй-но тепер мамі пояснити, навіщо вже нам, двом пустоголовим макітрам, прикортіло підлогу зривати? Ну все, все вже було, а щоб хату розносити, га? Ого-о… І оте мамине «Чого вам ще бракує?» буде останнім, що ми від неї почуємо, бо далі… Ох… Добре, коли тільки рушник. А дійде до лозини. П’ятами чую, дійде. І що скажеш? Що шукали болта? Якого? З нового комп’ютера?!.. Уже? Не ро’бить? Розібрали? То це вам що, шпиця з велосипеда – щоб її крутити? Два кабани коштує, два! Рік росли, а вони за два дні рознесли. Палисвіти! Як скаже баба Настя.

– Тут і таткові роботи вистачить. – шмигнув я носом, – на цей раз.

– Праску треба сховати. Щоб не за все зразу. – Володька наче вгадав усі мої шалені думки.

– Угу…

«Затерли» її в диван. А відбиту пластмасову ручку загилили аж у калюжу, що на дорозі. І кінці в воду!

Руків’я, видко, тоді «від’єдналося» від праски, коли з рук вислизнув лом та по ньому й торохнув. Плінтуса, видертого «з м’ясом» і тріснутого по всій довжині, якось навскоси та приліпили. Братуха вже було погнався по фарбу, аби хоч трохи поприховувати чималі огріхи на клятій деревині, залишені залізякою.

– Смердітиме на всю хату… – я остудив Володьчину біганину, – та й стіна… Однак побачать.

– Н-дя… – братуха безнадійно спробував притулити до штукатурки добренький шмат відірваних шпалер, – а мо’, гвіздочками як?..

– Лом уже був. Тепер тутечки молотка лише й бракувало.

Володька заклопотано колупнув нігтем глибоченьку борозну, залишену ломом на стіні:

– Розрисували… Я ж кажу, линяємо!

Вдруге повторювати братусі не довелось. Ми дременули з хати, як говорив Володька – світ за очі.

Правда, я ще встиг зметикувати і на ходу прихопити веселенький шмат сала з холодильника. Бо в мандри йдемо! А коли пополуднати?.. Тоді що? Вмирати з голоду? А сальце буде, як знахідка. Гайда!.. Володька зопалу заледве не передушив гусеня, що необачно влізло йому під ноги. Від табуна, певно, відбилось. Це вона, бісова птиця, третій день нам жити по-людськи не дає – паси її та паси!..

…Крізь хвіртку проскочити не успіли – ще здалеку помітили маму, що саме поверталася з роботи. Її зміна сьогодні до обіду. Того й чесонули в кінець саду, під стару березу. А там кропиви ж!..

Сидимо. Мліємо… Добре, що мама не пішла відразу до хати, а зайнялась нашою пораниною – і, бачу, води гусям, і до кроликів зазирнула… Знаємо й самі, що там голо й босо… Додасться нам, ой, додасться-я… Але мама гукати нас не стала – мабуть, подумала, що її обидва шибеники у ставочку хлюпаються. Якби ж – то!

Кропива тутечки буйно розперезалась, як не повернися, дошкуляє. Я вже й так, і сяк мостився, то лікті вогнем, то коліно… Володька раз-по-раз себе по вусі ляскає. Комарі. Тут у затінку, їх повно. Від спеки поховалися. Дзиґотять. А лишній раз і не поворухнешся – мама ондечки, на грядці з сапкою, кожний порух помітить. А тоді «Чом це ви, соколики, в кропиві? Обидва?». І пішло-поїхало…

А комарі все дужче крильми лопотять. Вечоріє. На співах, було, затягували «Комарики-дзюбрики, кали-на..». Які ще вам «дзюбрики»?! Шуліки!

– Діставай свої запаси.

Я мовчки витяг з-за пазухи добрячий шмат сала.

– Хоч перекусимо. Засвітло. – Володька зачепив зубами гарний кус, – хліб давай!

– Нема.

– Як?! – братуха перестав жувати. – А де?

– Не встиг хапонути. Спішили ж…

Володька невдоволено хмикнув:

– Дурне сало без хліба!

Проте свого кусня дожував. Надсилу, бачу. І мені враз так їсти захотілось, хоч плач! Я навіть спробував сало полизати. Фе-е… Солоне. Тут би хлібчика. Хоч на мізинчик.

– Чом це холодильник… – раптом десь із двору долинув мамин голос. За тією голодною морокою ми й не помітили, як вона пішла з городу. Певно, аби спину розігнути, як говорить баба Настя.

– Ми ж, здається, до холодильника не добралися… – чи то до мене, чи то до себе промовив Володька.

– Поплив, га! От же хлопчики… – знову почули з подвір’я, – і гусенят нема.

– То я, мабуть, коли сало тяг… Дверцята, того’, не закрив. Лід і розтав.

Братуха бликнув на мене на цього разу навіть співчутливо:

– Мабуть, ми й ночувати до хати не підемо. – Сказав, як риску підвів.

Я вкотре ляснув себе по лобі. «Дзюбрики!». Вже й гулі повилазили. А Володька заходився стягувати кросівок.

– Що, п’яти ще не погризли? – спробував кисло гигикнути я, копнувши братового лаптя.

– Ет… – відмахнувся Володька від мене, – якась кузка залізла. Втнула… Подай! – він кивнув на кросівок, – футболить він…

Я взяв лаптя в руки. Бо сперечатись з братухою не хочеться. Проти ночі. І якої! Хто зна, що нас чекає. В цих заростях… А коли вовки?

Раптом мою увагу привернуло щось блискуче на протекторі:

– Ку-у-зка! Вкуси-и-ла! – перекривив Володьку, – цвяха загнав! У підошву!

– Хіба? – не повірив мені брат.

Він заходився виколупувати з протектора блискучу скабку. Я й собі нахилився, заглядаючи, як сорока в кістку.

– Чи ти ба… – братуха нарешті витягнув «цвяха». – Дивись!..

– То це ж той шуруп! З компа!

Володька звично пошкрябав потилицю:

– І як він там опинився?

– Наступив!

– Хе!.. Якби ж-то знаття…

– А ти відразу – лома-а! І все було б, як у людей!

– Хіба я хотів? – и-ги, коли це видано, щоб старший захищався? І тому я сміло ринувся в лобову атаку:

– Їли б оце вареники! А не сало облизували! Дурне.

– А не ти болта загубив?! – ошкірився Володька. – Не ти?..

Мабуть, наступного моменту ми таки ті хащі «уклали» б у землю. На зло вовкам. Дружньо і міцно обійнявшись. Як і личить братам. Але на щастя для кропиви та на нашу біду оте братню перепалку, щобільше почала нагадувати лемент, почула мама, яка саме прочісувала садок в пошуках підлої гусячої птиці:

– А ви чого тут? Я вже з ніг збилася, а вони… Сидьма сидять!

Як-то сніг на голову. Чесно. Я онімів. А братуха, от же язичок підвішений, га:

– Та ми шукаємо, мам… – Володька вмить сотворив ангельське личко. Вміє! Талант! – Десь тут неначе щойно пищали.

– А холодильника хто не закрив? Коти сало витягли.

Я тільки щось промуркотів незрозуміле, як той наїжений кіт, що рік сала не бачив. Та тільки очима – луп та луп. А ратичок медовим голосочком відразу на інше:

Конец ознакомительного фрагмента. Купить полную версию книги.