книжный портал
  к н и ж н ы й   п о р т а л
ЖАНРЫ
КНИГИ ПО ГОДАМ
КНИГИ ПО ИЗДАТЕЛЯМ
правообладателям

Андрій Цінцірук

Коло Елу

Спеціальна відзнака від Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літературияскраву, різножанрову, захопливу, – яка є дзеркалом сьогодення іскарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Світлій памяті моїх бабусь присвячую


Пролог

Над нічним містом задзвонили дзвони. З кожним ударом звук пронизував непроглядну темряву, заходячи глибше й глибше в лоно ночі. Розрізав її навпіл, намагаючись допомогти першим промінчикам сонця проникнути чимдалі в нутро чорноти, а звідти прогнати ніч подалі.

Промені світла щосили боролися з темрявою, начебто знаючи, що сьогодні вони мають мало часу, немовби усвідомлюючи, що нинішній час – час найдовшої ночі.

З боку пітьми виступав іще один союзник – бруківка, якою були вимощені навколишні вулиці й яка, мов гвардія, що вишикувалася рівним строєм, чорніла знизу. Адже, попри зиму, не було снігу – вічного побратима світла. Тож ніхто не міг радісно підхопити сонячне проміння й погратися ним, ганяючи врізнобіч і зачіпаючи перехожих.

Та несподівано за світло заступився вітер, що, як на замовлення, зібрав докупи всі хмари: і великі чорні кудлаті, і смішні білі, і схожі на кулі, і навіть прозорі срібні плямки, які нагадували органзу, – і відіслав їх за обрій. Вітер ніколи не робив щось задарма; напевно, йому самому набридла тягуча мряка.

Перші клаптики зимового сонячного світла проникали й у вікна будинків. Вони неохоче занурювалися подалі у квартири, чіпляючись то за краї дахів, то за шершаві сторічні стіни й віконні рами, неначе хотіли довше залишитися надворі та споглядати, як неквапливо прокидається місто.

Вулиці вже вирували. Ліниві трамваї зі скреготом поважно рухалися рівними лініями й осудливо крекотали, дивлячись на знахабнілі маршрутки, які так і силкувалися добігти до зупинки першими. Люди, втягнувши голови в коміри, кудись поспішали: хто до храму, а хто вже й на ринок. Деінде чимчикували перехожі, тягнучи за собою великі валізи та несучи важкі сумки. Зненацька деякі з них зупинялися, витягували невеликі мапи, та, не зрозумівши написаного, запитували, як їм дістатися до місця призначення, в інших перехожих. Ті, на хвилинку замислившись, починали активно махати руками. Вони чи то вказували напрямок, чи то хотіли піднятися вище в небо, щоб перехопити перші промені сонця й насолодитися ними швидше за інших.

Так починався недільний день львівської Привокзальної.

1

Так само, як і в інші помешкання міста Лева, світло завітало в невелику кімнату на третьому поверсі старого будинку. Сантиметр за сантиметром промені відвойовували територію й врешті досягли дальньої стіни. На стіні було два великі вікна, які здивовано дивились у небо, чекаючи побачити щось нове. Хоча за свій сторічний вік ці вікна бачили надзвичайно багато подій і могли розповісти безліч цікавих історій.

Кімната була звичайна, нічим не відрізнялася від багатьох інших кімнат старого міста. Хіба що розмір її був трохи більшим за інші. Тому все, що містилося в ній, здавалося непропорційно маленьким, очевидно, через високі стелі. Посеред кімнати стояв великий стіл, застелений білою скатертиною, поруч – два стільці. Під однією стіною височіла шафа для одягу та масивні, майже під стелю стелажі з книжками. Книжок було так багато, що вони не поміщалися на полицях і займали вільний простір між стелажами та стелею.

Якби хтось поцікавився, що то за книги, то, вочевидь, здивувався б їхній різноманітній тематиці. Тут були й класичні першодруки, і пригодницька література, і детективи, і наукові праці. Були книги українською, польською та російською мовами, подекуди траплялися видання англійською та латиною. На полицях були і давні видання, і сучасні. Окремо, мов підкреслюючи ставлення до книжок, чільне місце займали старенький потріпаний «Кобзар» і товста старовинна Біблія…

Біля вікна в кімнаті розташувалися дві майже однакові тумби. На одній стояв телевізор, а друга була захаращена безліччю речей. Незважаючи на те, що предмети на ній стояли акуратно, складалося враження певного безладу. Очевидно, через те, що там були речі, що належали різному часу.

На тумбі стояв старовинний годинник, який цокав так голосно, що здавалося, ніби цокіт останній у його існуванні і він вкладає туди душу, якби б така в нього була. Праворуч тихо дрімав телефон. Ні, не стільниковий чи кнопковий, а велетенський апарат із дисковим набором яскраво-червоного кольору, що своїм незвичним забарвленням сильно кидався у вічі. Поруч лежав ноутбук, немов показуючи зверхнє ставлення до сусідніх речей.

У кімнаті над тумбою на стіні з одного боку висіла ікона, а з другого – світлина двох уже немолодих людей. Поруч притулився звичайний малюнок. Мабуть, йому було багато років. Контури, накреслені простим олівцем, вигоріли, тому, лише пильно придивившись, можна було розгледіти портрет молодої дівчини.

У кімнаті була присутня ще одна дійова «особа», що в такт годиннику підспівувала стишеним шумом, – велика голуба піч, яка, мов коронована королева, займала цілий куток. Вона випускала зі свого лона цівки світла-полум’я, що немов облизували масивні чавунні дверцята, попереджаючи: «До мене не підходь».

У протилежному кутку стояло невелике ліжко, на якому, мов гори, запорошені білим снігом, лежала велика пухка перина.

У помешканні панувала цілковита тиша, і лише звуковий дует годинника й печі надавав цій застиглій картині якоїсь життєвої реальності.

Та раптом пір’яні гори на ліжку затрусилися й поволі відсунулися. Звідти, мов із печери, випірнула невисокого зросту літня жінка і, опустивши ноги на підлогу, почала, не кваплячись, шукати капці. Процес цей тривав недовго. Вона спритно вскочила в пантофлі і, мов лижник, трохи шаркаючи ногами, попрямувала до пічки. За кілька секунд старенька поставила грубу на місце, відтягнувши її червоне жало. Далі поволі підійшла до вікна й витягла з кутка щось схоже на жердину, з якою стрибають спортсмени. Підняла її й відсунула напівзатулені штори, остаточно заповнюючи кімнату світлом. Ця дія не далася жінці так легко, як заспокоєння пічки, і вона, важко дихаючи, вийшла з кімнати.

Пройшовши через крихітний коридорчик, жінка потрапила на кухню. Це приміщення було невеликим і скромно обставленим. Старий біло-голубий сервант притулився вздовж однієї стіни. З другого боку розташувалися сучасні кухонні меблі з картатими дверцятами та навісними шафами. На тумбочці стояли фільтр для води, електрочайник та мікрохвильова піч.

На протилежній стіні від дверей було невеличке вікно, та воно не надто освітлювало приміщення, тому що виходило в малий напівтемний двір. Перед вікном стояв стіл. На ньому лежали коробка цукерок «Асорті», пачка духмяного чаю й пляшка коньяку «Тиса».

На якусь секунду господиня зупинилася перед столом, а потім, згадавши, що це за наїдки, зітхнула.

На кухні жінка рухалася дуже швидко, і за кілька хвилин тут уже шумів і плювався парою чайник.

Хазяйку цієї оселі звали Ганною-Софією. Не дивуйтеся, саме так. Усі думають, що тільки зараз модно називати дітей подвійними іменами, але слід зазначити, що це давня традиція. До того ж у нашої героїні є своя історія. І, можливо, вона нам її розкаже.

Заливши чай водою, Ганна-Софія на кілька хвилин вийшла з кухні. Та коли повернулася, узяла горнятко з паруючим запашним напоєм і попрямувала в кімнату. Підійшла до вікна й уже вкотре за своє некоротке життя визирнула на вулицю.

Перед нею величаво підпирав небо готичними шпилями костел. А чому костел? Вона не раз ловила себе на думці, що так називала церкву Ольги та Єлизавети. Цей храм нагадував Ганні-Софії власне життя. У собору також було подвійне ім’я, і за свій вік він встиг побувати й католицьким костелом із найбільшим органом у тогочасній Польщі, і приміщенням без призначення, а потім і просто складом, а от тепер перетворився на греко-католицьку церкву.

Так само й життя нашої героїні вимагало від неї змінювати професії залежно від обставин. Був іще один збіг: у віці чотирнадцяти років Ганна-Софія мало не загинула, і в той самий час у храм Ольги та Єлизавети влучила авіаційна бомба, ледь його не зруйнувавши. Та нічого – вижила і вона, вижив і шпилястий собор. Навіть, як згодом дізналася, архітектор храму також мав подвійне ім’я. Ганна-Софія чомусь його навіть запам’ятала (споріднені душі) – Теодор-Мар’ян. Ще одне, що об’єднувало жінку й споруду, було те, що Франц-Йосип назвав храм на честь своєї дружини Ольги-Єлизавети, котрій одне з її імен дав на честь матері батько. Та, зрештою, вони з костелом були майже ровесники, хоча жінка визнавала, що час пішов йому на користь значно більше, ніж їй. Під час цієї думки вона вперше за ранок усміхнулася.

Ганна-Софія любила цю церкву й ходила до неї як замолоду, так і в літньому віці, звичайно, допоки могла виходити на вулицю. Єдине, про що вона жалкувала, що її вікна не виходять на фасад храму й вона задовольняється лише тильним виглядом.

Ще раз сьорбнувши вже охололий чай, Ганна-Софія повернула голову ліворуч, окинула поглядом скверик біля церкви, площу, посеред якої стояв пам’ятник Степанові Бандері. Цього року 1 січня святкували 105 років від дня народження героя. Старенька спостерігала це дійство зі свого вікна. А от завтра завітає ювілей і в її дім. Ганні-Софії виповниться дев’яносто років. Якщо задуматися, це значний вік, майже сторіччя.

Народилася жінка 22 грудня далекого 1924 року, на Ганни. Тож одне зі своїх імен дістала завдяки церковному календарю.

Завтра до старенької мала завітати вся, майже вся родина. Ганна-Софія, ніби про щось згадавши, підійшла до стіни й упевненим рухом вирвала аркуш із відривного календаря, що висів біля шафи. На неї дивилися великі цифри «21» червоного кольору, неділя. Тож її ювілей та іменини прийшлися на понеділок.

Ганна-Софія з чоловіком Дмитром мали трьох дітей. Дмитро помер давно, коли жінці було шістдесят років. Третину життя вона прожила без нього. Спочатку плакала, потім сумувала, та зрештою звикла. Хоча ніколи ні на хвилю не забувала про нього, а коли було дуже важко, підходила до портрета на стіні й просто дивилася певний час. Це додавало сили жити. І кожен раз дякувала Богу за той випадок, коли вони непередбачено потрапили у фотоательє й сфотографувалися.

Та з трьох своїх «променів», як колись вона жартувала щодо власних дітей, жінка не побачить завтра двох. Старший син Остап загинув. Тоді ще був живий чоловік. Син залишився в неї в пам’яті молодим. Так склалося, що Ганна-Софія ніколи не бачила його дружини та сина Нікіти, свого внука. Вони навіть не приїхали на похорони Остапа. Невістка надіслала коротку телеграму: «Ребенок маленький. Приехать не могу. Сочувствую». Оці кілька слів і вмістили все їхнє спілкування.

Згодом Ганна-Софія надсилала кілька листів на адресу, на яку вони писали синові. Та відповіді не дочекалася. Можливо, родичі переїхали в інше місце, а може, просто не хотіли писати.

Завтра до жінки на ювілей прийде середня донька Віруся з дітьми. Вона завжди трималася мами. Завжди була спокійна й урівноважена, намагалася заспокоїти кожного за будь-яких негараздів. Тож рідні її так і називають – Вірусею, незважаючи на те, що вона має двох дорослих синів – Василя та Ігоря – і трьох онуків. Цей «промінь» першим подарував їй, Ганні-Софії, правнуків.

Не буде завтра молодшої дочки Ольги: вона вже понад десять років живе за кордоном, приїжджає нечасто, спілкується з нею телефоном, а останнім часом і по комп’ютеру (якось вони це називають – «спайт» чи як). Під час попередньої розмови дуже перепрошувала, що не зможе приїхати на ювілей, але буде обов’язково на Великдень, а може, і швидше. Не знати чому, та Ганні-Софії згадалися чоловікові слова, сказані давним-давно, ще на першому побаченні: «Швидше – це не завжди вчасно».

Також на ювілеї не буде внука Дмитра, котрий учора приїхав привітати її з днем народження й привіз цукерки, коньяк та чай. Дмитро – син Ольги. Він поїхав у відрядження, тому й завітав напередодні свята та привіз улюблені бабусині ласощі. Вона завжди полюбляла шоколадні цукерки та коньяк. Звичайно, жінка його не пила – кілька крапель додавала до чаю, тож однієї пляшки їй вистачало до наступного дня народження.

Дмитрові подарунки Ганна-Софія не рухала й не забирала зі столу, вирішила, що сховає після свята.

Якщо так можна сказати, Дмитро – улюблений внук. Вона, звичайно, любить усіх внуків і правнуків однаково, але Дмитро – її дух і кров, і це таки потрібно визнати. Можливо, тому, що, як дві краплі води, схожий на свого діда. Можливо, тому, що виріс без батька й тривалий час вона опікувалася ним, коли мати поїхала за кордон. А може, тому, що він розуміє її з напівпогляду. Ганні-Софії завжди згадується випадок із її улюбленим годинником, який одного дня перестав іти. Це був доволі дивної форми старий польський дзиґар. З ним була пов’язана безліч спогадів із далекого дитинства. Однак настав і його час. Несправний годинник досить довго стояв на тумбі, доки котрась із доньок не закинула його подалі і поставила сучасний електронний годинник. Дмитро саме був у літньому таборі. Коли він приїхав, перше, що зробив, – знайшов старий дзиґар і заніс відремонтувати. Майстерня ще й тепер розташовується через дорогу від її будинку. За кілька днів старовинний годинник знову посів звичне місце. Так міг вчинити тільки Дмитро: він усе розуміє без слів.

Хлопець любить і пожартувати над бабусею. Каже, що вона ламає стереотип правдивих львів’ян, бо не смакує кави. А вона, львів’янка як мінімум у третьому поколінні, справді ніколи не шанувала кави, не розуміла кавового смаку. Чай став джерелом сили та енергії, тому полюбляє цей напій майже сторіччя.

Останнім часом Ганна-Софія бачила Дмитра надзвичайно рідко: часті відрядження не давали можливості їм, як раніше, посидіти за чашкою чаю, порозмовляти. Вона відчувала, наскільки їй бракувало цих посиденьок… Та важче було дружині Дмитра Галі. Він поїхав у відрядження, а вона на останньому місяці вагітності залишилась у Львові. Учора зателефонувала Віруся й сказала, що Галю забрала швидка в пологовий будинок, розташований майже поруч із будинком Ганни-Софії, на вулиці Рапопорта. Мабуть, з дня на день Галя народить дитину.

Та й знала старенька, що це за відрядження. У самої серце не на місці, а тут іще сусідка прийшла та питає:

– А ваш Дмитро в армію пішов? Я його у військовій формі бачила.

Ганна-Софія потайки здогадувалася про все. Тож прощання вийшло важким: обоє плакали, мов більше ніколи не побачаться. Та вона не вірила в це й не раз повторювала, що все буде добре.

З роздумів її вивів рух за вікном. На вулиці з’явилися люди. Недільна служба, на яку закликали ранкові дзвони, закінчилася. З храму текла ріка людей, розділялася на невеликі струмки та розтікалася по місту. Хтось поспішав додому, інші, не кваплячись, прямували на Привокзальний ринок, ще інші разом з усіма рухалися за інерцією, обдумуючи, що робити далі.

А Ганна-Софія знала, що робити. Цей день жінка обмірковувала не раз. Вона десь років із п’ять не виходила надвір, тому давно вирішила зробити собі подарунок – проїхати трамваєм через усе середмістя! Інші мріяли про навколосвітню подорож чи принаймні подорож континентом. Її ж мрія була навдивовижу звичайна.

Зрозуміло, вона могла попросити внуків, які мали автівку, провезти омріяними дорогами, які жінка не бачила вже більш ніж десяток літ. Але хіба вони зрозуміють?… Та й узагалі Ганна-Софія намагалася не турбувати своїми забаганками нікого. Тим більше, вона спланувала прогулянку вже давно.

2

Одягання давалося Ганні-Софії надзвичайно важко. У якийсь момент жінка навіть хотіла відмовитися від своєї витівки, але впертість узяла гору над неміччю. І ось вона вже стояла перед тумбою з телефоном та впевнено взяла до рук газету. Цю газету приніс хтось із внуків, витягнувши її разом із квитанціями з поштової скриньки. Таку «рекламну пресу» час від часу туди вкидали. Укотре переглянувши часопис, Ганна-Софія зрозуміла, що за місяць нічого в місті не змінилося. Судячи з оголошень, одна третина львів’ян ставила металопластикові вікна та броньовані двері, друга – давала кожному охочому гроші, а третя – обіцяла всім майже задурно мармурові пам’ятники, але, звичайно, після вікон, дверей і грошей. Серед цих оголошень і красивих малюнків жінка знайшла невеличку графу «ТАКСІ», саме це слово колись і наштовхнуло її на думку про подорож. Жінка надягнула окуляри і впевнено набрала номер телефону. Після кількох гудків у рурці задзвенів жвавий дівочий голос:

– Таксі. Слухаю вас.

Ганна-Софія розгубилася: давно вона не розмовляла телефоном із чужими людьми.

– Так, мені потрібна автівка. Адреса – площа Кропивницького, 2.

– А куди їдете?

– Головний залізничний вокзал, – уже не замислюючись, промовила старенька.

Вона думала, що викличе здивування в диспетчера, адже це поруч із вказаною адресою, але голос беземоційно відрапортував:

– Добре, дайте свій номер телефону, машина під’їде через двадцять хвилин, ми вам повідомимо.

Ганна-Софія продиктувала свій номер телефону, при цьому промовивши:

– Дитинко, телефонувати немає потреби. Я вже спускаюся, щоб встигнути.

Ця фраза також не здивувала дівчину, яка відповіла:

– Гаразд, – і поклала слухавку.

Ганна-Софія поволі відійшла від телефону, одягнула пальто і, узявши шапку, підійшла до дзеркала, що висіло на стіні в коридорі. Узяла в руки гребінець, згребла жмут срібного волосся докупи й швидко натягла головний убір, ховаючи все під нього, немов соромилася сивини. Далі довго та уважно дивилася на себе, потерла родиму плямку біля лівого вуха, неначе хотіла стерти її з обличчя. Не знати чому, але вона завжди так робила, чи їй було п’ятнадцять, чи п’ятдесят, чи, як зараз, без одного дня дев’яносто років.

Знову затрималася біля тумби, схопила в руки окуляри і, наче змагаючись із собою, таки засунула футляр у кишеню пальта. Так, зір у неї був чудовий, час більше пожартував із пам’яттю та слухом. Звичайно, вона добре чула, але бували періоди, що все навколо начебто наповнювалося прозорою рідиною, не даючи їй можливості вловити бодай якийсь звук. Це тривало певний час, але зазвичай недовго, тому жінка не надавала цьому значення. Пам’ять також час від часу жартувала з нею. Ганна-Софія могла пам’ятати до деталей день, який провела десятки років тому, і забути те, що трапилося вчора-позавчора. Але це також тривало недовго. Дмитро жартував щодо її пам’яті: мовляв, це все погода.

Ганна-Софія взяла свій ціпок, вийшла з квартири та витягла ключ, щоб замкнути двері. Замок пручався, мов не хотів відпускати власницю за поріг. Жінка пояснила це по-своєму, шепочучи до дверей:

– Давненько я вас не зачиняла ззовні.

Зрештою почувся тихенький скрип, ключ провернувся й сам вискочив з отвору.

Узявшись за дерев’яні поручні, Ганна-Софія невпевнено почала спускатися сходами вниз. Долати кожну сходинку було надзвичайно важко. Жінка поволі пройшла їх із десяток, зупинилася віддихатись і зрозуміла, що все відбувається не так, як раніше. Дерев’яні старі сходи не рипіли. Колись вона піднімалась і сходила тисячі, та ні, десятки тисяч разів і знала, як поводиться кожна сходинка. Одна скреготала, мов зозла, різко й голосно, немов сварилася, чому ти дозволив собі на неї наступити та потривожив сон, друга рипіла якось здивовано, з острахом, ніби ти заскочив її за справою, за яку соромно, а третя – саме такі Ганна-Софія любила найбільше – не скрипіла, вона начебто співала, запрошуючи бігти далі й чимдуж швидше, щоб прогнати остогидлу тишу.

– Цікаво, чи це я стала глуха, що нічого не чую, чи сходи оніміли з часом, – подумала старенька.

І в цей момент, ніби заперечуючи, одна сходинка заспівала свою пісню, за нею – друга.

Нарешті попереду виднілася брама. Ганна-Софія втомилася так, немов зробила важку роботу. Вона ще раз переконалася в правильності своїх дій – викликати таксі. Адже вона не дійшла б до зупинки трамвая, хоча той зупинявся не надто далеко звідси, лише за сквером, перед церквою. Звичайно, жінка не мала наміру їхати на таксі у свою подорож. По-перше, це не її мрія, а по-друге, внуки колись не раз возили стареньку на авто й вона як не роздивлялася навколо, нічого не бачила. Тому й вирішила доїхати на таксі тільки до кінцевої зупинки трамвая – залізничного вокзалу.

Ганна-Софія поволі вийшла з брами – світло засліпило очі.

– Що ж, природа на моєму боці, такої сонячної погоди не було давненько.

Таксі ще не приїхало, і старенька уважно почала розглядати фасад свого дому, адже вона зараз бачила його тільки з того боку «барикад». Будинок залишався таким, яким і був, як мінімум, сорок п’ять років тому, так, одну з тріщин вона пам’ятала з давніх-давен.

Раптом різко завищали гальма авто. Жінка аж підскочила від гуку. Та то було не таксі, а жовта маршрутка, що зупинилася поруч і почала випускати пасажирів. Ганна-Софія з цікавості спробувала прочитати напис на таблиці, і зір її вкотре не підвів. Це був маршрут 42 з першою кінцевою зупинкою «Площа Кропивницького», а другою «Санта-Барбара». Остання назва увела б в оману будь-якого туриста, що вперше завітав до Львова. Та, між тим, так називається один зі «спальних» мікрорайонів міста, саме на честь однойменного серіалу, який транслювався впродовж кількох років по телебаченню.

У цей момент під’їхало таксі. Водій, зрозумівши, що Ганна-Софія – його пасажирка, вийшов із машини і, відчинивши дверцята, допоміг сісти, чим приємно здивував жінку. Автівка стрімголов помчалася вперед, і наша героїня, незчувшись, опинилася на кінцевій трамвайній зупинці біля залізничного вокзалу. Водій чемно відрахував решту і, знову приємно вразивши, провів до зупинки.

Ганна-Софія присіла на лавку, чекаючи на трамвай. Першим приїхав чудернацький зелений новітній трамвай, який внуки показували їй на комп’ютері й розповідали про нього з надзвичайним захопленням. Та жінка туди не сіла, хоч їй було дуже цікаво проїхатися. Вона чекала на старий трамвай, на якому, можливо, колись їхали вони з Дмитром, катаючись середмістям. А вони подорожували таким маршрутом не раз, уважно вдивляючись у великі вікна й складаючи плани на майбутнє. Як це зараз звучить – «плани на майбутнє»!

Ганна-Софія роззирнулася довкруж, окинула поглядом залізничний вокзал, площу перед ним, автостанцію, що притулилася праворуч. Тут мало що змінилося, таким вона пам’ятала це місце здавна. Чомусь у пам’яті не зберігся довоєнний вокзал, який частково понівечила війна і який довго відбудовували після неї. У свідомості виринали пізніші картинки п’ятдесятих років минулого сторіччя, коли вона зі своєю родиною приходила сюди просто прогулятися чи сісти на електричку або автобус.

Її роздуми перервало прибуття трамвая, що тарабанив усіма своїми частинами. Це був її трамвай. Трамвай, який супроводжував жінку майже все життя, трамвай, якому вона довіряла. На трамваї було акуратно виведено номер.

Ганна-Софія поволі підвелася, кинула погляд у напрямку Янівського цвинтаря, біля якого вона колись народилася й прожила свої щасливі дитячі роки. На певну мить вона затрималася, неначе хотіла перелетіти поглядом через колії, будинки та величезну промислову зону й подивитися, як зараз виглядає їхній колишній невеликий будиночок. Але цього вона не змогла побачити, та й добре, бо вже кілька років на місці її будинку бовваніла багатоповерхівка, а це завдало б жінці щемкого болю. Новобудова немов розтоптала і будинок, і невеликий садок біля нього, неначе спеціально знищила й стерла навіть маленькі деталі, за які могла зачепитися пам’ять, щоби відтворити картину минулого.

На Янівському цвинтарі поруч поховані син Остап та чоловік Дмитро – частинки її душі. Колись жінка бувала там часто. Спочатку чи не щодня, а згодом трохи рідше. Потім настав час, коли самотужки доїхати не могла. Просила внуків. Але це бувало рідко, та й то здебільшого на свята. Адже таке життя настало, що всі заклопотані, не мають часу.

Трамвай задеренчав, мов підганяючи стареньку. Ганна-Софія не без проблем, з допомогою молодого чоловіка зайшла в салон та сіла на одне з передніх сидінь. Усередині вагону майже нічого не змінилося. Ті ж крісла, пофарбовані в той самий колір, як і багато років тому.

Трамвай, не кваплячись, мов видивляючись, чи не змінилося щось навколо під час його відсутності, вирушив згідно зі своїм маршрутом.

3

У вагоні Ганна-Софія, щось згадавши, почала нишпорити по кишенях. Вона витягла пенсійне посвідчення, розгорнула, наче хотіла переконатися, що це саме її документ. З фотографії на неї дивилася трохи здивована жінка років 50–55. Тепер важко було повірити, що це вона. Ганна-Софія згорнула книжечку й тримала в руці, мов хтось міг засумніватися, що жінка пенсійного віку, й оштрафувати за відсутність квитка.

Ганна-Софія зручно вмостилася в кріслі, що було холодне, як лід. Та це її не засмутило.

Трамвай їхав якось неохоче. Ось знову зупинився, сіпнувся. Наче всіма своїми діями показував, що незадоволений, що його розбудили так рано, та ще й примушують працювати у вихідний день. Згодом, трохи поміркувавши та обережно перебираючи рейки, поважно попрямував уперед. Так само неквапом, боячись щось пропустити або переплутати, Ганна-Софія приготувалася до своєї подорожі, але незчулася, як поринула в спогади.

З’явилася вона на світ у далекому 1924 році, аж страшно подумати. Батько її був корінним львів’янином, лікарем. Ганна-Софія була єдиною його дитиною, до того ж пізньою.

Василь Захарович весь час віддавав роботі та науці. Своїх діда й бабу, батькових батьків, Ганна-Софія бачила лише на світлинах. Вони померли, коли Василь Захарович був іще зовсім молодим, залишивши його та значно молодшу сестру Ольгу. Вони жили вдвох. Минав час, Ольга підростала. На відміну від Василя Захаровича, котрий був невисокого зросту та трохи сутулуватий, як його мама, Ольга пішла в батькову родину й виросла статною й красивою. Брат, як міг, заміняв їй батьків. Багато в чому дуже вдало. Ольга добре вчилася, знала кілька мов. Та характер у неї був непростий, як тоді казали – «хлоп у спідниці». Ще зі школи вона бавилася виключно з хлопцями, до того ж не раз дававши то одному, то іншому прочуханки. І навіть коли подорослішала, дівчину мало цікавили сукні та реверанси. Вона надавала перевагу велосипедам та м’ячам. А по деревах лазила краще за всіх сусідських хлопчаків на вулиці. Багатьох цих речей вона навчила й свою племінницю.

Хатню роботу Ольга виконувала неохоче. У родину приходила сусідка, що допомагала по хазяйству. Однак жінка зістарилася й вже не могла поратися в господарстві. Тож постало питання піклування про сім’ю самотужки. Деякий час хатні обов’язки були покладені на Ольгу. Та вже за кілька днів стало зрозуміло, що вона не може їх виконувати й треба змінити цей стан речей.

Таким чином у домі з’явилася мама. Вони з подругою приїхали до міста в пошуках роботи. Саме її подруга й мала працювати в батька. Мама прийшла за компанію. Та коли Василь Захарович уперше її побачив, його реакція була неперевершена. Як пізніше любила повторювати Ольга:

– Наш беземоційний Василько дивився такими очима, що подруга Софі (так вона називала маму) усе зрозуміла й мовчки вийшла на вулицю.

Тихий та врівноважений чоловік також сподобався Софії. А оскільки Василь Захарович був людиною не тільки науки, а й діла, то за кілька місяців вони одружилися.

Ольга спочатку була категорично проти цього шлюбу. Вона робила капості мамі, обмовляла її перед братом. Та з часом зрозуміла, що надаремно, у неї нічого не вийде. Тим більше, що батьки вже чекали дитину. Не Ганну-Софію. У подружжя мав народитися синок, та, на жаль, під час пологів помер. Ця біда дуже зблизила маму й Ольгу. Остання й допомогла матері пережити трагедію. Жінки стали близькими подругами, ділилися найпотаємнішими думками. І тепер у будь-яких суперечках Ольга ставала на бік подруги.

Пізніше мати знову завагітніла. Народилася Ганна-Софія. Та жінка під час пологів померла. Ось так крутнулося коло Елу.

Раптом вагон різко загальмував, перервавши спогади Ганни-Софії. Наша героїня уважно вдивлялась у вікно, пригадуючи, як раніше ходила цими вулицями. Мало що й змінилося відтоді. Жінка-водій якимось металевим і не дуже приємним голосом оголосила зупинку. Оголошення прозвучало двічі, ще й англійською мовою. Несподівано старенькій стало смішно, тільки під кінець промови вона зрозуміла, що це запис. Ось чому так здивував її голос, що називав зупинки та оголошував інструкцію, як поводитися, виходячи з трамвая.

Двері зачинилися, і вагон зі скрипом попрямував далі, повернув біля ринку, і за якусь мить Ганна-Софія побачила церкву Ольги та Єлизавети. Вона пильно придивилася до споруди, бо надзвичайно давно не бачила її спереду. Та церква майже не змінилася. Жінка уважно розглядала вулицю за склом трамвая в надії побачити вікна своєї квартири. Однак не встигла. Храм затулив панораму, і Ганна-Софія згадала легенду про те, що цісар Франц-Йосип побудував цей собор, щоб заступити греко-католицьку катедру святого Юра. А можливо, це зовсім і не легенда. Тепер про це не дізнається ніхто.

Трамвай рушив далі, і Ганна-Софія зі здивуванням побачила новий будинок, який виріс нещодавно поруч із її домом. З вікон цієї споруди не було видно. Вона вибивалась із ландшафту середмістя й різала око. Те, що не доробив колись цісар, здійснили інші – сучасні будівничі. Хоча, може, вона вже стара й нічого не розуміє, та в неї складалося враження, що цей шестиповерховий будинок спотворює загальну архітектурну картину. Здавалося, що цю будівлю якийсь могутній велетень переносив з одного спального району Львова (скажімо, Рясного) в інший, – Сихів, – та по дорозі, саме в цьому місці, утомився й поставив її на землю. А потім чи то забув, чи то відволікли його важливіші справи. Та він обов’язково повернеться й забере будинок звідси.

Далі перед Ганною-Софією промайнув пам’ятник Степанові Бандері. Жінка знову поринула в спогади. Батьківський дім вона пам’ятала до дрібниць. Він був невеликий і надзвичайно затишний. У дитинстві вона дуже любила свою кімнату, у якій гілки вишень із саду стукали у вікна й дівчинка могла ласувати ягодами, навіть не виходячи на вулицю. Кімната взагалі розташовувалася начебто між дерев, адже батько добудував її пізніше, коли Ганні-Софії виповнилося два роки. І, як розповідала Ольга, наказав майстрам, щоб ті не пошкодили жодного дерева.

Після смерті матері батько ще більше занурився в роботу. Донька практично його не бачила. Дівчинкою опікувалась Ольга. Вона стала хрещеною матір’ю Ганни-Софії та намагалася замінити рідну неньку. Треба сказати, що тітка також дуже важко пережила смерть братової.

Дитинство Ганни-Софії було, як зараз люблять казати, безтурботним. Звичайно, на всьому залишила свій темний слід смерть матері, але батько та тітка робили все від них залежне, щоб дитина відчувала й згадувала цю біду якомога рідше. Ольга стала найкращою подругою для дівчинки. До маленької часто навідувалася бабуся Віра, мамина мама. Старенька жила далі від Львова, на невеликому хуторі, який називався Тихий.

4

Ганна-Софія не раз чула вислів «коло Елу». Особливо часто в розмові батька з бабусею або з маминими односельцями, які нерідко приїжджали до міста та приходили до нього як до «доктора», так вони шанобливо називали Василя Захаровича. Батько нікому не відмовляв, лікував кожного, хто звертався за допомогою. Тож часто в їхньому будинку ночували приїжджі. Хтось – одну ніч, хтось – дві, а дехто – і тиждень. Це надзвичайно дратувало Ольгу.

Коли батько ввечері після роботи разом із якимось черговим пацієнтом сідав випити чай, обов’язково під час довгої розмови випливала тема народження доньки й смерті її мами. І під час цих бесід хтось обов’язково кидав фразу:

– Ото крутнулося коло Елу! – а інші тихо кивали головами.

Одного разу Ганна-Софія спробувала запитати в батька про це «коло», та він, як завжди, заклопотаний, на хвильку звівши очі, коротко відповів, що це не дитяче запитання й на нього відповість, коли донька підросте.

Та коли приїхала бабця Віра, допитлива дівчинка вирішила поцікавитись у неї:

– Бабусю, а що таке коло Елу?

– Як тобі сказати… – Старенька на хвилину замислилася, а потім зненацька продовжила: – От відпустить тебе батько на канікули до нас на хутір, там сама й побачиш. Ти ж знаєш: краще один раз побачити, ніж десять разів почути.

Маленька Ганна-Софія знизала плечима й ображено пішла в садок. Вона розуміла, що батько не дозволить їй поїхати на хутір, так само як і в попередні роки. Не відпускав не тому, що не довіряв бабці Вірі, ні. Він із великою повагою ставився до неї. Однак звик, що донька завжди біля нього. Василь Захарович був із тих людей, котрі змінювали звички дуже неохоче, хіба що під сильним тиском певних обставин.

Та настав час таких-от особливих обставин, які втрутились у їхнє упорядковане життя: на вулицю Ганни-Софійки прийшло довгоочікуване свято. Після закінчення третього класу вона готувалася до звичного літа, яке мала провести вдома під чітким керівництвом Ольги. Та одного разу, повернувшись додому, вона побачила бабцю Віру. Здивуванню дівчинки не було меж, адже жінка ніколи не приїжджала посеред тижня. Ні, таке, звичайно, бувало, але взимку чи пізньої осені, коли, за висловом бабці, «усе пороблено й заховано», а тут початок літа й погода стояла, за її ж словами, «що треба».

Ганна-Софія підбігла до бабусі та обняла її.

– Бабусю, як я за тобою скучила. Щось сталося, що ти приїхала?

– Та ні, – відповіла бабуся, розгортаючи пакунок із пиріжками, щоб пригостити внучку.

– О, мої улюблені… – Ганна-Софія вхопила пиріжки одразу в обидві руки й смачно відкусила великий шматок від одного з них.

– Я приїхала, бо твій батько через одного чоловіка, що живе в нас на хуторі, а сам працює у Львові, передав оце. – При цих словах жінка витягла складений удвоє конверт.

– Це лист? Батько написав тобі листа? – жуючи пиріжок, чи то запитливо, чи ствердно промовила дівчинка.

Ганні-Софії тоді чомусь стало смішно.

– Так, і в ньому він просить мене приїхати до міста. Добре, що одразу ще й написав, що у вас тут усе гаразд, нічого не скоїлося. А то б я переживала всю дорогу.

Весь час, поки не прийшов Василь Захарович, дівчинка розмовляла з бабцею, розпитувала про хутір. Вона не раз уявляла собі стару хату, у якій народилася її мати, дерева, по яких вона лазила в дитинстві, озеро, у якому купалася колись. Ганна-Софія вчинила справжній допит бабусі. Тітка Ольга змушена була втрутитися в розмову:

– Ганно-Софіє, дай бабусі Вірі відпочити, ти ж знаєш, що вона з дороги.

І тітка майже силоміць забрала жінку в будинок, по дорозі вмовляючи:

– Ходімо на кухню, я там чай приготувала. Скуштуєте мого печива. А з онукою ще наговоритеся.

Та Ганна-Софія вже не чула їх, вона доїдала пиріжок і думала, для чого батько ось так терміново покликав бабцю до Львова. До голови не приходило жодне правдоподібне пояснення. Дівчина сумно пхикнула: що ж, доведеться чекати батька.

Час тягнувся для Ганни-Софії надзвичайно довго, та ось нарешті Василь Захарович прийшов із роботи. Привітався з бабцею.

– Віро Петрівно, доброго дня, – він завжди називав бабцю на ім’я та по батькові, – дуже дякую, що ви приїхали.

Жінка відповіла на привітання. А Ольга й Ганна-Софія одразу ж закидали його запитаннями.

– Ох, які ви нетерплячі. Про все у свій час дізнаєтеся. А зараз ходімо вечеряти.

Родичі гуртом пішли на кухню. Дівчинці не смакували страви, і батько звернув на це увагу. Та Ольга все пояснила:

– Вона з’їла майже кошик бабусиних пиріжків, тому й вечеряти не хоче.

– Лише п’ять пиріжків, – ображено відповіла дівчинка, – і взага… – хотіла продовжити вона, та не змогла.

Її несподівано заскочила гикавка. За столом це розсмішило дорослих до сліз. Ганні-Софії також стало смішно, але вона намагалася стримуватися, і врешті це зіграло з нею злий жарт: дівчинка сміялась і гикала одночасно.

– От, у злодія й вуха горять, – промовив батько крізь сльози й передав доньці склянку з водою.

Після вечері батько покликав бабцю Віру, Ольгу й навіть Ганну-Софію в кабінет. Дівчинку це здивувало, адже поговорити вони могли в кухні або у вітальні. «Це, мабуть, для того, щоб розмова виглядала серйозно», – подумала вона.

Коли всі нарешті сіли, Василь Захарович зробив паузу й заговорив:

– Я отримав запрошення попрацювати до кінця року у великій краківській лікарні. Чесно кажучи, думав відмовитися. Та такий шанс випадає рідко, тому я довго вагався та вирішив: канікули Ганна-Софія проведе з Вірою Петрівною на хуторі. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте, – звернувся він до бабці.

– Та ні, звичайно, – відповіла жінка. – Ви ж знаєте, я давно хотіла взяти її до себе, щоб дитина відпочила від міста.

– От і добре, цю частину погодили. – Батько поставив якийсь значок на білому аркуші, що лежав на столі. – А на початок навчального року доця, звичайно ж, повернеться, і тоді Ольга буде займатися дитиною, – продовжив Василь Захарович. Трохи подумавши й окинувши поглядом сестру, додав: – Вас, Віро Петрівно, попрошу частіше приїжджати до нас. Інколи, можливо, і мені пощастить вирватися на день-два. Усі погоджуються?

Три слухачки енергійно закивали головами. Такий варіант підходив усім. Вечір проходив, як ніколи, гамірно та весело. Родичі були не те що задоволені – щасливі. Ольга отримувала відпустку на все літо і, судячи з її грандіозних планів, бажала вирушити в подорож. Бабця Віра тішилася, що нарешті зможе побути з онукою разом, та ще й на хуторі. Звичайно, її ніхто не обмежував у спілкуванні з Ганною-Софією, зять узагалі пропонував переїхати до Львова. Але хіба могла вона покинути господарство? А тепер такий подарунок – майже три місяці з дівчинкою сам на сам.

Ганна-Софія ще не могла повірити своєму щастю. Та поволі, з кожною годиною, вона уявляла свій приїзд на хутір. А під кінець вечора подумки була вже в дорозі. Тому вночі майже не спала, думала про те, як вони з бабусею вирушать на хутір, адже ще нікуди не виїжджала з міста. Узагалі у свої неповні десять років дівчинка жодного разу не засинала поза межами своєї кімнати.

Такої довгої ночі Ганна-Софія ще не відала. Вона то поринала в сон, то прокидалася, а пробудившись, дивилася, чи ще не світає. Та коли закінчилася ніч і настав довгоочікуваний ранок, змучена тривогою та чеканням дівчинка міцно заснула.

Ранок виявився метушливим: усі кудись збиралися. Батько поспішав на потяг до Кракова й тричі перевіряв вантаж, переконуючись, що речі на місці. Зібравшись, він покликав до себе домочадців. За звичаєм, родичі присіли на дорогу. Підвівшись, Василь Захарович підійшов до доньки, міцно обняв її й поцілував у голову, так само він попрощався із сестрою. Але, наблизившись до тещі, розгубився. Проте жінка врятувала його – міцно потиснула руку й голосно промовила:

– Ви працюйте, не турбуйтеся за нас. Усе буде гаразд. Щасливої дороги.

Батько немов тільки й чекав цього побажання, схопив обидві валізи й побіг до авто, що давно чекало біля будинку.

Вони, поснідавши, помалу почали збиратися в дорогу. Ольга давала Ганні-Софії безліч порад, виголосила ґрунтовну лекцію, як потрібно поводитися в лісі, якщо загубишся. А наприкінці настанов промовила: воду оминати, на високі дерева не лазити!

От нарешті для подорожувальників настав час вирушати. Чесно кажучи, Ганна-Софія не могла дочекатися цього моменту. Та поміж тим вони з бабцею опинилися вже на вокзалі й сідали в потяг. Дівчинка побачила, що людей дуже мало, тому запитала в бабусі:

– Чому людей так мало?

– Середина тижня, – відповіла Віра Петрівна, – я до вас приїжджаю на вихідні, тоді важко добиратися.

Ганна-Софія уважно вислухала бабусину відповідь і ближче підсунулася до вікна. Поїзд, голосно завивши, повільно поповз уперед. Рівномірне цокання коліс заколисало дівчинку, і вона міцно заснула. Напевно, далася взнаки безсонна ніч.

Ганну-Софію розбудила бабця. Вона вже витягнула клунки й готувалася виходити з потяга.

– Просинайся, ми вже приїхали, – пошепки промовила бабуся Віра, щоб м’яко вивести дівчинку з глибокого сну.

– Це вже Тихий? – запитала дівчинка.

– Ні, до хутора нам ще йти п’ять кілометрів пішки, – повідомила бабця й, не чекаючи відповіді, узяла сумки й направилася до виходу.

Ганна-Софія, кілька секунд подумавши, швидко кинулася слідом за Вірою Петрівною.

Поїзд рушив далі, а вони разом із кількома жінками залишилися посеред чистого поля. Лише невеликий насип із каміння вказував на те, що в цьому місці зупинка. Більше нічого – жодних дороговказів, вказівників, табличок чи принаймні сходів, що вели з крутого насипу на ґрунтову дорогу знизу.

Бабця Віра вхопила клунки й швиденько пішла вперед, мов не хотіла йти разом з іншими. Ганна-Софія, узявши свій невеликий портфель, задріботіла за нею. Вони простували мовчки, потрохи відриваючись від односельців. А селяни про щось голосно розмовляли, жартували й сміялися. Одна з жінок навіть окликнула бабцю, але Віра Петрівна вдала, що не почула, тільки пришвидшила крок. Така поведінка здивувала дівчинку, і вона намірилася з’ясувати, чому вони так поспішають і не йдуть разом з усіма. Та бабця випередила її запитання й тихо промовила:

– Ходімо швидше, бо нам далі. Ці жінки йдуть до села, а до хутора прошкувати набагато більше. Та й хмари насуваються, може пуститися дощ.

І хоч як Ганна-Софія вглядалась у небо, жодної хмаринки не бачила. Та за мить вона вже забула про це й вигукнула:

– Ого! – Вона побачила величезне озеро, що розкинулося перед стіною лісу, нагадуючи здоровенного чорного кота, що бавиться своїми заплавами, мов лапами. – Оце таке велике!..

– Це воно вже мале, – усміхнулася бабуся, – от коли я була така, як ти, воно було у два, а може, й у три рази більшим.

Та дівчинка не чула бабці, вона бігом кинулася до води, хоча їй заважав портфель та бив по ногах. Це виглядало настільки кумедно, що бабця Віра голосно розсміялася.

Підійшовши до озера, подорожні зупинилися. Ганна-Софія запитала в бабусі, чи можуть вони трохи відпочити. Старенька ствердно кивнула головою, роззулася та обережно ступила у воду. Ганна-Софія також зняла босоніжки та занурила ноги в темне озеро. Однак за мить із криком вискочила з нього. Бабця дзвінко та щиро розсміялася:

– Холодна?

– Дуже, – ображено відповіла Ганна-Софія, вона взагалі хотіла образитися на бабцю, але, трохи подумавши, вирішила, що справді вийшло кумедно.

Та й не бачила ніколи дівчинка, що бабуся Віра так веселиться. Трохи згодом вони почули голоси й інших попутників, які наближалися до них. Проте ті різко повернули від них і обійшли озеро з іншого боку.

– А куди вони пішли? – запитала Ганна-Софія.

– У село, – відповіла бабця. – Їм потрібно обійти озеро з одного боку, а нам на хутір – з другого.

Вони більше не говорили про це. Зачекавши, щоб висохли ноги, взулися й неспішно вирушили далі. Ганна-Софія бігла попереду, розглядаючи кожну травинку й грудочку землі та дивуючись усьому, що траплялося на її шляху.

Небавом вони підійшли до лісу – велетенської стіни з дерев, що була розрізана вузькою стрічкою-дорогою, яка немов заманювала подорожніх у непрохідні нетрі. Ганна-Софія з острахом зайшла в ліс. Та всередині виявилося навіть тепліше, ніж біля озера, хоча сонячне проміння лише деінде потрапляло сюди. Ліс був наповнений теплом, немов віддавав заощаджені запаси. Лісовий дух ніс безліч запахів: і свіжість ялиці, і аромат квітів, і запах кори, і вологість моху. Довкруж співали пташки, шаруділи комашки, тріщали гілки дерев, б’ючись одна об одну.

Ганна-Софія йшла мовчки й милувалася природою. Звичайно, вона не раз була на природі, наприклад у парках Львова. Та ліс – це було зовсім інше.

– Яка краса, – промовила чи то до себе, чи то до бабусі дівчинка.

– Краса, – повторила жінка, – зараз така краса, а трохи пізніше – інша. Придивися: тут буде безліч різних ягід та грибів.

– А ми будемо ходити в ліс по гриби? – запитала внучка.

– Звичайно, і не тільки по гриби.

Дівчинка знову про щось задумалася.

– Ось ми й прийшли, – перервала її роздуми бабця.

Ганна-Софія підвела голову й поглянула вперед. Поміж рядів дерев виднілася хатина. За кілька хвилин бабуся вже відчиняла хвіртку. Перед очима з’явилося обійстя, на якому стояла невелика дерев’яна хата під солом’яним дахом із двома невеликими віконцями.

Бабуся Віра підійшла до дверей, натиснула на велику металеву клямку, і двері поволі відчинилися. Зсередини повіяло холодом. Несподівано дівчинка злякалася. Ні, звичайно, вона була зі своєю рідною бабцею, але місцина не знайома, тут доведеться жити кілька місяців.

Бабця Віра, немов прочитавши думки внучки, підбадьорливо гмикнула, узяла Ганну-Софію за руку й завела в помешкання. Дівчинка переборола страх і переступила поріг. Пізніше вона не раз згадуватиме зі сміхом цей момент. Особливо коли згодом не захоче повертатись у місто. Бабця також жартуватиме над нею з цього приводу.

Ганна-Софія й Віра Петрівна зайшли в невелику напівтемну кімнату, що слугувала одночасно і кухнею, і коморою. Вони поклали свій багаж, і дівчина уважно роззирнулася навколо. Потім бабця провела її у велику кімнату, що була значно світліша за цю.

– Ось тут я живу, – обвівши поглядом помешкання, сказала бабця й, трохи подумавши, додала: – Тут народилася твоя мама. – Вона кивнула головою в напрямку невеликого портрета.

Ганна-Софія підійшла ближче. На неї дивилася красива молода жінка у вишитій сорочці з такою знайомою родимою плямкою біля лівого вуха. Дівчинка автоматично підвела руку й потерла свою, мов переконуючись, що та на своєму місці.

– Мама… – пошепки промовила Ганна-Софія й одразу запитала: – Чому в нас, у Львові, я ніколи не бачила такої світлини?

– Тому що вона лише одна, – відповіла бабця Віра.

У дівчинки назбиралося безліч запитань, але вона розуміла, що про все, що її цікавить, улюблена бабуся розповість сама. Дівчинка слідом за Вірою Петрівною мовчки вийшла з кімнати.

Цілий день онука з бабцею провели в хаті. Старенька показувала, як розпалювати піч, у якій готує. Демонструвала свій трохи дивний, на думку Ганни-Софії, посуд. Навчила набирати воду в криниці. Дівчинка, звичайно ж, не раз бачила криницю, але тут над нею височів дерев’яний журавель, за допомогою якого витягували відро. Згодом вони ліпили вареники. У бабці вони виходили рівненькі, усі однакові, а в Ганни-Софії трохи криві й різні за розміром. Жінка заспокоювала онуку:

– Нічого, зате в тебе кожен має характер. Оцей великий, з надутим животом, напевно, дуже добрий, цей трохи кривобокий, мабуть, плакса, а оцей маленький, який має з боків величезні зуби, – в одному варенику була невдало докупи зліплена вареничка, начебто два великі ікла, – мабуть, великий злюка.

Бабусина гра сподобалася дівчинці, тож доки вони доліпили, більшість вареників мали імена.

Зрештою наварили вареників. У велику тарілку бабуся налила сметани, і вони сіли за стіл обідати.

– Першим з’їм зубастого злюку, а то він нам ще шкоду якусь зробить, – пожартувала дівчинка, і обидві розсміялися.

Дуже непомітно пролетів перший день Ганни-Софії в Тихому. Наступного дня бабця повела дівчинку знайомитися з хутором.

– Хутір у нас справді тихий і невеликий, зо два десятки дворів, – почала розповідь старенька, пропускаючи поперед себе внуку.

– А де люди швидше жили: на хуторі чи в селі? – запитала дівчинка.

– Одні кажуть, що на хуторі, інші – у селі. – Віра Петрівна хитро всміхнулася. – Ось дотепер і сперечаємося, хто з нас старший та головніший.

Вони повільно йшли вуличкою, подекуди зустрічалися хуторяни. Усі чемно віталися з бабцею й нишком зацікавлено розглядали Ганну-Софію. Деяким людям бабця Віра лише відповідала на привітання, з іншими перекидалася кількома словами.

Ганна-Софія уважно роздивлялася хатинки, що були майже однакові – біленькі та під солом’яними стріхами.

На вулиці було гамірно. На одному подвір’ї кудахкали кури, рохкали свині, на другому – голосно мукала корова, докучливо нагадуючи господареві, що її вже час гнати випасатися, на третьому – ґиґотіли гуси, і на додачу все це змішувалось із валуванням та скавчанням собак у кожному дворі.

Дівчинка пильно розглядала все, багато речей вона бачила вперше. Та несподівано до ноги Ганни-Софії хтось доторкнувся, вона навіть відскочила вбік із переляку. Однак це був велетенський кіт, що прийшов таким чином привітати її.

– От рудий. От чортяка, – вдавано сердито крикнула бабця, – а я думаю, де він подівся. Ану мерщій додому, мишей ловити! – І, звертаючись до онуки, продовжила: – Признав у тобі господиню.

– Бабусю, це ваш кіт? – здивовано запитала дівчина.

– А чий же. Бачиш, якого «кабана» вигодувала, – і вона махнула на кота лозиною, що тримала в руці.

Кіт усе зрозумів і чкурнув до хати.

Бабуся й Ганна-Софія вирушили далі. Але раптом до них підбіг надзвичайно великий чоловік, узяв дівчинку на руки й кілька разів підкинув – вона й незчулась, як опинилась у повітрі. Аж бабуся зойкнула від страху за внучку. Та чолов’яга акуратно впіймав дівчинку, обійняв і поставив на землю. Вона навіть не встигла серйозно злякатися.



Конец ознакомительного фрагмента. Купить полную версию.