Юлія Баткіліна, Марія Микицей
Плетиво
#осіннє_плетиво
Юлія Баткіліна:
Це іржаве, напевно, листя, не золоте. Давня Греція розповзається в порохи. Чи знайдеться мені який-небудь Прометей Чи принаймні один на світі сірник сухий? Боги грецькі любили бійку й пиятику. Що робити мені у осінь сумну таку? Йдуть дорогами, хто додому не устига. П’ють холодне, їдять холодне, нашвидку сплять. Осінь, осінь, яка ж ти, матінко, дорога, Необорна і неохопна сира земля. Боги в Греції крали випивку і дівчат, Не питайте, хто це почав, хто усе почав… Історичне моє кіно натікає в день, Що болить – то такий бадьорий народить міф. І нічого-то не змінилося у людей, Що придумали – то придумали не самі… Тільки осінь, повзе в оселі, серця гризе. Тільки осінь, вставай уже, зачиняй музей.Марія Микицей:
Тільки осінь, вставай уже, зачиняй музей І світло гаси – його як завжди по вінця і холоду – теж, що води несе через кожного з нас Але я не про це Твої вікна готичні й високі — Їх вітражі за вітром знову летять І вже не птахи і навіть не листя з високих смутних тополь Тобі під ноги паде твоє найкраще шиття…Юлія Баткіліна:
Тобі під ноги паде твоє найкраще шиття, І що робити тоді? Чи то рушник на весілля, чи драконячий стяг — Та не пора для шитва, не час сидіти в гостях — Настала осінь подій. Виходиш в листя і дощ, під те небесне дрантя, Яке на захід несе. Тобі під ноги паде твоє найкраще життя, Твоя найбільша печаль, твоє найкраще шиття, І що залишиться? Все.Марія Микицей:
І що залишиться? Все. Що колись твоїм не було ніколи Що на дні глибокім у трюмах століттями Проростало рибами і гіацинтами Перетікало з золота у порцеляну З кольорів – у голоси найсолодші тих Котрі вже навіть ночами не сняться Котрих вже давно забула Чиї сліди навіть найтепліший пісок І найчистіша вода не тримає.Юлія Баткіліна:
І найчистіша вода не тримає. Мене – немає. Вогонь горить, доїдає дрова — Бувай здорова. Бувай здорова, і край багаття — Ні слів, ні співу. Бувай здорова, піди в латаття, У річку сиву. І найчистіша вода сховає. Мене – немає. Шукай мене за сто років, років, Без карт і кроків. Знайди мій слід – хай і другий, третій, Знайди мій голос у очереті, Знайди, як землю на тіні крає. Мене – немає.Марія Микицей:
Мене- немає І це вже вкотре? Чи знову вперше Це я чи хтось на високім порозі коневі гриву розкішну чеше а козакові, що світ за очі, в краї далекі яким прощанням дорогу встелеш і чим засієш? І що зійде і чим зацвіте Щойно треті півні тобі запіютьЮлія Баткіліна:
Щойно треті півні тобі запіють, Щойно втретє зміниться охорона, Залишай ці стіни, лишай це місто, Не бери нічого. Нічого З речей, Ніякого страху, Ні зайвої голки, Ні потрібної голки, Ні друга, ні улюбленця, ні прощання. І навіть спогади будуть зайві, І навіть спогади про сам спогад. А коли в тумані зникають вежі, А коли тобі казана забракне, І сусідської сварки, І нещирих обіймів, І скупого сонця — Що тоді знайдеш?Марія Микицей:
Що тоді знайдеш? І чим заміниш життя колишнє? Давай не бійся – де твої крила І довгі коси З самого початку з самого краю Нового світу Знайди кав’ярню, де добра кава І де Сінатра І можеш вічність отак сидіти і пити каву Навіть без цукру І без нікого.Юлія Баткіліна:
Навіть без цукру і без нікого, Навіть сьогодні. Кав’ярня темна, бісквіт і кола, Подумки я окреслюю коло — Від мли й безодні, Де шкірять пащі голодні звірі І мої колишні, Де віри не йметься надії й вірі, Де чужинно й зимно в своїй квартирі, Де сльози невтішні. Я окреслюю коло, я кличу осінь, Хай світ не буде таким, як досі, Нехай непевна по світу носить — І цього досить. #плетиво_крижаних_кораблів
Юлія Баткіліна:
В місті іде град, В місті стоїть дим. Сонячний бог Ра З нашими не ходив. Бог блискавиць теж Не навіщав нас. Що нам тепер? Стеж, Інше усе занад — То. Наплива дим, Йдеш? То тоді – йди.Марія Микицей:
Якщо знаєш – з ким Якщо бачиш мету Якщо віриш що падаючи на льоту Знову встанеш й підеш Траву прим’яту в росі залишаючи як Долонею по косах проводив колись Як нахилявся до її обличчя Наче до лісового джерела з водою живоюЮлія Баткіліна
А якщо не віриш і її долоням, і не віриш світанку, який лишив, то повір дощам, бо вони солоні, то повір зітханню у скрипі шин. Заспіває вітер – вона заплаче, заплете, як стрічка її, дорога… Відведе біду, захистить, неначе ти в бога. Вбога… Мабуть, всі закохані ждуть привіту, через одного – ні листа, ні коми. Та обличчя грудня цілує квітень… Не кажи нікому.Марія Микицей:
Бо немовлене має найбільшу силу а несказане має найпрозорішу ніжність Сніги до неба перетворить на квіти Дим над містом стане легким серпанком Ти тільки дочекайся ти тільки не зникни Слідів на воді не знайти нікому І світло зірок далеких і тьмяних Тобі не вкаже дорогу до дому Хіба тільки голос полетить за вітром У сні такому що ніколи не сниться Хіба тільки мигне хвостом розкішним За пагорбом далеким руда лисицяЮлія Баткіліна:
Все лисиці старій відомо – неприкаяна воля ночі, Хижі зуби старого лісу, хижий хрускіт старого хмизу. Хочеш – і тявкни на сивий місяць, ляж і рани свої зализуй, Хочеш – вийди в нічні провалля і до бійки шукай охочих. Все відомо старій лисиці, смак чужої гіркої крові, теплі нетрі старого бору, темні нори в піску цупкому. Хай мисливці виходять перші, хай знаряддя у них готові. Обернулась лисиця тінню – не поможуть вони нікому. Ніч, безумство, п’янке залізо. Хижий хрускіт дрібного хмизу…Марія Микицей:
і до перших променів сонця ця гонитва буде тривати і ніхто не вполює нікого і ніхто не втече назавжди зачароване коло танцю недописана фуга жовтня як раптово це все минає як світліє на сході небо і дерева відходять повільно за ріку а потім за обрій залишаючи нам цю осінь як трофей на найдовшу пам'ять про минуле яким не жити про майбутнє якого не буде про дива яким не знайшлося місця у дорожній порожній валізіЮлія Баткіліна:
А тоді – листопад. Нелегка увертюра морозу, Невелика, скупа, Після віршів прочитана проза, Мить чадного півсну, коли ти ні хвилинки не спав. Розступається смог, Пропускаючи білий світанок. Що, як ми помремо? Забувайте обличчя коханок, Пам’ятайте «люблю» усіма із невивчених мов. Ти не жовтень цідив, Полиновий розбавлений осад. Залишає сади Хвора осінь, розхристана, боса, Залишає на білій траві свої чорні сліди. Хто ти? Лис? Повертайся у ліс. Хто ти? Воїн? На чати. Всі слова замалі, та я хочу одне – прокричати…Марія Микицей:
І мій крик наче спів під який крижані кораблі йдуть під воду у теплих далеких морях і мій спів наче гнів що по собі лишає лиш попіл так схожий на сніг що ніколи не тане й яким вже ніщо не напишеш дочекайся весни – це єдина порада чи просьба чи навіть це назва якоїсь нової планети на якій все почнеться спочатку і навіть без нас #плетиво_пошуку_сонця
Юлія Баткіліна:
Зима іде котячою ходою, Блакитноока, сильна, біла, хижа. І ти неначе сам, ніхто не вижив, Нема для кого поспішати з дому. Здається, світ великий і ворожий, І ти один, і вітер за шибками. І всіх поперетворено на камінь. Іде зима, співає і ворожить. Дзвенить світами крига, крига, крига… І так допоки трохи не оклигав…Марія Микицей:
І так допоки трохи не оклигав Як не оглухнеш від замерзлих звуків Що навіть товсті шиби не рятують Що невідомо чи колись ще стануть Стіною водоспаду поміж скель І брамою з мечів непереможних Яку відчинить тільки слово принесене на крилах птаха Останнього з-поміж птахів Перед світанкомЮлія Баткіліна:
Перед світанком світ стає, мов плівка, прозора і тонка, легка, зникома… Отут, де крапка, мала б бути кома, за кригою – води тоненька цівка. Розсипана отрута порошком, а
| 
