Петро Ящук

Захід сонця вручну

Присвячую пам’яті батьків Ящука Лаврентія Іларіоновича Ящук Ольги Максимівни

Живемо в епоху, коли безконтрольній людиноненависницькій піраміді глобалізації владою світових фінансових структур Міжнародного Валютного Фонду і Всесвітнього Банку надана можливість діяти за необмеженою волею, яка не тільки взяла махровий сатанізм собі у партнери, а й сама потрапила під ковпак світового сатанізму через «скептицизм невігластва» за термінологією філософа Артура Шопенгауера. Християнську духовність народів, через заслання агентів всеїдного войовничого бісівства в християнство, трансформують у безплідну пустелю. Доруйновують реформами-революціями і безробіттям середній клас суспільства як основу кожної нації, кожного народу, молоде покоління яких винищують розпустою, алкоголем, наркотиками. На руїнах національної належності народів зводять Новий світовий Порядок, котрий незміримо потужніший від Нового нацистського Порядку, який уже панував у Європі; Новий світовий Порядок не залишає жодному народові найменшої можливості на виживання – духовне чи фізичне. Світова влада сатаноїдів на чолі з їхнім очікуваним політичним антихристом-месією, на коні протистояння християнству і переслідування християн ось-ось постане для планети апокаліпсисом. Обмануті пожадливостями не приймають любові правди, щоб їм спастися, а дедалі більше занурюються в ненависть неправди, «щоб стали засуджені всі, хто не вірив у правду, але полюбив неправду» (2 Солун., р.2.).

На фініші часу живе й Україна, про що йдеться в книзі оповідань Петра Ящука «Захід сонця вручну». Автор пише про те, що він достеменно знає, в стилі американця Артура Хейлі («Аеропорт», «Готель», «Колеса»). Слово книги розбиває в друзки закам’янілі світогляд, розум, сумління, котрі через непізнання Ісуса Христа, «що Він над усіма Бог, благословенний, навіки, амінь.» (Римл. 9:5) оптимізуються у нуль.

В українській літературі автор чи не вперше порушив сьогоднішню проблему виживання в умовах духовного геноциду.

Книга запропонована всім, хто вірить і любить.

Промовив же Він і до народу: «Як побачите хмару, що з заходу суне, то кажете: «Зближається дощ», і так буває. А коли віє вітер південний, то кажете: «Буде спекота», і буває.

Лицеміри, лице неба і землі розпізнати ви вмієте, чому ж не розпізнаєте часу цього? Єв. Луки 12:54–56.

Їм буде непросто – тим, хто покладається на істину авторитету, замість того, щоб покладатися на авторитет Істини. Джеральд Мессі, єгиптолог.

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї «Господа моліть». Тарас Шевченко

АЛЬТЕРНАТИВА

не можете ви. Єв. Івана 15:5.

Переміни в житті країни досягли й О-га. Рейк’явікська надсекретна зустріч партійного імператора «імперії зла» зі склеротичним імператором «імперії Хелувіна», в наново перештукатуреному палаці від будь-яких сторонніх вух і очей, переплюнула в своїй гробалізаторській зашореності людиноненависництво мюнхенського зговору 1938 року подібного кагалу передвоєнних політиків. По тій неоімператорській зустрічі зреалізувався ГКЧП, перекалькований один до одного з відредагованого Ароном Керенським (Кірбісом) Корніловського «заколоту» 1917 року, який заткнув за пояс силовиків і відкрив двері демонстраційній марноті мас-населення, дев’ятивальній темряві духовного і матеріального зубожіння, деградації в демонкратію, – лід зрушився, поїхали… Далі, – євроремонт всіх інших доріг, якими оптимізатори оптимізують ненависних їм слов’ян на цвинтар.

Червонопартійне та совєтскогосподарське керівництво переключилось з ідеологічного міфотворення комунізму для всіх на розграбування всього і пограбування всіх «отих рабів малих» під лозунгом матеріального накопичення для комунізму тільки для швондєрів і євроциганів. Грабували, рвали, революціонерили-реформували все, що стояло, все, що зв’язувалось одне з одним в замкнуті ланки і ланочки виробництва. Одним словом, процес пішов. А що по якості і вигляду для червоного керуючого і направляючого істеблішменту не підходило, те нищили, руйнували, закопували, палили. Хто підрахує скільки ешелонів взуття і одягу совдепівського виробництва було спалено євроремонтниками в ярах, в лісопосадках? Засоби інформації, або на новий лад – мас-медіа по дезінформації, розвели хай, що то перебудовують на краще, що то реформують нас застояних – не голодних вже і ще. Про застій тепер згадується, як про час відсутності війни голодом проти народу-трудівника, час, коли здібні діти, незалежно від походження, могли здобути найвищу освіту безплатно, час найорганізованішої кваліфікованої безплатної медичної допомоги для всіх шарів суспільства, час розвою науки і військової потуги, час, коли кожна сім’я могла забезпечити себе матеріально, час найпотужніших колективних форм господарювання в сільському господарстві із оплачуваною відпусткою та пенсією за станом здоров’я і за віком, час бар’єру моралі проти розбещення плоті наркотикками і неприкритим розтлінням. Людиновбивство виродилося в безпечний застій без наступу суцільним терором і голодом на трудові верстви народу, як казав середньо-арифметичний «совєт»: жити можна було. Те, що совдепія розвалювалася економічно – це макаронні вироби на вуха – два десятиліття грабують, прихватизують, руйнують і демонкратизують швондєри, нагороджені «свободою», народи і ще ті народи зіпають. Але в той час «застою» йшла непримиренна війна влади проти світоглядних «збочень», проти релігії, як ворога комунізму, в той час йшло переешелонування влади на олімпі в руки космополітичної світової зарази. Знаменито огризнувся на «застій» дозіпуючий Лейзер Каганович, що із застоєм потрібно покінчити, бо затягнувся антракт у душогубстві, бо немає прогресу ні голодом, ні репресіями, потрібно розпочати війну усіх проти усіх, де спритні каганоїди світового зговору осідлають усі вершини влади.

Повалились устої стін войовничого атеїзму, потім – промислового виробництва, і нарешті… Нарешті дійшло до останнього в національному виживанні – до земельки, до землі, до виробників хліба поодиноких і згуртованих в «некібуци». «Ату» їх податками до двору! «Ату» їх Міжнародним Валютним Фондом, ату їх Всесвітнім Банком! Під фінансове розхитування країн паразитуючі, продажні режими, визначені для творення геєнни огненної на Землі, знищують народи: фінансово-банківські системи шахрайством психічнохворих процентних ставок понад двадцять п’ять відсотків «попливли» грошики пореформованих країн через роздержавлені банки і злодійські трасти у побудову Світового уряду червонощитних космополітоїдів з очікуванням їхнього політичного вождя-лжемесії з Данового коліна.

Кожний горбачовсько-гользибертівський перебудовний крок змочувався пробною людською кровією, неначе жертвоприношення міченому демонові, котрий відчув смак людської крові для пускання її річкою. Мічений, зизоокий, – на естраді, а його команди гросмейстери-закулісники в глибокоешелонованій темряві проектують-реалізують деградацію матеріального і духовного народів, очищаючи від них життєвий європростір.

Революційно-реформаторську сверблячку перебудови вже й на перших порах відчула на собі керівник районної насіннєвої станції в О-зі Людмила Євгенівна Білогай. Молода, у своєму життєвому розвою розмінювала сороківку, внутрішньо наповнена добротою, яка випромінювалась на оточуючих теплом дієвого співчуття і красою духовною у людських стосунках, намагнічуючи душі впевненістю успіху в розпочатому. Її світлокаштанові хвилі довгого волосся пишно обрамляли типове обличчя слов’янки з виразними темнозеленими очима, невеликим рівним носом, із прихованою посмішкою тремтливих, ледь присипаних пушком, вуст, що прикривали невеликі, рівні, білосніжні зуби. А до всього – ще й по ямці на, не втративших весняної свіжості, щоках. Приталеним платтям із стоячим комірцем вона віддавала перевагу ще з шкільних років; то було зі смаком, і з розумом, то було їй до лиця і до постави. Все в Людмилі притягувало і грішних, і святих. Вона мала не частий дар терпіння вислуховувати людей до кінця, – не мовивши слова, бути цікавим співбесідником кожного мовця, трансформуючи виразом свого обличчя чужу мову у співбесіду.

Народилась Людмила в Ржищеві на Дніпрі, звідки й українська літературна берегиня Ліна Костенко. Батько Людмили був військовим з вищого офіцерства, поза службою – художником-аматором, мати – домогосподарка із своєрідним вольовим характером, готова відстоювати правду ущемленого в будь-якій ситуації вперто, але тактовно.

З’явилась Людмила на моєму обрії в кінці першого класу одинадцятирічного шкільного марафону. З цього часу ми по-сусідськи разом росли, разом вчились в одному класі однієї школи, а далі – в столичному Києві: я – в медінституті, вона – в сільськогосподарській академії на агрофаці. Щоб не опускатись до банальностей зеленої дитячої ще неполовіючої пори Людмили, то тільки один епізод. Літня злива, від громовиці закладає у вухах, спалахи блискавок оперізують розверзле небо, а Людмила – в одних трусиках, із піднятими вгору рученятами вистрибує по калюжах із радісною пісенькою: «Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику…» Вона раділа, вона через радість сприймала життя, то було притаманним пульсації її серця.

З ранніх школярських літ я віршував, маючи в Людмилі благодатного слухача. Батьки мені приповіли: з віршів хліба не будеш їсти. То я із тими віршами замкнувся від світу, в яке мала вікно тільки Людмила. Це так начебто рідні заглянули у перебудову, бо в Союзі ще й багато хто з тих віршів їли хліб.

А Людмила малювала, перехопивши задатки від батька, і у відповідь ділилася своїм витвором зі мною. Але, попри фантазійність і мрійливість, ми обоє дуже серйозно ставились до перспективи реалізації своїх маленьких талантів. Більш всього моїй маленькій подрузі вдавалось малювання людської кисті, людської руки до середини плеча. І ще, Людмилу періодично затоплювала повінь малювання сон-трави, цієї не крикливої красою, але дуже ніжної, дуже рідної, що не густо трапляється, квіточки. Як тільки не тримали фіолетово-синьо-жовту сон-траву людські руки! Але понад усе – руки: звичайні незвичайні людські руки – руки радості, руки смутку, горя, відчаю, руки втоми, праці, руки любови, і руки агресії, руки ненависти… руки смерти… Руки, людські руки, які вміють все – не вміють тільки лукавити… але тепер, то вже розумію, що демонкратія обліпила і руки багном лукавства липкого, як смола, пітливого до нудоти від забугорних парфумів, багном хамства обліпила кожнодення людське, уподібнюючи нас чотирилапим. У ділах рук наших ми є самі собою, по ділах наших судять про нас, як і діла наші судять і судитимуть нас.

Людмилина домовленість з Миронівською та Одеською науково-дослідними станціями щодо апробації нових сортів пшениці, а пізніше – їх районування, для керівництва району раптом стали непотрібними. Мовчки ухилялись від її просьб, ухилялись від її натиску, відповідаючи лицемірно-мудрим: «Тобі що більше всіх треба?» Управління сільського господарства раніше вирішувало питання по районуванню сортів картоплі Львівської, Київської та Одеської селекційних станцій, які непогано прижились і мали в районі добру врожайність – до двісті центнерів. Та тепер…

Чим вона настирливіше вимагала, доводила, переконувала, без сумніву, на користь справи, тим більше в її очах залишалось наївного, виглядала смішною, здавалась амбітною і… Господи Боже! Чого це ти розкудкудакалась з якимись новими сортами пшениці, гороху, картоплі? Ось така стійка, непорушна країна дає тріщини з появою вже великих щілин, в які, як ті таргани, купами почали залазити пройдисвіти різних мастей. А тут ця Білогай з своїм наполяганням, проектами… прожектами. Настав час: не зівай, бо залишишся з носом! На вигляд країна ще ніби нічого, а насправді імперію «занепадали» як із середини, так і ззовні.

24 серпня 1991 року, як дарунок з неба, народилася незалежна Україна. Людмила Білогай зустріла цю новину, як велике особисте щастя. Впевнено, вперто, гаряче, енергійно, з новим завзяттям взялась вона за справу, якій служила і яку вважала такою потрібною району, господарствам, людям, а тепер по-особливому – нановонародженій Україні.

Але де там, цьому не бувати! Їй не доходило до тями, що до влади прийшли раніше затиснуті контролем партократи, мета яких – чим побільше і швидше увірвати, нахапати собі. Через великі побори-податки почали занепадати колгоспи, радгоспи, комплекси, а фермерам, крім обіцянок-цяцянок і «психічнохворих» гігантських податків, нічого більше не давали.

Яке сортооновлення? Кому воно потрібне? Кожен думає, як утриматись на плаву, як дістати бензину, соляри, мастил. Невдовзі наступив повний крах насіннєвої станції. Вона стала непотрібною. Її просто-напросто прикрили, прихлопнули, як віко над домовиною.

Так Людмила Білогай, провідний спеціаліст, заслужений насіннєвод, вчений-агроном, опинилась в свої тридцять шість років за бортом суспільного життя: «скоротили». Попросту закрили насіннєву станцію, ліквідували, тимчасово призупинили за браком коштів, але всі розуміли, що то – назавжди. Проте, як гриби після дощу, виростали будівлі банків, якихось незрозумілих офісів по перекупці товарів – спекуляція ж узаконена. Закружляло, закрутилось, загуло щось невизначене, незрозуміле, непотрібне, потрібне тільки для тих, хто те все крутив. Колишня звичайна спекуляція сьогодні називається підприємництвом або, ще кажуть, бізнесом. О-г не пас задніх, не відставав у шалених перегонах. На його вулицях з’явились іномарки і нова формація людей в довгих чорних пальтах, з коротко стриженими головами, з горою м’язів і холодом в очах. Такий дуже рідко зупиниться в засобах при досягненні мети. Розгулялась всіляка низькопробна публіка, повилазила з нір, як нечистоти, котрі повзуть-пливуть після весняного потепління.

Людмила заховалась знову у малювання. Раніше в неї були персональні виставки обласного рівня, котрі таки мали успіх і резонанс. Тепер все те ні до чого. Ніби світ перевернувся. Сім’я живе на зарплату чоловіка. Син закінчив будівельний технікум, відбув армію, роботи немає; злютував якось будівельну бригаду, будував теплицю у сусідньому колгоспі, але грошей на зарплату катма. На гривню доходу у промисловості – дев’яносто копійок податку, у сільському господарстві ще краще: на гривню доходу – гривня двадцять копійок податку. Тільки особа несповна розуму може повірити високопоставленим брехуноїдам, що податками держава будується, а не винищується сам народ, не твориться геноцид. Недаремно архітектори-реформатори вже й порахували дерева і кущі у господарстві кожного сільського дядька – планують перспективу геєнни огненної.

Голова колгоспу синові Білогаїв Теофілу дав записку для комбайнера на збиранні пшениці, щоб той видав молодому Білогаю в рахунок зарплати два центнери зерна. Але недремне око не дрімало – міліцаї тут як тут. Комбайнер, щоб не мати халепи, десь запроторив ту записку, а Теофілу за два мішки пшениці – три роки позбавлення волі. Здоровий глузд і елементарна совість залишили нинішню феміду в Україні. Кантує в Клементовичах…

Людмила не може зрозуміти, що це? Чому так? Чому така неправда, така несправедливість? Таке багатство навколо, і така безвідповідальність на фасадах влади, а на задвірках – саботаж і розкрадання! Якщо хтось з керівників хотів щось корисне зробити, яке, може, йшло врозріз з наміром Києва, його тут же замінювали, – ніякої роботи!

Не треба Соловків, не треба китайської культурної революції, де людей насильно-нахабно заганяли на перевиховання. Головне перевиховання – шлунком. Сотні голодних, нікому не потрібних дітей вештаються Києвом. А потім в один день, правильніше, в одну лютневу ніч, дванадцять тисяч дітей виловлюють з підвалів, і всі ті діти зникають у безвість, добре тих дітей «зникають». Обездолені, без притулку, без надії, без віри… бомжі. Це називають демократією, підступно пропускаючи в ній букву «Н». Перебудова! Для кого? Кому? Знедоленим дітям, бомжам, чи зубожілим до вимирання пенсіонерам, яким пропонують терпіти, не виплачуючи пенсію по шість-вісім місяців? А владоможці жиріють день у день. Шлють своїх чад за кордон. Англійськомовна молодь. Добре?! А як для решти молоді з простих працелюбних сімей? Президент Америки вітає українського школяра із здобуттям першого місця на Всесвітній фізико-математичній олімпіаді, а у нас в аеропорту Бориспіль його … нікому з державців зустріти, ні одна владоможна собака на те не гавкнула. Розкрадають, розтягують Україну всяк на свій розсуд, розпинають її справжні, і своєї крови, юди, як Христа. Найталановитіші в світі спеціалісти риються в смітниках у пошуках куска хліба. Вручну закочують сонце за обрій…

Зареформили завод високовольтної апаратури в Рівному, зупинили рештки недорозкраденого. Звільнили чоловіка з роботи. Конструкторське бюро стало непотрібним заводу, завод став зайвим Україні. Знайти роботу Святославу ніде. А так була відроджувалась надія з попелу… Тяжко. Вороги України – хитріші…

У нашому з Людою класі вчився і мій двоюрідний брат Віталій. Вчився, як вчився, почувався впевнено, трійок не мав. А у фізичному розвою випереджав своїх перевесників. На уроках фізкультури був на голову вищим в усіх спортивних видах від своїх однокласників-перевесників. Тому не випадково вчителі фізкультури приділяли йому набагато більше уваги, ніж іншим. Потрібно було виступати за школу на спортивних змаганнях, і він виступав в легкій атлетиці чи не в усіх її дисциплінах: біг на шістдесят метрів, потім – стометрівка, потім – двісті метрів з бар’єрами, вісімсот метрів, стрибки у довжину, стрибки у висоту, метання диска, штовхання ядра… Інколи його зараховували і у волейбольну команду школи, де він також каші не псував. Віталій здатний був перемагати, любив перемагати, і перемога любила його.

Отак ми і тримались одне одного – втрьох. У старших класах доля однозначно розподілила наші юначі ролі у житті: пройшла диференціація ставлення Людмили до мене і до Віталія. Я став їй за брата, і десь – за Санчо Пансу, а Віталій став її героєм, огорненим романтичним підростковим світосприйняттям, з якого потім народилося справжнє сильне кохання. В рік закінчення школи Віталій, як і ми, поступив у вуз, тільки – на механічний факультет політеху. А спортивна жилка завела його і в Київський аероклуб, хоч мав задосить спортивних навантажень і на факультеті політехнічного інституту. Спорт дисциплінував його, вчив дорожити часом, але було, що перевтомлював, а це позначалось на навчанні. Безкінечні тренування…

На четвертому курсі на зимових канікулах Віталія на два чи три дні затримували міжфакультетські змагання з волейболу. Так, як це вкладалось у кілька днів, то Віталій попросив Людмилу і мене затриматись, щоб разом поїхати додому. Отож ми потрапили на ті змагання. Людмила, як завжди в таких випадках, зі своїм малярським причандаллям. Тут ми з Людмилою вперше побачили в дії Віталійового друга – Святослава.

Хоч студентське життя розвело нас по різних аудиторіях, але ми все ж не так і рідко зустрічалися. Людмила посміювалася: «Три мушкетери!» Та д’Артаньяном для неї, безумовно, був Віталій, настирливий, рухливий, та не метушливий. Святослав родом із неперспективного села коло Кривина, під Острогом, був мовчазним, якимсь надзвичайно ввічливим, але, як і все в ньому, розкривався тільки в ділі. Отут ми вперше побачили наших хлопців, Віталія зі Святославом, по одну сторону волейбольної сітки, в команді за їхній факультет. З першого погляду Святослав фізично ніяк не вирізнявся, на ньому не було ніякої «гри м’язів»: подумалось – щось занадто йому виступати аж за факультет. Але то так здавалось до першого удару по м’ячу. Його майже метрові стрибки вгору з місця враз перетворили Святослава на літаючого над сіткою. А його потужні удари в нападі з обох рук залишали розкритими роти вболівальників. Де ж така сила береться в цій звичайній постаті, в цих звичайних, без клубків м’язів, руках. Прицільні невідпорні Святославові удари в нападі з обох рук, обманні рухи, блокування, непробивна гра в захисті, закручені точні подачі заставляли визнавати Святослава за лідера команди, хоч і не він був її капітаном. Віталій достойно асистував Святославові, гра якого викликала захоплення і десь трохи заздрощів: перше – в жіночої половини, друге – в чоловіків.

Добродушна посмішка, високе чоло, розпашіле обличчя, вмите потом, скупана в поті коротка зачіска, не бачена раніше воля у випнутих вилицях, переодягнули сприйняття Святослава в наших очах. Було зрозумілим – це вже зріла людина, за плечима якої – два роки виробництва, працював токарем, служба в армії. Це вже зрілий чоловік, який не підведе ні в дружбі, ні в житті. Ми раптом побачили його на чотири роки старшим від нас, хоч наше тріо з Людмилою раніше цього не помічало. Зрозуміли, чому так міцно невгамовний Віталій прив’язаний до Святослава. До того ж їх обох злютувало захоплення в аероклубі – планеризм. Я вболівав-галасував, а Люда малювала.

В перерві між партіями Святослав підійшов до нас, глянув на Людмилині ескізи – дитяча безпосередність запанувала на його обличчі. Він побачив намальовані руки, руки, руки… Руки в мить удару, в мить блокування, в прийомі м’яча, – все настільки рельєфно і достовірно, що наступила його черга дивуватися.

– Що це? – м’яко поклав він на мольберт.

– Це для душі.

Тільки я і Віталій знали, що Людмила малює у вечірній художній студії; ми були зв’язані словом – мовчати про це перед батьками. Навіть Святослав не знав про це. Він тільки, як ніколи, вимовив: «Людмила – людям мила».

Ввечері ми всі зустрілись на хвилю в гуртожитській кімнаті Людмили – чистій, але з дещо мистецьким безладдям. Святослав якось по-новому глянув на заповнену Людмилиними ескізами стіну над її ліжком. Руки на ескізах не лукавили, не обманювали, не лицемірили, не підсиджували у своїй простоті, щирості, відвертості. Святослав дивувався, хоч і раніше вже бачив її малюнки. Святослава не залишало те, що він вперше побачив, як малює Людмила. Кожен рух руки ніби зупинився і говорив сам за себе, не вимагав пояснення. Рука дитини – то зрозуміло, але і рука матері, не просто жінки, а матері теж не вимагала коментарів. Тут були і руки ніжності, руки захисту, руки погрози, руки заперечення, руки втоми, руки надії…

Політики той період охрестили застоєм. Безперечно, що талантам не було вільготно, але у талантів своя доля… Симоненко, Стус, Горська, Івасюк, Тютюнники життя поклали… але ж застій виліпив з Ліни Костенко – Ліну Костенко… Таланти часто потребують того, що не для людей: бар’єрів і противлення. Жорстко, але така правда. Скільки виросло свідомих – це РУХ на перших своїх сходинах висвітлив. А тепер до розперебудованої епохи маразму куди там рівнятися застоєві. На суєті та обдиранні розплодоносились вурдалацькі хащі бузини бузиновицької з гнучконосиками-скорпіонами, які заглушують совість, які смертельно жалять виколисане народом. Товчуться по мові, по культурі, обпльовуючи геніїв народу, на землі якого виросли і паразитують. Вбивають тіло, паплюжать слово, напихають своєю придуркуватістю душу. Однією Гандзею-цяцею… з пирогами хотіли б репрезентувати всю українську культуру; та ще й щоб Гандзя була у шароварах, і щоб навіть пирогам домалювати шаровари. Видихають в народі: «Цілий вік чекали України… а вороги – хитріші». Лови мить насолоди, лови від життя сьогодні, бо завтра буде пізно… Мракобісся!

Наше студентство було не застояним, хоч в атеїзмі душа томилася, але душі було дозволено в кулачок поплакати. Кімнату Людмили ще не навідували перебудовні проблеми виживання – вистачало своїх проблем. Та поза всім, Людмило, яка глибока твоя душа, якою ти будеш щасливою з Віталієм! Диво вашого почуття настільки сильне, що ви навіть підстав не даєте одне одному для якихось непорозумінь, не говорячи уже про ревнощі. Людмила одним своїм поглядом, повним глузування, наповал відшивала залицяльників, а Віталієві в голову навіть не приходило, що ще хтось з дівчат є крім Людмили. Кохання, любов – це вірність на рівні думок: без вірності, найперше у думаках, немає ні кохання, ні любові, а є секс двох хвостів під плотом. Та доля людини не в її волі. Забуваємо…

Це все згадую постскриптум, а тоді ми просто жили молодістю і радістю. Разом їздили в Київ, ми – з О-га, з древнього, дорогого серцю О-га, а Святослав підсідав до нас у Кривині. Хлопці багато часу віддавали спорту, я інколи навертав нашу компанію до музики. Людмила малювала – це було важливим для душі у нашому студентському кожноденні. Хіба не залишилася в пам’яті на всеньке життя «Прощальна симфонія» Гайдна з погашеними свічками в залі філармонії, хіба не залишилася чимось непроминальним прем’єра опери «Фауст» Гуно із ролями Солов’яненка, Гнатюка, Пивоварова, Мокренка, Євдокії Колесник і Євгенії Мірошниченко? Зрідка вкраплювалося слухання неординарної музики Вагнера з його безбожним «кільцем Нібелунга». Ми тоді не знали, що музику Вагнера любив Гітлер, а в Ізраїлі вона негласно заборонена. Та нам та музика імпонувала, а до політики ми не дотикалися.

А планерний спорт у хлопців став цінністю не від світу цього, не всім його оцінити. Але він періодично потребує дуже великої ціни. Після четвертого курсу Віталій і Святослав поїхали на планерні тренування у Карпати… Віталія привезли у домовині… З хаосу уламків Віталієвого планера і місива його тіла, після злополучного польоту, навіть не докопались до точної причини аварії.

Святослав зобов’язав мене повідомити про це горе Людмилу і берегти її. Людмила перетворилась у сновиду серед білих днів. Надто велика ноша болю упала на її тендітні плечі. Тільки ото канікули дещо відтягнули розв’язку відчаю.

Намагаючись відволікти Людмилу від трагічного, ми обоє їздили з нею в Почаївський і в Корецький монастирі; поранена душа шукала зцілення в Бога. Ходили по церквах, починаючи з церков О-га, намагалися відволікти її від цвинтарних думок, від могили Віталія, від її кожноденних просиджувань біля могили коханого, хоч і самим пекло. Нам здавалося, що кровотеча у її пораненій душі призупиняється, хоча Людмилина душа билась об горе, наче чайка від втрати гнізда з чаєнятами. Тільки Людмилі, мабуть, було ще гірше, ніж тій чайці: ні одного кигикання, ні одного слова про Віталія після непритоми на похороні. Одні відвідування цвинтаря і церков, а я з Святославом, хіба що тінню по черзі снували за нею, боячись за неї. Ми навіть радилися з Людмилиними батькам чи не взяти їй академку, але вони зі своїм життєвим досвідом не згодились з нами, і це було правильнішим. А Людмила мовчала і не дозволяла нам говорити про Віталія. Він для неї ще був живим, а ми мусили б тільки згадувати про нього, хоч це і в нас боліло-пекло. Людмила мовчала.

Почався наступний семестр. У вихідні, окрім читалки, ми з Святославом снували за Людою, підсвідомо чекаючи якогось нещастя. В один з вересневих теплих, але мокрих, київських вечорів ми витягнули Людмилу на Хрещатик. Старалися розговорити її мовчання, хоч в самих не один раз стискалося серце від пам’яті про Віталія. Заговорившись, ми загубили те, як мовчазна Людмила вийшла з-за бар’єру, і так, як йшла, то так і пішла навскоси по проїжджому, освітленому вечірніми вогнями, Хрещатику. Тільки коли заверещали гальма автомобілів і автобусів, Святослав миттєво збагнув ситуацію, кілька рухів через бар’єр – і він вже тримав Людмилину постать у міцних руках, під ще не вщухлий вереск гальм транспорту, котрий сунувся по мокрому асфальті.

Після того випадку Святослав вранці проводив Людмилу на заняття і зустрічав її із занять. Студенти із її групи турбувались про Людмилу в перервах між парами. Поступово Людмила втягнулась у навчання. Для Святослава і для Людмили – це був останній рік навчання. У мене ж залишався попереду ще шостий курс.

Людмила знову після кількамісячної чорної перерви почала відвідувати художню студію: пояснення про незаплановані пропуски були з розумінням прийняті. Переддипломних кілька місяців у Людмили були вкрай завантаженими, вона їх і витримувала вже без надриву. Тільки ніяк я з Святославом не могли розговорити її мовчазність, але ми були задоволеними її відновленою працездатністю. Людмила вже малювала, як раніше, але замість рук з’являвся поламаний якимось зміщенням, якимось рухом, могутнім вітром, світ. І тільки залишалася неушкодженою маленька сон-трава, такою… Потрібно бачити, яким може бути обличчя у цієї квітки. Обличчя це було із болю, смутку, – із приреченням.

Святослав закінчив інститут з червоним дипломом, що надавало йому право вибору місця роботи. Влаштувався в Рівному на заводі високовольтної апаратури в конструкторському бюро, яке через кілька років і очолив. Людмила отримала два дипломи: червоний – про закінчення агрофаку академії, і другий – про закінчення художньої студії, що надавало їй можливість працювати художником-оформлювачем. Червоний диплом уможливив Людмилі влаштування по вибору – біля батьків, в О-зі, агрономом-насіннєводом в районній насіннєвій станції.

В кінці серпня я поїхав навчатися: залишався останній курс медінституту. А під кінець вересня Святослав зателефонував, запросивши мене на своє весілля із Людмилою. На весіллі все було, як на весіллі, але пам’ять про Віталія була присутня. Та це нікого не образило, мені здається, якби було по-іншому, то це образило б і Святослава, і Людмилу. А через повний час вагітності – 28 червня народився маленький Теофіл, перебравши собі ім’я від Святославового дідуся. Батьки не могли натішитися своїм первістком і самі собою.

Теофіл ріс здоровим, радісним, по-дитячому з кожним днем перевідкривав для себе світ, радів усьому, на що натикався його піонерсько-відкривацький дух. На нього молились, його любили, але розумно виховували обмеженнями. В чотири роки уже читав, щось конструював у своїй дитячій спроможності, не вилазив із гаража, коли тато там мав якісь клопоти.

Обжилися «москвичем». Отримали трьохкімнатну квартиру в О-зі по лінії роботи Людмили. Святослав їздив на роботу у Рівне, пам’ятаючи потрясіння Люди, не бажав відривати її від батьків. Мав відрядження і по Союзу, і за кордон, але не обділяв часом і сім’ю. Висока зарплата, нерідко – премії, цікава творча праця, захоплення збиранням платівок серйозної музики. Людмила… понад усе – Людмила, синочок, друзі. Відчував себе наповненим людським земним щастям.

Благополучно склалося з роботою і в Людмили: пенсіонерка – директор насіннєвої станції – мирно уступила молодій колезі свою посаду і благословила, думалося, на щастя.

Рівненський завод високовольтної апаратури був відомий в Європі, в Африці, в Азії, в Південній Америці своїми добротними трансформаторами, трансформаторними станціями. Ринки вище названих частин світу були підпорядкованими Рівненському високовольтному заводу, Союзові, з яким не міг справитися, чи такий уже конкурентноспроможний, Захід.

В цьому була і заслуга головного конструктора заводу Святослава Васильовича Білогая. Людмила не мала потреби міняти прізвища, хоч воно і дуже рідко зустрічається, але на цей раз побралися однофамільці.

З часу горбачовського красноговоріння-облудоваріння на заводі побувало багато іноземних делегацій: одні дивувалися, другі завидували, треті – приглядалися. Прийшло світове визнання: відзнака «Факел Бірмінгема» за найкраще пристосування до ринкових умов з непереможною конкурентною спроможністю. Ніяких хмар, ніякого туману.

Але за спиною потужних виробників-заводів і сільськогосподарських комплексів планувалось-готовилось роздержавлення, приватизація, акціювання злодійськими руками злодійських світових і своїх вітчизняних сил. Не обійшла ця біда із нерозуму і підступності і Рівненський завод високовольтної апаратури.

Спочатку завод став акціонерним товариством з обмеженою відповідальністю за долю трьохтисячного колективу робітників, а пізніше – спільним підприємством з якимось хирлявим, завшивленим промисловим австрійським об'єднанням з Відня. Настав період, коли на захід через прибалтійські порти щодругого дня поїхали-попливли українські ешелони не тільки з відходами міді, алюмінію, бронзи, латуні, а з «відходами» кольорових металів із новеньких двигунів, з електроліній, із невиходивших своє вантажівок. То вже пізніше додались алюмінієві каструлі і сітка загорожі городу баби Параски. Все переплавляється в акуратні злитки – і вперед. Все найкраще, що було в країні, «пішли» на Захід. Адже на чолопку цієї афери фрондує владоможна спідниця, котра не вимовляє українською.

Завод, штучно обкарнаний від обслуговуючих підприємств своїми партійними хапугами в симбіозі з капіталістичними наїздниками, був доведений до загрози банкрутсва: понад половину акцій перебрали «благодійники» з Відня. Підприємство своїми руками навантажило і відправило новому хазяїнові автоматичні лінії найновішої технології, про які снилися Заходу тільки сни. У них – зайняті працею робітники, у них – прибутки, а у нас – голодне безробіття, табачники з рабиновичами і дірки від бубликів… у шароварах.

Так, Святлослав, котрий якось забарився з надбанням червоного партквитка, став безробітним, опинився поза революційно-реформаторською обоймою. Остання опора, остання надія проіснувати для сім’ї Білогаїв канула в лету.

Син – в колонії, дружина вважається безробітною, а тепер без утримання ще й голова сім’ї на додачу. Вважали, що біда прийшла до них на годину, тимчасово, але це, виглядає, надовго, якщо для їхньої сім’ї – не назавжди.

Білогаї пробували базарювати. В Понінці на картонно-паперовому комбінаті накупляли зошитів, в Полонному на фарфоровому – посуди, один раз поїхали в Польщу, другий раз – в Білорусію, але з їхніми людськими характерами виручки з торгівлі ледь вистарчало на покриття витрат і дороги, не говорячи про вимученість і захирілість здоров’я. Залишки продукції спускали уже за безцінь – аби живими добратися додому.

Людмила намагалася підзаробити своїми картинами. Але людям – не до мистецтва. Тоді вона направила всю свою силу на шість соток городу, на якому коптіла зранку до вечора. Святослав спочатку підзаробляв таксистом на власному «москвичі», але потім цей кусок хліба вирвала з рук дорожнеча на бензин і податки.

Святослав був порядним і законослухняним. Подався в Москву на заробітки: будували котеджі «новим рускім» і тим, хто старається осісти на російській землі. Будували працівникові з іноземного посольства. До важкої фізичної праці не звикати, різні роботи виконував по вищому розряду, як і все в своєму житті. Привіз за місяць рабської праці 550 баксів. Хотів ще підзаробити, збільшити запас – по дорозі міліцаї все витрусили, пригрозивши на другий раз «відтрусити» і голову.

Святослав поїхав батрачити в Словенію. За поденних десять долярів хазяїн наказав працювати «як танки». Через тиждень повернувся з гострим перевантаженням серця – не тримався артеріальний тиск, непритомнів. Лікарня за два тижні з’їла половину фінансових запасів. Бо ж безплатна медицина невигідна, через неї такої недостатньо швидко вимирають приречені на вимирання.

Людмила билася об нужду, як риба об лід, але нужда, як чорна мара, заповзала в хату, шукаючи все нові шпари безвиході, затягуючи на розумі шнурок відчаю, затаївшись, чекала свого часу.

З альтернативними перевиборами без альтернативи в Україні оголосили амністію. Через два роки повернувся Філя з сумновідомих Климентовичів, з колонії. Вихудлий, блідий, з якимись гулями під пахвами і в паху з обох боків. Тінь від колишнього хлопця, але для батьків не тінь – а їхній коханий син, що попав в біду. Друзі, самі в екстремальних умовах, як тепер полюбляють говорити, допомагали, чим могли. Мати напозичала багато. Радять синові мед, прополіс, пергу… За що їх купити? Вдома жадні куска хліба. Тримались Білогаї з останніх сил. Продали «москвича», продали гараж. Тимчасово заткнули діри, які влада новоукраїнців так невтомно винаходить для кожної української трудової сім’ї. Боялись занепасти духом, знидіти, запаскудніти.

Накінець пішла в село Кривин, котре під О-гом, проситись в колгосп на будь-яку роботу. Знайомий голова прийняв дояркою на ферму. Вислухавши колишнього керівника районної насіннєвої станції, наперед виписав в рахунок заробітку потроху цукру, борошна, ячмінної крупи, кілька літрів олії (більше нічого не було в колгоспній коморі). Завтра на роботу, на ферму, – чекає 55 корів, котрі ще якось дояться, більше під перебудовну агітацію, ніж під корми.

Встала ще в чотири ночі, намацала знайдену звечора одежу: джинси, білий і чорний халати, гумові чоботи, які їй служили в насіннєвій, і тихесенько, боячись розбудити домашніх, вийшла з доми.

Моторошна нічна темрява обняла худеньку постать Людмили Білогай, яка поспішала, переживала, щоб не запізнитись на ранкове доїння корів. Добралась першою. Перевзулась в резиняки, натягнула джинси, одягнула доперебудовну куртку і зверху – чорний халат. Приступила до роботи.

Згорнула гній в решітки транспортера, приготувала корми із суміші січки, силосу і сінажу, полила залишками меляси й сечовини, все це пермішавши, накрила, щоб хоч трохи підпарилось. Приступила до чистки корів. Змокріла, як курча, витягнуте з води. Піт заливав очі і чавкав у чоботях. Заким прийшли доярки, частину корів з лави встигла почистити. Разом з доярками пішла на пункт прийому молока, де в сусідній кімнаті висіли доїльні апарати, взяла два – і розпочала ранкове доїння. Як їй згодилось те, що, проходячи практику в колгоспі, коли навчалась в сільськогосподарській академії, дуже часто допомагала хазяйці, в якої була на квартирі, і котра працювала дояркою.

В корівнику – двісті двадцять корів. Працювало чотири доярки, а тепер, з приходом Білогай, буде підміна. Навантаження на кожну з них – п’ятдесят п’ять корів. Перерва, і вечірнє доїння. Всі думки – біля сина, як він там. Увечері на молоковозі добралась до О-га.

Помилась, зготувала вечерю для сина і чоловіка і впала знесилена в ліжко. Завтра – повторення вчорашнього. Дівчата по роботі вкладали в сумку грілку з молоком. Брали всі. Не платили їм більше десяти місяців. Розраховувались продуктами, послугами, навіть гноєм для здобрювання городів. В селі мало хто той гній брав. У кожного були корови, свині, телята, птиця. Проблем не було з гноєм, бо тепер модним стало держати і коней.

З часом Людмила помітила нехлюйське ставлення завідуючого ферми до всіх і до всього. Завжди похмурий, сердитий, замкнутий, ніби відробляв панщину. П’янство їздових, січкарів призводило до перебоїв з доставкою кормів. Бруднота в перемішку з байдужістю і звичною лайкою стала візиткою цієї роботи. Працюючи, як каторжні, без вихідних, без заробітньої плати, без будь-якої уваги держави і її керівництва усіх рангів зверху донизу, уже самі видавали задрипану байдужість, замусолене «на все ложили» і… зненависть до всіх і до всього. Ніякого зацікавлення, інтересу до праці і, здається, до життя. Надперевтома на роботі, робота по необхідності вдома, роблять їх сварливими, закатованими, змученими, гірше всяких рабів. Чого варте постійне відключення електрики в часи вечірнього доїння? А в той час вздовж і впоперек усієї України гонять товарняки-порожняки. Бо, видко, нікуди струму дівати. Державні мужі усіх щаблів неначе на передпідготовці були у Потьомкіна. Гачконосі цивілізатори намітили-таки розп’ясти Україну, таки на цей раз доконати її бідолашну до кромішної темряви, таки доголодоморити її народ до реченця.

Світ немилий тим дояркам, умитим потом, засмердженим гноєм і силосом, зачуханим, затурканим злослів’ям їздових. Вони, як вечірні привиди, повертались додому, прихопивши з ферми хто що зміг. Втягнувшись в ярмо, зціпивши зуби, наче зомбована, Людмила старалась робити роботу не гірше від інших, у вільні хвилини олівцем на чому попало, на якихось клаптях паперу малювала портрети доярок, їздових і тут же ті малюнки роздавала. Вони її полюбили за простоту, за волю боротися зі своєю бідою, за доброту.

Святослав, дивлячись, як вибивається з сили дружина, згадував, як ще не так давно його розум і руки видавали на заводі унікальні цінні речі, котрим не було аналогів у світі, а сьогодні він сохне, чорніє, але не розкисає. Серце не давало фізично працювати, заходилось перебоями, а його голова стала нікому не потрібною. А як іншим? Його знайомий п’ятидесятилітній конструктор вертикального зльоту бойових літаків для військовоморської авіації Союзу став замісником бізнесмена у фірмі з шести осіб по перепродажу базарного барахла. Воістину мудрість мудрих цього світу посміяна: ледачі нездари із кримінальним натхненням і досвідом стали злодіями-владоможцями наверху і викинули всі таланти на смітник, щоб очі не кололи своїм розумом.

Все зупинилось, все перевернулось. Безтолоч їздить на Гаваї, – інтелігенти риються біля ящиків з сміттям. Господи! Звідки ця напасть на райську, найбагатішу своїми чорноземами країну в світі?!

Працюючи дояркою більше півроку завжди спітнілою, перегрітою на протягах, Людмила застудила бронхи. Злягла в лікарню, через брак грошей на ліки, недолікувалась, вийшла на роботу. Не минуло і місяця, як дістала запалення легенів, на яке нашарувалися бронхоспазми, які перейшли в справжню ядуху з класичними її нападами: важким диханням зі свистом, кашлем, посинінням. Недолікувалась знову. Вийшла на роботу. В третій раз її напівживу швидка допомога забрала просто з ферми і завезла в райлікарню О-га. Більше дояркою працювати вже не змогла. Єдиний дохід сім’ї закрився, прихлопнувся, як віко домовини на цвинтарі.

З’явився час, якого так вічно не вистачало. З’явився час розглянутись навколо. Людмила побачила якусь незвичайність в синові: блискучі очі, незвично швидкі рухи, галопуюча поверхнева мова. Спочатку кілька днів не могла збагнути, що це в синові з’явилось, хоч зраділа, що його замкнутість пройшла, що він виходить в місто, що начебто в нього з’явилися друзі. Але туман швидко розсіявся, і Людмила вжахнулася відчуттю поразки-ров’язки. А подих трагедії накочувався невтримно, наче ніч, хоч у тих подіях тільки вечоріло за несусвітньою працею, за несусвітніми клопотами залишитися на плаву виживання. Увертюра трагедії закінчилась, трагедія розпочиналась.

А по брехунцеві вистрибував, безпардонний реп, здавалось, розрепав усі людські долі. Реклама біснувалась: купіть оптом, купіть вроздріб, купіть, купіть… Купіть Беріша, купіть Бітнера, купіть мультітабс! Якої тільки холери не пропонують перемученому українському народові: від затички до… до кляпа в рот, щоб конали беззвучно.

Хтось із знайомих, зайшовши, залишив купу київських газет. Людмила механічно гортала мерзоту людського падіння. На кожній сторінці глузування з усього людського і возвеличення інстинктів до рівня чотирилапих. Глузування з віри, з любови, розпаношилась порнографія, якій не вистачило тільки акту дефікації. Мудрість, розум в цьому кровожадному світі стали надважким навантаженням. Вурдалак, захований під «бузину», обпльовував весь український народ, паплюжив усе українство, все українське. Політичновладоможні послідовники плямолобого архітектора одягнули на себе слов’янські не їхні прізвища. Їхнє минуло століття, їхнє наступає століття. Земля виходить на свою завершальну, трагічну орбіту.

Геєнною огнненою для України стали голодомори, війни, ГУЛАГ. Але тепер вони перебудовують Україну у пекло, в якому навіки зникло б навіть її ім’я. Вони – це з чистої лінії ненависті швондєри, котрі ненавидять її за традиційне християнство, за найбагатшу землю на світі, і свою ненависть успішно матеріалізували на голови українців в двадцять-проклятому столітті.

Бузить вурдалак-бузина чистої лінії, в якій завелося шоу гнучконосиків-скорпіончиків, розсексилась Вєрка Смердючка із хамством все тієї ж чистої лінії зневаги до слов’ян, до українців. До тих принявкались і свої березневопородисті киці, котрі за свою голубу блювотину, за своє громадянське гультяйство хочуть вхопити чим побільший кавалок ковбаси. А вже «ябко від ябка» виставляє на пів-України свій неугомоний порнокачан, – бачить в цьому найнагальнішу потребу конаючого українця. Бузина бузиновицько бузить дефектомовно, широкорото, крупноварго. Бузить бузина чистокровно від симбіозу із розами чи то люксембургськими, чи то хозарськими. Та то їхня функція, то їхня природа і порода, то їхній смисл існування в урівноважуванні світла темрявою, збоченою до тваринного інстинкту з їхніми фрейдами-фройдами, з їхніми марксами, з їхніми комуністично-нацистськими гессами. Ксенофобія, мізантропія, расизм часу революціонерів-реформаторів приречені відгонити бузиною бузиновицької чистої лінії безбожжя, деградації, мракобісся.

Руйнування моралі, руйнування сім’ї, руйнування суспільства, руйнування віри та атеїзму у сатанізм – це генний код голубого поєднання бузини із все тими ж розами: так було, так є, так буде до повного виродження людини, зродженої по образу і …

Святослав дивився на Людмилу і звинувачував себе у всьому. Сповзав у самоїдство. Біля серця в нього дряпало, скубло, спустошувалось. А ясна зіронька його любови, його Людмила, блідла, висихала на очах. «Занапастив я твою долю», – інколи падало Святославове на Людмилу. Вона вимушено усміхалась, пригорталась до нього, заспокоювала: «Я найщасливіша жінка на світі. Дякую Богові, що ти у мене є. Така наша доля».

Обоє відчували свою вину перед сином. Сумління гризе обох, як іржа залізо. Чи все вони зробили, щоб врятувати сина на суді, врятувати від позбавлення волі? Розум заспокоював, що в цій системі людожерства з рейдерством нацменських наїздників в Україні вони не могли дати ради своїй біді, а батьківська любов докоряла, допікала, не давала спокою.

Страх злиднів, хвороб, безсилля допомогти коханій навіювали Святославові гіпертрофовану обережність, байдужим ставало те, що живе, що їсть, як одягається. Загубив впевненність в собі, зникла ініціатива, на місце яких заповзав страх неминучих втрат і порожнеча духовна. Людмила хоч і натикалася на бетонні стіни безнадії, але її любов до сина, до чоловіка підбадьорувала іти через спустошення до Істини. Бо якийсь же смисл вищий їхнього приходу на світ Божий повинен бути. Її здоров’я згоряло, згоряли сили.

Надривний ядушливий кашель душив її, задихалась, синіла. Вичерпувалось останнє зароблене. Залишався город, залишались грядки, на які вже не було сили. Зайшов останній Людмилин напад малювання у темі тяжкій і мінорній, як наше сьогодення. Знову руки, руки страждання, руки відчаю, руки істерії, руки заздрісника, руки раба… руки мертвого. Ескізи валялися, де попало. Святослав бачив, що в малюванні дружина ховалась від світу цього страшного, безпощадного. Але хто не здається, тому начебто і посміхається доля.

В нинішній час розвелося никаючих по домівках не своїх, так званих ловців душ. Тільки в ім’я чого? Але якби там не було, Людмила з рук таких ловців отримала безплатно БІБЛІЮ. Як голодний на їжу, накинулась, поринула у читання. Читала разом із Святославом. Це вселяло надію, що потрібно пройти через поле випробування. Через день разом із Святославом ходила в церкву, аж з їхнього зору випав син, їхній Теофіл, який ніби і не був проти Євангелії, але просто засинав при її читанні. В храм Божий відмовлявся іти, звертаючи вину на своє нерозуміння цього.

Та старші Білогаї жадно насичували свої голодні душі непроминальною мудрістю вічної Істини. В церкві їх притлумлювала безкінечна обрядовість, яка втомлювала і душу, і тіло. А ловці душ, зорганізувавшись у добре фінансовані забугром ніби церкви, засилали своїх гінців у кожну хату, у кожне людське горе. По їхній настирливості, по їхній нав’язливості довести, що тільки їхня віра є єдиною правильною вірою, Білогаї завернули у новозбудований молитовний дім. Тут на них полився потужний потік тлумачення Слова Божого. Проповіді, невтомні молитви, бурхливе море емоцій і пізнання відкривали шлях, відчиняли двері до Істини. Та було одне «але». Ця харизматична церква, як вони себе називали, все більше закривала ті двері до Істини при погляді зблизька. Особливо важко було Білогаям змиритися із танцями під молитву криком, зиком, риком, ревом, із дикими стрибками та вимахуванням кулаками в небо, із паданням на підлогу, із реготом, котрий називався в них святим сміхом, із намаганням усіх зцілювати всіх. Ця екзотика швидко охолодила Білогаїв, все нагадувало якусь дискотеку під ту ж рокинрольну музику, яка скрізь забур’янює душі. Так не склалось у Білогаїв з харизматами. Та читання Біблії уже було насущним, воно давало непересічні відповіді, поставлені самим життям. Так в 22 розділі Повторення Закону чоловік, який одягає жіночий одяг, і жінка, яка одягає чоловічий одяг, є гидотою в очах Бога, є гидотою гомосексно готовою. Яке ж прокляття розуму на нашому підростаючому, котре випинає понад всі цінності свої стегна і всі складочки… біля них. Неначе мудрість не про них. Мода прокляття, мода духовної деградації. А ще й кажуть: ми – християни! Де ж, на Великдень нажлуктитись спиртограю – велике християнство! А ось в 15 розділі Євангелії Івана Христос наставляє: без Мене нічого не можете! Це важко усвідомити, а ще важче відмовитись власному нікчемному імені в Ім’я, котре понад всі імена. Та все одно на Людмилиному обличчі засвітилась надія, ожили темнозелені очі, хоч ядушливий кашель нагадував про себе раз по раз.

Теофіл все відсовувався потихенько від батьків, непомітно від них вибудовав стіну відчуження. Все більше пропадав поза домою, поки батькам не кинувся в очі хворобливий вигляд сина. Як до нього, то в нього вже ноги до колін набрякли. На розпити батьків відмовчувався. Та все-таки умовили на другий день піти в поліклініку. Супроводжувала Людмила.

Теофіл записався в реєстратурі і пішов на прийом в кабінет до лікаря-терапевта. Через півгодини лікар запросив матір: «У вашого сина метастатична пневмонія, вражена печінка, збільшена до пупка, вражені нирки, здає серце…» На повний страху погляд Людмили лікар додав: «Це наслідок наркоманії, ваш син сидить на голці…» Слова лікаря якось тупо гули в Людмилиній голові, хапали її безпорадну в цьому обвалі біди. Теофіл мовчав, лікар знайшовсь: «Потрібно здати кров на СНІД, і на стаціонарне лікування…»

Уже піднебесний дзвін дня гупав в голові Людмили. Ще механічно відвідували якісь кабінети, але перед Людмилою світ раптом став безсмисленим переведенням часу. Мати і син у мовчазності повернулись додому. Госпіталізація призначена назавтра.

Людмила в тупому спокою розповіла про все Святославові. Сонце скотилось за пруг. Батьки мовчки дивились в синове обличчя. Тривало довге, повне муки мовчання, оповите сутінками вечірніми і сутінками страшної невідворотної розв’язки. Син сидів перед ними, але здавалось спить з відкритими очима. Та раптом заметушився. Якось тепло з невимовним болем поглянув на матір, на батька. Тихо, але виразно промовив: «Простіть, сів на голку, виходу немає… В колонію підсадили двох СНІДом заражених, там закон – відсутність закону. Про них знали тільки начальник колонії і начальник медпункта. Не хочу казати яке там пекло для душі і для тіла, – заразили і мене… Тепер все, простіть… що зразу не сказав. Решта – амністія, ідіть – плодіться…»

Людмила, здається, в одну хвилину зменшилася в два рази. Теофіл, глянувши на тата, хотів кинутися до нього. Ще було видно, волосся на голові Святослава стало білим, як сніг. Теофіл мовчки піднявся, вийшов…

В хаті Білогаїв не було плачу, не було розпачу, було мовчання, була тиша, котра гірше грому прибивала людське життя. Ніжність приречених пригортала Людмилу до Святослава, котилися сльози.

Теофіл не ліг на стаціонарне лікування, приходив на ніч додому, а вдень десь пропадав, хоч йому важко було вже і жити, а не тільки ходити. Лікарі відмовились госпіталізувати його на місці, направили в область. З чим їхати? Грошей немає, заробітку немає. Ціни добивають, податки добавляють, податки до двору, як за «добрих» кагановицьких тридцятих. Наверху гинуть духовно, нанизу гинуть фізично.

На такому тлі в Білогаїв забулись всі дати і подій, і свят. Якогось вечора задзвонив телефон, який уже рік, як був відключений за неплату. Зателефонували друзі, яких теж загнала чужа їм перебудова на слизьке.

– Людмило, вітаємо тебе з наступаючим Днем твого народження, завтра прийдемо привітати тебе з квітами…

Після паузи Людмила зітхнула: «Не треба, не приходьте. Залишилось останнє відро картоплі. Більше нічого немає». Тихо поклала телефонну трубку.

Надворі йщов щедрий червневий дощ. Людмила спокійно, дуже спокійно, в якійсь прострації вийшла непоміченою з хати. Вуличкою вийшла на швидкісну асфальтову дорогу, побрела серединою дороги без думки, без надії…

Святослава наче струм підкинув. Де дружина? Висмикнувсь з хати, швидше… Почув, як на шосе заверещали автомобільні гальма, жіночий скрик і глухий звук удару зі скреготом металу. Побачив зразу розпластане, розірване тіло Людмили. Поруч – вм’яті «жигулі» обняли електричний стовп, закривавлений водій дихав.

Давно стародавній О-г не бачив такого похорону, хоча чого на цій землі тільки не було. Несли домовину з тілом Людмили, як Варвари Великомучениці, ті, хто знав її, хто жив поруч, хто працював з нею поруч. Голосіння не було, були скупі болючі сльози. Зашкаралублі грубі руки несли домовину з тілом обережно, якось навіть ніжно, ніби новонароджену до Христа. Таке чорне сорокаріччя твоє, Людмило Білогай! Біда все і всіх перемішала, всіх об’єднала повага до покійної, непоправна вічна втрата. Витрати на похорон взяла на себе райдержадміністрація.

На похороні був і я – Максим Христюк, їхній друг, лікар, приїхав з Києва. Святослава не можна було відвести, відірвати від могили над Людмилою. Я залишався з ним на цвинтарі десь чи не до півночі. Заціпеніння розірвав біля півночі пронизливий свист сирен пожежних машин. Десь горіло в районі мешкання Білогаїв. Де Теофіл? Де син? Святослава ударив ще один жах – що з сином? Ми обоє бігли зі всіх сил. Святослава спиняло серце, хапався за нього, і далі…

Догоряла хата Білогаїв. Знайшли обгорілий труп Теофіла. Догадувались-судили: чи необережність, чи цигарка, чи там був умисел? Ще один похорон.

Я забрав Святослава до своїх батьків, а потім – в Київ, в свою сім’ю, в свою трикімнатну квартиру. Святослава горе не відпускало, почорнів, осунувся, відчувалося, що надходить його пора йти до своїх, його жорстока черга… Святослав повідомив мені, що поїде в рідне своє село біля Кривина, під О-гом, там живе його рідна сестра. Він ніс в душі своїй страх померти десь в полі біля стирти соломи чи на купі відходів, сміття. Попрощався, тільки не поїхав. Слонявся по електричках, по вокзалах, де попало.

Йшов через площу, як тепер полюбляють говорити – через майдан, перед Київським головним залізничним вокзалом, ще не зовсім обдертий, ще не зовсім зашмарований, але на межі своїх сил. А тут ще, не до речі, безпардонні телерепортери з своїми запитаннями:

– Есть ли альтернатива сегодня общественным реформам? И в вашей семейной жизни?

Він не тікав, як інші, його співбраття по нещастю. Змірявши телерепортерів глибоким поглядом, перевів його на небо, гірко посміхнувся, неначе згадав польоти на планері і на повнім серйозі відповів:

– Ні! Бачите… (поруч стояли такі ж інтелігенти, як і він), яка альтернатива… А моя: два похорони в цьому році – сина і дружини. Нікому не потрібні. Альтер…

Упав – де стояв. Кинулись до нього – мертвий. Міліція. Швидка допомога. Все йшло у відкритий ефір по місцевому телебаченню.

Мені повідомили за адресою, яка була в його одежі: помер Святослав. Поховали на цвинтарі в О-зі біля сина і дружини, 25 серпня. Похорони – в сонячний теплий день, що ніби нічого не сталося, – життя продовжується. Похоронили. Про те телеінтерв’ю Святослава мені розповіли ті, які його слухали і дивилися.

Підряд три свіжі могили: матері, сина, батька. Заболіло: «Ось яка вона нинішня альтернатива!»

ВИБІР

Думайте про те що вгорі… Колос. 3:2

Відкритий урок з хімії в селищному училищі, який буде проводити молода хімічка, яку люблять і яка любить. Пізніше про цей урок багато і довго будуть говорити в селищі.

Альдегіди з музикою поєднав у собі непересічний талант російського вченого і композитора Олександра Бородіна. Альдегіди і музика стали двома крильми відкритих уроків викладачки хімії Марії Сафронівни Корінько у селищному училищі. Нагородою нинішнього відкритого уроку Марії Сафронівни розкрилились бурхливі і довготривалі овації колег і дирекції училища. Про подібні оплески і овації колись писалося в дужках петитом у компартз’їздівських газетних репортажах.

Вже був призначений день апробації наукової дисертації із сенсаційним заголовком: «Отримання інсуліну з топінамбуру». В основі наукового пошуку лежав без перебільшення геніальний винахід отримання інсуліну з топінамбуру методом гідролізу фруктози, а далі перетворення останньої в інулін, з якого виходив чистий інсулін, позбавлений алергійних властивостей і всіх інших вад, які має інсулін, котрий випускають в нинішній Україні. Керівники і опоненти дисертації сходилися на думці про майбутній блискучий захист кандидатської дисертації в Київському інституті харчової промисловості дисертантом Корінько Марією Сафронівною. Але Божі дороги – не людські дороги. Громом з неба стала телеграма-блискавка з дому Марії Сафронівни: «Мама при смерті».

Єдиній доні мама передала з кров’ю всю свою ніжність, відчуття чужого болю, любов, яка не поступається ніякій кон’юнктурі. Захворювання матері було затяжним, але фінал його продивлявся крізь місяці наперед. Любов дочки до матері піднялася вище всіх і всяких розрахунків. Марія повинна бути біля мами. Апробацію дисертації не дозволили перенести. Вічні світові революціонери не для того розпочали революцію-перебудову в Україні з Чорнобильської диверсії, щоб протиставити винищенню слов'ян міцну, не розхитану систему охорони здоров'я. Охорону здоров'я одночасно заатакували зі всіх боків організаційною розрухою, знищенням сільської медицини – закриттям дільничних лікарень і ФАПів, платним стаціонарним лікуванням, дороговизною ліків, дефіцитом ліків, підсовуванням псевдоліків і неякісних ліків та ліків з наперед відомими шкідливими чинниками, вакханалією із щепленнями від зриву графіка щеплень і підсуненням неякісних вакцин до щеплень з якоїсь чортівщини на ртутній основі, що викликає не тільки захворювання і смерть, а й через тридцять років неодміно вибруньковується інфарктом серця або мозковим інсультом… Не могла та революційно-сатаноїдна влада допустити, щоб в Україні був якісний чистий інсулін замість сьогоднішнього сурогату.

Марія під натиском обставин, непередбачених і передбачуваних рейдерською перебудовою, вимушена була звільнитися з роботи в інституті. Любов людська не завжди зрозуміла на рівні мотивації, але якщо вона є, то вона є пріоритетом в житті людини на рівні доказовості. Любов стала доказовою віссю життя Марії.

І ось Марія Сафронівна, тридцятирічна, ще незаміжня, викладачка хімії заходить в училищний клас хімії. Сьогодні вона буде доводити, чого вона варта, як викладач. Тема відкритого уроку: «Альдегіди». Сама викладач сьогодні зібрана, врівноважена, хоч психологічно натягнута, як струна. Здається, все продумано від дзвінка до дзвінка. Її худорляву поставу, обличчя з класичними рисами слов’янки, екзотично доповнювала рижо-вогниста коса з переливами вогню і світла, зрадливі ж веснянки зручно вмостилися на носі і під очима, а самі світло-блакитні очі сяяли небесною чистотою і дивною добротою.

Чисто науковий виклад хімічних реакцій, що призводять до утворення альдегідів, і реакції, що дають вихід іншим сполукам з альдегідів, Марія Сафронівна пов'язала з викладом долі ученого-хіміка і патріота-композитора Олександра Бородіна. Блискучий учень Бородін під крилом блискучого вчителя Зініна, винахідника аніліну, реалізував свій науковий потенціал на повний розмах дарованого Богом таланту.

1860 рік. Карлсруе. Перший Світовий з'їзд вчених-хіміків. Представники з'їзду від Росії – блискучі вчені: Зінін, Менделєєв, Бородін… Організатор з'їзду – німецький вчений Фрідріх Кекуле, який накомпілював по «нитці» з ідей і винаходів сучасних йому вчених-хіміків, з чого вийшла для нього «сорочка» вченого. Та про це пізніше.

Проблема з'їзду: різниця між атомом і молекулою, і величина атомної ваги. Перемогла доказова думка: частина (молекула) – кількість тіла, що вступає в реакцію, а атом – найменша кількість частинки. Атомномолекулярне вчення отримало перемогу, яка уможливила прийняття нової атомної ваги, – повалилася Вавилонська башта наукового розбрату у хімії. Розв'язалися руки науковому потенціалу учених-хіміків. Піонери в науці були піонерами і в житті. Ось Дмитро Менделєєв першим з російських вчених піднявся на повітряній кулі на трикілометрову висоту над землею. І коли клапан кулі закрився намертво, і саму кулю, наповнену теплим повітрям, понесло вверх, то Дмитро Іванович поліз без страховки по стропах з ковша до кулі, відкрив клапан, хоч обморозив пальці рук. Повітряна куля з вченим благополучно приземлилася.

Вчений Менделєєв відкрив періодичний закон хімічних елементів, записавши Боже явлення того закону в сні. В 1869 році занесено було в періодичну таблицю хімічних елементів Менделєєва 63 хімічних елементи з порожніми клітинами для інших елементів.

Той же Дмитро Менделєєв перший в Росії з дозволу цариці взяв церковне шлюбне розлучення зі своєю на десять років старшою від нього дружиною. Два сини від того шлюбу стали офіцерами. А наступний шлюб сорокадев'ятирічного Менделєєва з сімнадцятирічною пасією народив дочку Таню на шахматовські сльози її чоловіка, поета червоноантихристської орди Олександра Блока. На другий день по офіційному шлюбному розлученні Менделєєва перед царицею упало на коліна тринадцять генералів з проханням високого дозволу на розрив шлюбу. Але цариця, не була позбавлена мудрості, дозволу на розрив шлюбу генералам не дала: «Генералів у нас – багато, а Менделєєв – один». Отак Дмитро Менделєєв започаткував вакханалію зневаги шлюбу. Теперішня російська і українська статистики плачуть і ридають через це менделеєвське першопрохідництво: вісім з десяти шюбів летять в тартарари. І мудрість мудрих посміяна…. перед невідступним чорним фіналом. А сам Менделєєв про себе, як про хіміка-вченого говорив: «Ну який я – хімік, я – економіст!» Незвідані дороги Божі… і дороги людські.

Вчений хімік Олександр Бородін, залишивши свій фах дипломованого медика, і уже в час Першого з'їзду хіміків інтенсивно займався валер'янальдегідом, заатакувавши його натрієм та іншими речовинами, звільнюючи воду з виходом на нові сполуки. Далі Бородін перевів русло своїх досліджень на інший альдегід – енантол. А з оцтового альдегіду він шляхом альдольної конденсації під високим тиском відкрив альдегідоспирти. Та чи не найважливіше відкриття Бородіна – це отримання фтористого бензолу, попередника штучних смол і пласмас, які запластмасили сьогоднішню техніку і побут. Крім наукових розробок, Бородіну довелося боротися з шахрайством від науки.

На Другому Світовому з'їзді учених-хіміків у Швейцарії організатор Першого з'їзду хіміків німецький Фрідріх Кекуле напався на теорію структурних формул хімічних сполук Бутлерова, яку пізніше намагався присвоїти собі. Подібно він намагався присвоїти собі і результати досліджень Бородіна з валер'янальдегідом і альдольну конденсацію Бородіна. Та за спиною Бородіна, як і Бутлерова, стояла наукова Росія, яка дала можливість своїм вченим відстояти пріоритетне право на власні відкриття. Не так сталося з відриттям у фізиці Х-променів українським вченим Іваном Полюєм, винахід якого присвоїв німецькотериторіальний Рентген. На намагання українця Полюя відстояти своє відкриття знаменитий Альберт Айнштейн, якому стартову наукову працю дозволили «зксерити» з праці, написаної не ним, відповів Полюєві: «…ніхто не підтримає тебе, а за Рентгеном – уся Європа». Той же Альберт Айнштейн прийняв сторону шварцбардівського судилища в Парижі над Україною. Айнштейнівська віра закінчується на Ісусі Христі, а честь їхня рефлекторно обривається на імені – Україна, а життя їхнє закінчується, як не в реальній психлікарні із сечею в чоботі для втолення спраги, то у віртуальній психушці передапокаліптичного світу. Хоч Леонардом да Вінчі нашого часу стався геній від Божої милості серб Ніколо Тесла, який відкрив безпровідникове поширення електричного струму. Але темрява людського розуму використала із цього відкриття тільки «промінь смерті», як надпотужну зброю знищення, а інший бік відкриття – «безпаливну енергію», впровадження якої в життя нафту і газ залишило б тільки як хімічну сировину для виробництва і викинуло б усю політичну кухню світу з її політичними садистами-кухарями на смітник часу, засекретили, та ще й як засекретили. Сьогодні вчених, які намагаються поширити відкриття «безпаливної енергії» у реальне життя людства, слуги сатани не поодиноко знищують.

Тут Марія Сафронівна ввімкнула стереопрогравач з платівкою опери Бородіна «Князь Ігор», яку вже посмертно героїчно закінчували друзі Бородіна по «Могучій кучці», композитори Корсаков і Глазунов. Героїчний епос своєю напругою торкнувся кожного присутнього могутніми, перевертаючими душу, звуками музики і співом хору та аріями. Від нудотно-солодкого Мендельсона, який спочатку захоплював руского, в Бородіна не залишилося і сліду. В центрі опери – постать влади: влада-розкіш, влада-тиранія, влада-патріотизм.

«О, дайте, дайте мне свободу —

Я свой позор сумею искупить».

Спів «князя Ігоря» зазвучав, як напливний епіграф до незахищеної кандидатської дисертації Корінько Марії Сафронівни: «Отримання інсуліну з топінамбуру». Та воля земних творців – під владою біснуватих верхів. Марія Сафронівна тримається на високій ноті своєї честі. Немає скиглення, є досконалість у викладі теми відкритого уроку хімії в училищі. Тепер у десятихвилинному викладі постає Олександр Бородін як композитор «Могучої кучки» під керівництвом чудового композитора Мілія Балакірева та з ідеологічним забезпеченням патріотичного Стасова, хоч і в спотиканні на заквасці біснуватого Бєлінського. На ворожих і біснуватих Віссаріонів і Віссаріоновичів українській долі «щастить»: то обпльовують, то вимордовують ту не їхню долю.

Дружба з музичним генієм Лістом, три нерядові симфонії, «Парафрази», чарівна оранжировка народних російських пісень… і фініш-фінал, як вистріл з-за рогу. Незрозумілим залишився для Бородіна, хіміка, музиканта і лікаря, як і для всієї «Могучої кучки», її хлібодарів, її друзів незвичайний розрив Мілія Балакірева зі світом на користь реального, діючого християнства.

Здавалося, чого ще потрібно для Балакірева: керівник славетної Петербурзької Безплатної музичної школи, голова і двигун «Могучої кучки», симфонії в активі і безліч непересічних оранжировок народного хорового співу. Але Мілій Балакірев вибирає краще, – вибирає вічність проти часу. Цього не зрозуміли ні патрітичні стасови, ні біснуваті віссаріони, ні компорзитори-друзі. Не зрозумів цього і талановитий Олександр Бородін. Не зрозумів розриву Мілія Балакірева зі світом і ніхто з аудиторії відкритого уроку талановитої Марії Сафронівни.

Звучить в класі друга «Богатирська» симфонія Бородіна. Урок закінчують бурхливі, довготривалі овації-оплески колег і дирекції цієї симпатичної, душевної викладачки хімії.

Завіса впала. Епілогом відкритого уроку і незахищеної кандидатської дисертації Корінько Марії Сафронівни став приїзд співпрацівників московського Комітету по раціоналізаторству і винаходах в селище до цієї викладачки хімії, колишнього науковця. Комітетчиків стурбувало зацікавлення шведських вчених незахищеною дисертацією «Отримання інсуліну з топінамбуру». Ще постановка трагікомедії ГКЧП псевдоносієм Горбачовим була попереду. Московські візитери запропонували Корінько Марії Сафронівні сертифікат на винахід про отримання інсуліну з топінамбуру і п'ять тисяч рублів. Іншого виходу не було, московський «дар» був прийнятий. Замість чистого, якісного, безпечного інсуліну Україна зосталась із сурогатом інсуліну, що добре знають і відчувають на собі діабетики, в тому числі і пацієнти селищного лікаря Максима Хрестюка.

А вибором кращого для Марії стало заміжжя і народження сина. Залишається для всіх, хто в світі – пізнати Істину, пізнати волю Всевишнього для свого життя і виконати Слово Книги книг, прийнявши благодать Христа, як дар спасіння на перемогу над своїм «я» в ім» я вічного «Я».

Від сімейного вогнища Корінько Марії Сафронівни не заростає дорога до Храму Божого, її час, наповнений миром Божим, долає шлях ненависті світу, обманутого отцем лжи на тотальну неправду, на тотальну зажерливість, на тотальне знищення. Планета Земля невідворотно закручується в агонію. Хто слухає – нехай чує, хто дивиться – нехай бачить, хто розуміє – нехай вірить і стоїть насторожі своєї долі.

Закінчується виповнення часу і час постає в лукавстві. Втягнених в сьогоднішню Третю Світову війну по знищенню людства не будуть згадувати, не будуть оплакувати, не будуть поминати… не буде кому. Остання духовна пересторога на нашій планеті стосується кожного: не будь переможений злом, але зло перемагай добром душі своїй на вічну перемогу любов’ю.

ЗУПИНИ ПОРАЗКУ

… переможець не буде пошкоджений від другої смерти. Об ‘явлення – 2: 11.

В один із осінніх призивів на Поділлі обох Микол забрали в армію. То був час розмахування атомними ракетами в Карібському басейні і злету голубки Пікассо в Празі під «Набат» маловідомого полончанина з Хмельниччини. Микола Густоліс, з села Відьмівці, і Микола Хоменко, з села Горбики, не зустрічалися після закінчення десятирічки в їхньому райцентрі, до якої добиралися з протилежних кінців, зі своїх сіл, по 5–7 кілометрів. Микола Густоліс встиг ще до армії закінчити училище сільськогосподарської механізації. Другий Микола – Хоменко, до армії працював розсильним у райкомі комсомолу, де його старша сестра Марія в той час вибилась на інструктора комсомолу. Він ще в школі вирішив стати військовим офіцером. Обидва Миколи відбезпросвітної напівдармової колгоспної праці односельчан зрозуміли: будь-що, а треба вирватися з безпаспортного села.

І ось зелений потяг обох юнаків, на одне ім’я, беззупинно, за тиждень, відтарабанив аж за Волгу у невідомий, закритий для цілого світу, полігон Шіхани, в напівпустельній стороні Саратовської області. Розпочалася розказана-переказана, писана-розписана солдатська служба з її суворим вишколенням і безхмарними клаптиками скупої армійської радості в листах з дому. Як просиділи обидва Миколи з п’ятого по десятий клас на одній парті, то так і втрапили вони в одне відділення СА. Була між ними школярська приязнь, а тепер ось юначе, але уже доросле усвідомлення свого земляцтва, яке зобов'язувало їх триматися одного котілка. Їхній батальйон був елітарним, започатковуючим секретну частину військ хімічної оборони, з якого і про який всяка інформація гасла і гасилася на підступах до порядків різнопланової охорони.

Солдати того батальйону уже через півроку ставали тренованими парашутистами і досвідченими водолазами, котрі спочатку по контрольному дроті, а потім по спеціальному орієнтуванню переходили дно Волги. Вони ж ставали і радистами, і парашутистами, і розвідниками звичайними і незвичайними – «хімічними», танкістами і водіями бетеерів, автоматниками і вишколеними десантниками, і просто ударною силою в будь-якій ситуації. І майже всіма цими видами військових професій оволодівав кожен солдат. Шіхани… Всі ті набуті знання реалізовувалися, здавалося б, у найбільш невідповідних умовах. На полігон наганяли верблюдів, табуни коней, череди корів, отари овець, і все те, рогате, парнокопитне, і з роздвоєними ратицями, зверху кропили зарином або пускали на все те, живе Боже створіння, хмарку ще невідомих світові засекречених газів, які потім будуть названими ві-газами, і туди ж закидали на кілька днів, у спеціальному обмундируванні, «хімічний» батальйон. Виживання настільки було серйозним, що медичний відбір у «хіміки» не знав ніяких компромісів щодо відхилення у фізичному чи психологічному стані здоров’я новобранця. Шіхани вимагали фізично здорових і психологічно відповідальних солдат.

«Підйом», навчання, «відбій», «тривога», «караул» – цьому замкненому колу, здається, немає кінця в армії, але в Шіханах це коло було ущільненішим, ніж в будь-якій частині, а якщо відкривалося «віконце», то в нього запихали годину оволодівання прийомами рукопашного бою. І хоч Шіхани ніде не вимовлялись вголос, про них знали за океаном, так як і в Шіханах знали про відповідні війська янків. На КП батальйону раптом на півгодини зникала секретна карта частини і полігону, піднімали поголовний шмон, перевертали все вверх дном, йшлося вже до об’явлення бойової тривоги по всьому полігоні, як «раптом» знаходили ту карту на якомусь столі, що лежала поруч несекретних розпоряджень. Випадково? Ні! Це «випадково» було не випадковим, це було справою продажною.

Обидва Миколи були густо складеними, і все ж Микола Густоліс був більш кряжистим, ширококістним, з накачанами грудьми, з коротко посадженою головою, з потужним навантаженням біцепсами-тріцепсами, аж до того, що при зрості 185 см він виглядав невисоким. Микола Хоменко, хоч був такого ж зросту і у фізичній витривалості не поступався першому Миколі, але за рахунок більшої збалансованості частин тіла був струнким і високим. А ще обличчя Хоменка було довгообразішим від кругловидого обличчя Густоліса із великим, загнутим донизу, жидівським носом та з чорною дротоподібною кучмою волосся на голові. Темно-русий бокс Хоменка вкладався хвилями, хоч у цьому між Миколами в Шіханах різниці не було. Стрижка «на лисо» дозволяла різнитися у «зачісках» хіба що формою голови.

Миколі Густолісу у рукопашному бою рівних не було у батальйоні. Навіть гонористі солдати-грузини пасували перед ним. Але підступність злоби цього світу не дрімала. Після одного тренування з рукопашного бою, в якому Густоліс порозкидав і порозкладав усіх амбітних і заздрісних, коли він уже йшов в казарму, ззаду на нього накинувся солдат-грузин і через себе кинув Миколу вниз головою. Микола дивом уник падіння на голову, та мстивий солдат осідлав плечевий пояс Миколи, захопивши його праву руку у больовий прийом, викручуючи її усім своїм оскаженінням. Відчуваючи Миколину неспроможність, він не зупинився і після тріску кістки. Солдати силою відірвали грузина від Густоліса. Права рука в Миколи зразу ж безпомічно повисла. З гарячки Микола з відділенням ще пішов у столову, та вже піднести ложку до рота не міг.

На наступний ранок – бойова тривога і марш-кидок бойовою технікою. Густоліс доповів старшині, що він – неспроможний фізично в цій ситуації. Але той пригрозив і гауптвахтою, і трибуналом. Миколине прозрівання продовжувалось: цей світ – у злобі, ненависний і мстивий на кожному своєму кроці, хоч і в ньому водяться реверанси співчуття. Старшина помстився Густолісу за свою дубовість. Під час звичайної солдатської муштри маршируванням із «запєвом» Микола, як завжди, був «запєвалой». Та на той раз з десяток його «запєвів» рота ігнорувала. Улюблені старшиною українські пісні не йшли. А старшина вимагав і вимагав «запєвів» від Миколи аж до заїзду по його обличчю; Густоліс старшину рукопашним прийомом шпуранув таки далеченько. Те все спостерігав офіцер, командир роти, Лєпін. Він і вліпив Миколі десять днів гауптвахти. Перших три доби Микола відсипався, а далі прокинувся його шлунок. На гауптвахті добова пайка – кружка кип’ятку і крумочка хліба в сто грамів. Не розженешся. Охороною гауптвахти ставили азіатів – «моя твоя не понімаєт». Товариші з кухні нічого з об’їдків не могли передати. Микола був голодний і злий, як вовк. А тут лейтенант гауптвахти заставляє всю ту дивізійну гауптвахту прибрати, помити, вилизати. Микола і того офіцерчика так шпурнув в стіну, що в тому аж кавкнуло. П’ять днів арешту механічно доплюсувались. На 12–13 день Микола почав пухнути з голоду, ноги налились набряками. Тільки щасливий збіг подій звільнив Миколу від гірших наслідків. Микола захищав честь дивізії у волейбольній команді. З дитинства грав у волейбол, про футбол і баскетбол в селі не йшлося, то і Миколу ці ігри обійшли стороною. Капітан волейбольної команди дивізії, майстер спорту, чемпіон Чувашії Юра Шахідінов випросив Миколу Густоліса у командира дивізії з гауптвахти. Попереднє грання шістнадцяти дивізійних команд Микола пропустив: від’їдався і відсипався. Але у трьох фінальних зустрічах з доплюсуванням Миколиної викладки команда їхньої дивізії зайняла третє місце, що було великою похвалою для начальства. Миколині гріхи простилися – забулися. Але старшина на Миколу мав «зуб». Помста ще не зів’яла.

Густоліс заліз в бетеер, але керував машиною уже тільки лівою рукою. На черговому кидку бетеера з кам’янистого горбка Микола зімлів. То ледве не коштувало життя сімом солдатам того бетеера. Миколу витягли з бетеера, вмостили на плащпалатку, а на привалі його відправили а медчастину. Отут доля почала на повному серйозі вчити-проучати Миколу Густоліса.

В Саратові знаходився профільний хірургічний госпіталь для вищого армійського офіцерства. Миколу Густоліса, не гаючи часу, переправили в той госпіталь. Все плече і верхня права частина грудної клітки вкрилася загрозливими синьо-чорними смугами на темно-вишневому тлі. Шкіра була глибоко подряпана в тому місці. Хірург – майор медичної служби, зразу ж діагностував грізну небезпеку: перелом ключиці, газова гангрена. Микола знав, що гангрена – то відрізають, а незрозуміле «газова» застрягло тромбом в розумі, додавшипсихологічних мук. Консультував начальник госпіталю, полковник медслужби, який пройшов війну з не одною тисячею хірургічних операцій. Майор наполягав на ампутації руки, полковник звернувся до Густоліса: «Как будєм?» Хлопець навідріз відмовився від необхідності ампутації, розуміючи, що він буде глибоким калікою мало кому потрібним у цьому світі виживання. «Я проти ампутації руки. Краще – смерть або виживу з рукою». Інтуїція підказала вибір, і молоде, треноване тіло пішло долиною смертельної тіні. Тільки в пам’яті трималися останні дідуня Гілька слова: «Миколко, лишень ти можеш перервати лініюпрокляття над нашим родом. Миколко, зупини поразку».

На Миколу не один раз налягало: гангрена – це або відрізають, або кінець. На всьому протязі боротьби хірургів за життя Миколи солдата домучувало незрозуміле «газова». Коли лікар пальпував пошкоджене плече, то під його пальцями Миколі чувся хруст ніби снігу, але біль заливав це відчуття.

Микола то відповів хірургам госпіталю, майорові і полковникові, що він вибирає смерть супроти ампутації руки, але мало залежить в армії від солдата. Майор гаркавої фізіономії вилаявся і відмовився займатись цим солдатом, а полковникові кинув: «А ти, как хочєшь». Полковник задумався, а потім серйозно, відповідально зронив: «Попробую». Чотири місяців провалявся солдат Густоліс у Саратовському госпіталі для вищого офіцерства.

Перші два місяці Миколі, не те слово, що було важко. Температура захлинала свідомість. По чорно-синіх смугах були зроблені глибокі розрізи шкіри і підшкірної тканини – і глибше. Хірург-полковник кожен день по кілька разів товстелезною голкою проколював чорно-сині ділянки плеча, відтягував якусь темну кров’янисту масу і вводив туди ліки. Миколине госпітальне життя, без перебільшення, було ходою через долину смерті.

В цьому мареві жахів контактом з позапалатним життям для Миколи були кількаразові провідини його солдатом-земляком Миколою Хоменком, якому, тільки винятково давали для цього звільнення. Клаптиком сонця у холодній воді для Густоліса було добре серце молодої палатної медсестри-жидівки, яка з великим теплом і співчуттям виконувала всі призначені лікарем для нього маніпуляції і процедури. Світлом цих трьох душ, хірурга-полковника, медсестри-жидівочки і земляка, освітлювався вузесенький Миколин коридор із палати у життя протягом перших двох госпітальних місяців.

У гарячці, коли марево нереальності розпластувало кряжисте, молоде, вихудле тіло, на Миколу напливало минуле з дошкільних і школярських років. З’являлася молодша сестричка Софія, яка ніби заставляла перегортати роки, як листки якоїсь призабутої книжки. Батьківська хата, повна нужди і турботи про кусень хліба, робила Миколин чіпкий, успадкований від батьків, характер ще міцнішим. Ні в хлопчачих бійках, ні в дитячих іграх Микола не здавався до останнього. Навіть його поразки були перемогою, бо вони заставляли розум і тіло за будь-яких обставин, за будь-якої ситуації шукати вихід. Батько повернувся з війни безпомічним інвалідом, руки-ноги зосталися при ньому, але і вони, і все тіло було настільки перераненим, що нездатне було ні до праці, ні до якогось довготривалого життя. Три роки він промучився, чергуючи дні нестерпного тілесного болю з днями пиятики. Дванадцятирічний Микола з десятилітньою сестрою Софією залишилися сиротами, приреченими вижити на городині і статках від ледве не дармової колгоспної праці. Якось допомагала і дитяча праця в літні канікули чи водовозом, чи на вивозі зерна безтарками, чи на шарварку по ремонту доріг, чи помічником на комбайні, чи на нічних роботах на колгоспнім зерновім току. Але вся та робота мала краплю глузду, якщо давала щось вкрасти додому.

В сьомому класі три Миколи пішли за конюшиною для шкільних кролів, до непочатої колгоспної стирти. Насмикавши на в’язки конюшини, на лижах поверталися до школи. Але натрапили на ланового, якого боялися і старі, і малі, через його садистську недоумкувату відданість соціалістично-колгоспній власності. Навіть своїй двоюрідній сестрі перебив палицею ногу за корову, що зайшла у посів пшениці. Лановий пустився за хлопцями. Побіг за найбільшим, за Миколою Густолісом, в якого, як на зло, зламалася лижа. З півгодини біг за хлопцем, поки неогрів його по попереку величезною, як і сам, палицею, котра завжди була з ним. Миколка упав від болю, його нудило, почав блювати. А лановий добивав його носаками сибірських валянок, заким хлопець, залитий кров’ю, знепритомнів.

Лежачи у госпітальному ліжку, закладеному сітчастим бильцем, щоб солдат не звалився на підлогу, вже котрий тиждень Микола марить. І у маренні його добивав лановий. Микола намагався дістати того прийомами рукопашного бою, але нічого не виходило. Лановий знову і знову гамселив носаками його тіло.

Гарячкове вимотування переносило його, семикласника Миколку, до сільського знахаря Йосипа Лози, який то щось шептав над ним, то завзято втирав якісь мазі в його тіло так, що Микола притомнів… від болю в правім плечі. Потім знову гарячка провалювала його в минуле. Дід Йосип Лоза щось йому настирно пояснює по лініях його руки, шепче солдатові: «Будеш жити, будеш жити…» Лінії долоні плуталися в свідомості. Микола ніяк не може пригадати уроки хіромантії того старого знахаря Лози. Як йому, обплутаному тими лініями долонь, як дротами, ну як йому вибратися по тому павутинні дідовому: «Будеш жити…»? Приходив на якусь хвилю до тями, дивився у глибокі, наповнені жалем і милосердям, і сіонським зачаруванням очі молоденької медсестри-жидівки, і знову поринав у марево, вимішане з минулими реаліями.

Вже двоюрідний брат, моряк-тихоокеанець, у відпустці захитується доМиколиної мами, колишньої монашки, вихованої в християнському смиренні. Моряк-відпускник нав’язує Миколі книжки по тібетській медицині, методики по медитації, конспекти по східній філософії, по релігії даосизму з його енергетикою темряви і, накінець, нав’язує розвідки з лекцій по теорії статевих стосунків. Весь той мотлох запанував, на кілька років запанував, усім простором Миколиної душі. Тепер у гарячці той світ розлюднення людини для Миколи розділився на схлипи позаприродного досягнення оргазму і на все, що поза цим бальправлячим задоволенням. До того ж у найгіршій половині хвороби, у маренні, хтось великий, чорний і потворний, насильно запихав Миколі в рот всі ті книжки, конспекти, розвідки, і тому не було кінця. Навпаки, чим більше він того ковтав, тим більше йому того духовного сурогату запихалося в рот, в глотку. Миколине тіло виростало у величезну гору, а дихання щось і хтось спирали, не вистачало духу. Світ марення увіходив в солдата рерихівськими камінними завалами з побаченої колись в журналі картини синьо-чорних барв геніального батька однієї з течій новітнього сатанізму. То вже в університеті Микола дізнається, з яких лож мракобісся – рерихіанство. А в гарячці напливало і напливало зачерпнуте із безголов’я морячка-відпускника. Зерно неправди засівало долину смерті і вже колосилося погибеллю. Опритомлення ж піднімалося спротивом поразці, чіплялося за полковника-хірурга, за медсестричку-жидівочку, за земляка. Боротьба за життя роздмухувала надію зупинити поразку.

Конец ознакомительного фрагмента. Купить полную версию книги.