Моєму юному другу Самнеру Гамільтону Бриттону з Чикаго – від усього серця
Пролог
Дороті Гейл із Канзасу була дуже добра до нас, тож згодом Принцеса Дороті з Країни Оз призначила скромного письменника зі Сполучених Штатів Америки Королівським Істориком Країни Оз, доручивши йому писати хроніку цієї чудової казкової місцини. Але, написавши шість книжок про пригоди тих дивних, химерних людей, які живуть там, Історик зі смутком довідався, що за наказом Верховної Правительки Озми її країна найближчим часом стане невидимою для всіх, хто живе за її межами, і в майбутньому будь-який зв’язок з Озом обірветься.
Діти, які звикли читати книжки про Оз і полюбили історії про її жителів – веселих і щасливих людей, теж сильно засмутилися від того, що більше не буде книжок про Країну Оз. Вони написали багато листів із запитанням, чи не знає Історик про якісь пригоди, що сталися до того, як Країна Оз стала невидимою для усього іншого світу. Але він, на жаль, нічого не знав.
Нарешті, один з моїх маленьких читачів поцікавився, чому ми не можемо зв’язатися з Принцесою Дороті бездротовим телефоном. Таким чином, вона змогла б повідомляти Історику про те, що діється в далекій Країні Оз. До того ж Історику не обов’язково бачити Країну Оз, але він може знати все, що там відбувається.
Це була непогана ідея. Тож Історик поставив високу вежу на своєму задньому подвір’ї, взяв кілька уроків з бездротової телефонії, а потім почав телефонувати Принцесі Дороті з Країни Оз, надсилаючи повідомлення через повітря.
Малоймовірно, що Дороті шукатиме бездротові повідомлення або ж прислухатиметься до дзвінків. Але єдине, в чому Історик був упевнений, це в тому, що чарівниця Глінда знатиме, що він робить, і обов’язково побачить, коли він захоче поспілкуватися з Дороті.
Річ у тім, що в Глінди є Книга Подій, у якій записується все, що відбувається в будь-якій точці світу, саме в той момент, коли це трапляється, і, зрозуміло, Книга також розповість їй про бездротове повідомлення.
Саме так Дороті почула, що Історик хоче поговорити з нею, і в Країні Оз з’явився Косматий чоловічок, який знав, як передати бездротову відповідь. Що ж, Історик так сильно просив, щоб йому повідомляли останні новини з Озу, аби він зміг записати їх для дітей – своїх любих читачів, що Дороті попросила дозволу Озми, а Озма милостиво погодилася.
Ось чому після двох довгих років очікування діти з Америки почули ще одну історію про Країну Оз. Це було б неможливо, якби один розумний чоловік не винайшов бездротовий зв’язок, а ще одна не менш розумна дитина не запропонувала ідею зв’язатися в такий спосіб із загадковою Країною Оз.
ЛІМАН ФРЕНК БАУМ
I. Оджо та дядько НанкІ
– А де масло, дядьку Нанкі? – запитав Оджо.
Дядько Нанкі визирнув у вікно, погладив свою довгу бороду, потім подивився на юного жителя Країни Жвакунів і сказав, похитавши головою:
– Немає.
– Немає масла? Погано. А як щодо джему? – поцікавився Оджо, ставши на стілець, щоб краще бачити полиці буфета.
Але дядько Нанкі знову похитав головою:
– Закінчився.
– І джему теж немає? І пирогів немає, і яблук, і варення немає? Один тільки хліб залишився, так?
– Так, – сказав дядько, знову визирнувши у вікно і погладивши бороду.
Хлопчик поставив стільчик біля вікна і сів поруч із дядьком. Він повільно жував сухий кусень хліба і думав.
– У нашому дворі не росте нічого, крім хлібного дерева, – міркував він уголос. – І на ньому всього дві буханки, та й ті нестиглі. Дядьку, скажи, чому ми такі бідні?
Старий жвакун обернувся й подивився на Оджо. У нього були добрі очі, але він так давно не усміхався й не сміявся, що Оджо забув, який на вигляд веселий дядько Нанкі. До того ж він говорив дуже мало, і племінник, який жив з ним практично від народження, навчився розуміти дядька з одного-єдиного слова.
– Чому ми такі бідні, дядьку? – запитав Оджо ще раз.
– Ні, ми зовсім не бідні, – відгукнувся старий.
– Бідні, бідні! – не здавався Оджо. – От що в нас є?
– Будинок.
– Так, але в Країні Оз у кожного є дах над головою. Що ще, крім будинку в нас є?
– Хліб.
– Я доїдаю останній шматок дозрілої буханки. А твою частину я відклав – вона на столі. Можеш з’їсти, коли зголоднієш. Але коли вона скінчиться, що ми їстимемо?
Старий заворушився на стільці, але нічого не сказав, лише похитав головою.
– Ну, звичайно, – вів далі Оджо, який змушений був говорити, бо дядько вважав за краще мовчати, – ніхто не вмирає від голоду в Країні Оз, тільки сама їжа в рот не звалиться, треба піти і знайти її.
Старий жвакун знову неспокійно заворушився й подивився на свого племінника так, немов ці доводи вивели його з рівноваги.
– Завтра вранці ми повинні опинитися там, де можна знайти хоч якусь їжу. Інакше нам стане зовсім погано.
– Куди? – запитав дядько.
– Куди нам піти? – перепитав племінник. – Не знаю. Це ти повинен знати. Тобі так багато років, що ти, напевно, бачив багато місць за своє життя. Я ж, скільки себе пам’ятаю, завжди жив із тобою тут, у цьому маленькому круглому будиночку. Я не бачив нічого, крім густих лісів навколо нього і он тієї великої гори на півдні, де начебто живуть Молотоголові істоти, які нікого не пропускають через свої володіння, і другої гори, на півночі, де, кажуть, взагалі ніхто не живе.
– Живе, – поправив племінника дядько.
– А, точно, там живе одна-єдина сім’я: Кривий Чаклун, доктор Піпт і його дружина Марголотта. Ти якось мені про них розповідав. У тебе на це пішов цілий рік. Вони живуть на вершині гори, а з другого її боку розташована красива й родюча Країна Жвакунів. Нерозумно, що ми з тобою змушені жити одні в цьому великому лісі, так?
– Так, – сказав дядько.
– Тож відвідаймо Країну Жвакунів і подивімося на тих, хто її населяє. Кажуть, там живуть хороші й веселі люди. Мені набрид один суцільний ліс. Я б із задоволенням подивився на щось іще.
– Малий, – сказав дядько.
– Тепер я вже не такий малий, як раніше, – відповів хлопчик. – Я можу йти по лісу далеко-далеко. В нас у саду не росте більше нічого їстівного, тож нам все одно треба шукати собі продукти.
Деякий час добрий дядько Нанкі мовчав. Потім він зачинив вікно і повернувся на стільці спиною до стіни. Сонце вже сховалося за верхівки дерев, тож стало холоднішати.
Незабаром Оджо запалив камін, і в ньому, весело потріскуючи, розгорівся вогонь. Старий бородань і маленький хлопчик довго мовчки сиділи біля вогню. Вони міркували. Коли за вікном зовсім стемніло, Оджо сказав:
– Доїдай хліб, дядьку, й пішли спати.
Однак дядько Нанкі не став їсти хліб. І спати теж не пішов, а сидів біля вогню і думав.
II. Кривий Чаклун
Зранку, коли почало світати, дядько Нанкі м’яко поклав руку на голову хлопчика й розбудив його.
– Ходімо! – сказав він.
Оджо став одягатися. Він надів блакитні шовкові панчохи, блакитні штани до колін із золотими пряжками, блакитну сорочку і блакитний сюртук із золотою тасьмою. Черевики в нього були з блакитної шкіри із загнутими гострими носами. Капелюх теж блакитний, загострений, з пласкими полями, прикрашеними маленькими золотими дзвіночками, які мелодійно дзвеніли, коли Оджо крокував. Так одягалися жителі Країни Жвакунів.
Схожий костюм носив і дядько Нанкі. Тільки замість черевиків на ногах у старого були чоботи з вилогами, а його сюртук був із широкими, розшитими золотом манжетами.
Хлопчик побачив, що дядько не чіпав хліба, і вирішив, що старий не голодний. Зате Оджо сильно зголоднів, тому розламав кусень навпіл, з’їв свою частку і запив її ковтком студеної води зі струмка. Дядько поклав свій хліб у кишеню сюртука, після чого ще раз повторив:
– Ходімо.
Оджо радів. Йому набридло жити в лісовій самоті, й він дуже хотів побачити білий світ і людей. У нього була давня мрія: як слід вивчити Країну Оз, до якої належали землі жвакунів.
Коли вони вийшли з будинку, дядько Нанкі просто зачинив двері на клямку і рушив стежкою. Він не боявся, що з їхнім будинком щось трапиться за їхньої відсутності, навіть якщо хтось забреде раптом у цей лісовий край.
Біля підніжжя гори, що відділяла Країну Жвакунів від Країни Лісовиків, стежка роздвоювалася. Дядько Нанкі пішов по тій, що вела до гори, і Оджо рушив за ним, не ставлячи зайвих запитань. Він зрозумів, що вона приведе їх до будинку Кривого Чаклуна, який був їхнім найближчим сусідом.
Увесь ранок вони йшли гірською стежкою, а в полудень присіли на поваленому дереві й доїли хліб. Потім знову вирушили в дорогу й години через дві побачили обійстя доктора Піпта.
У нього був великий будинок, теж круглий і пофарбований у блакитний колір, як робили це всі жвакуни. Навколо ріс розкішний сад з блакитними тістечковими та бубликовими деревами, з кущами, які давали чудові збиті вершки і блакитне масло. На городі подорожні побачили грядки з блакитною капустою, блакитною морквою і блакитним салатом, вельми апетитними на вигляд. Були там і грядки з шоколаду-карамелі.
До них вели вузенькі доріжки, посипані блакитним гравієм, а широка стежка вела до парадного входу в будинок. Він стояв на галявині, за якою починався похмурий густий ліс, що оточував обійстя з усіх боків.
Дядько Нанкі постукав у двері, і на порозі з’явилася приємна пухкенька жіночка, одягнена в усе блакитне. Вона усміхнулася гостям і мило привіталася.
– Ви, напевно, пані Марголотта, дружина доктора Піпта? – запитав Оджо.
– Так, мій милий, і я рада бачити в нашому будинку мандрівників.
– А чи не могли б ми побачити знаменитого Чаклуна?
– Зараз він дуже зайнятий, – сказала господиня. – Але ви заходьте, я пригощу вас обідом. Ви, напевно, йшли здалеку, щоб потрапити в цей самотній куточок.
– Так, – сказав Оджо, коли вони увійшли в будинок. – Ми йшли здалеку, причому зі значно усамітненого місця, ніж ваше.
– Невже в Країні Оз такі існують?! – вигукнула жінка. – А, зрозуміла! Напевно, ви живете в Блакитному Лісі?
– Господи! – вигукнула вона, подивившись на старого, і сказала: – та це ж Нанкі, на прізвисько Мовчазний?
– Так, – відповів дядько Нанкі.
– А ти, мабуть, Оджо Невдаха? – звернулася вона до хлопчика.
– Я й не знав, що мене звуть Невдахою, – зізнався Оджо. – Але це ім’я мені підходить.
– Тобі й справді не пощастило, мій милий – примовляла Марголотта, накриваючи на стіл і дістаючи з буфета їжу. – Живеш один у лісі, який похмуріший за наш. Але тепер, коли ти пішов звідти, може, тобі й пощастить. Якщо у своїх мандрах позбудешся «не», то станеш Оджо Удачливим, а це набагато краще.
– Як же мені позбутися цього «не»? – пожвавішав Оджо.
– Не знаю, просто пам’ятай про це, а якщо трапиться така можливість, не проґав її, – сказала жінка.
Оджо ніколи в житті не їв таких смаколиків! На столі стояло апетитне рагу, тарілка з блакитною квасолею, глечик солодкого блакитного молока, блакитний пудинг із синіми сливами. Коли гості як слід підкріпилися, господиня запитала:
– Ви прийшли до лікаря Піпта у справі чи просто так?
Дядько Нанкі лише похитав головою, а Оджо сказав:
– Ми подорожуємо, тож вирішили у вас трохи відпочити. Дядько Нанкі навряд чи дуже хоче зустрітися зі знаменитим Кривим Чаклуном, але я прагну хоч одним оком глянути на нього!
Жінка на мить замислилася.
– Пам’ятаю, колись, багато років тому, мій чоловік і твій дядько Нанкі дружили, – сказала вона. – Може, їм буде приємно знову побачитися. Я вже казала, що Кривий Чаклун дуже зайнятий, але якщо ви обіцяєте не заважати, то я дозволю вам зайти в його лабораторію і подивитися, як він готує своє дивовижне зілля.
– Було б чудово! – весело вигукнув хлопчина. – Я мрію це побачити!
Марголотта провела гостей у круглу кімнату в задній частині будинку, де містилася лабораторія чародія. Вона мала куполоподібну стелю і безліч вікон, тому світла в ній не бракувало. Під стіною стояла широка довга лава й кілька стільців. У великому каміні горіли блакитні поліна, а над блакитним полум’ям висіли чотири великих казани, у яких щось булькало і парувало. Скорчившись у три дуги, чаклун одночасно руками й ногами, до яких були прив’язані дерев’яні черпаки, щось у них розмішував.
Дядько Нанкі підійшов було привітатися зі старим приятелем, простягнувши руку, але обмежився тим, що просто поплескав Чаклуна по лисій маківці й вимовив:
– Що?
– А! Мовчазний завітав, – завважив доктор Піпт, не повертаючи голови. – І він хоче знати, що я роблю? Так ось, коли я закінчу, то в мене вийде Живильний Порошок. Тільки я знаю, як його приготувати. Якщо ним щось посипати, той предмет, чим би він не був, відразу оживе. У мене пішло на приготування цього зілля кілька років, але тепер я можу сказати, що справа наближається до кінця. А порошок роблю для моєї дружини Марголотти, він їй для чогось дуже знадобився. Сідай зручніше, Нанкі, а коли я закінчу, ми поговоримо.
– Ви, напевно, не знаєте, – пояснила Марголотта, коли всі посідали на широкій лаві під вікном, – але мій чоловік свого часу мав дурість віддати весь свій запас Живильного Порошку чаклунці Момбо, яка жила в Країні Лісовиків. В обмін Момбо дала доктору Піпту начебто Порошок Юності. Це був фальсифікат, від якого не було жодної користі.
– А може, й Живильний Порошок теж виявився так собі? – припустив Оджо.
– Що ти, він діяв напрочуд ефективно! – заявила Марголотта. – Ми випробували його на Скляному Коті, який не лише ожив, а й досі не втрачає бадьорості. Незабаром пересвідчитесь – він зараз десь у будинку.
– Скляний Кіт?! – здивовано вигукнув Оджо.
– Так, Кіт – непоганий товариш, тільки надто вже захоплюється своєю персоною, – пояснила Марголотта. – Чоловік зробив йому рожеві мізки, але вони виявилися занадто вишуканими для простого кота. Наприклад, він уважає, що йому не личить ловити мишей. У нього красиве червоне серце, зроблене з рубіна, але воно холодне й байдуже – камінь є камінь. Сподіваюся, наступного Кота Кривий Чаклун виготовить без серця й мізків, зате наділить здатністю ловити мишей.
– А що зробила з Порошком чаклунка Момбо? – поцікавився хлопчик.
– По-перше, оживила Джека – Гарбузову голову. Ти ж чув про Джека? Тепер він живе недалеко від Смарагдового міста, і його дуже цінує Озма, яка править усією Країною Оз.
– Ніколи про нього не чув, – зізнався Оджо. – Я взагалі мало знаю про Країну Оз, бо все життя прожив з дядьком Нанкі, який зайвого слова ніколи не скаже. А поруч не було нікого, хто б міг мені щось розповісти.
– Ось тому тебе й назвали Оджо Невдахою, – співчутливо сказала жінка. – Чим більше людина знає, тим щасливіша. Знання – найголовніше в житті.
– Але скажіть, будь ласка, що ви хочете зробити з Порошком, який готує доктор Піпт?
– Я хочу оживити Латочку, – сказала Марголотта.
– Яку ще Латочку? – не зрозумів Оджо.
– Я її тобі покажу, – сказала Марголотта, сміючись. – Тому що словами це важко пояснити. Мені давно хотілося завести служницю, яка допомагала б мені по господарству. Але хто піде працювати в таку глухомань? Тому мій розумний чоловік, Кривий Чаклун, запропонував пошити служницю з клаптиків, а потім він оживить її. Мені ідея сподобалася, тож доктор Піпт взявся готувати нову порцію Живильного Порошку. Оскільки процес цей тривалий, я мала час, щоб змайструвати собі служницю. Це, до речі, не так просто, як може здатися. Спочатку я ніяк не могла вирішити, з чого пошити дівчину, та потім, наводячи лад у скрині, знайшла стару клаптеву ковдру, яку в молодості пошила моя бабуся.
– Що таке клаптева ковдра? – поцікавився Оджо.
– Ковдра, зшита з різнокольорових шматочків тканини. Ці клаптики різної форми й розмірів, і, якщо вони добре підходять один до одного, ковдра має чудовий вигляд. Через таку яскравість і незвичність її ще називають божевільною ковдрою. Ми ніколи не користувалися бабусиним спадком, бо жвакуни цінують тільки один колір – блакитний. Тож вона провалялася у скрині добру сотню років. Коли ж я її знайшла, то зрозуміла: з неї вийде прекрасна дівчина Латочка. Коли її оживлять, вона не буде такою пихатою, як наш Скляний Кіт. Строкатість клаптиків не дозволить їй величатися й задирати ніс.
– А що, блакитний колір – головний у жвакунів? – запитав Оджо.
– Так, але в інших частинах Країни Оз популярні інші кольори. У Смарагдовому місті, де живе Принцеса Озма, головний колір – зелений. А жвакуни віддають перевагу блакитному, тож коли ми оживимо ляльку-латанку, вона переконається, що їй не вдасться чинити свавілля, як часом роблять служниці, зроблені з такого самого матеріалу, що й їхні господині.
– Хороша думка, – дядько Нанкі схвально кивнув. Для нього це була довга промова, бо складалася з цілих двох слів.
– Ось я й розрізала ковдру, – вела далі Марголотта, – і зробила з неї ляльку, яку набила ватою. Зараз я вам покажу, що з цього вийшло.
Жінка підійшла до шафи й відчинила дверцята. Повернулася з великою лялькою-латанкою в руках. Марголотта посадила її на лавку, де та й зосталася сидіти.
III. Дівчинка-Латочка
Оджо захоплено розглядав ляльку. Вона була вища за нього і здавалася пухкенькою, бо її зроблений із клаптикової ковдри тулуб туго набили ватою. Такими ж строкатими та яскравими були її спідниця та фартух. На ногах у ляльки красувалися червоні шкіряні черевики із загнутими носами, а руки привертали увагу акуратними пальчиками із золотими пластинками-нігтями.
Особливе захоплення Оджо викликала голова Латочки. Оскільки Кривий Чаклун довго працював над Живильним Порошком, у Марголотти вистачало часу, щоб як слід попрацювати над деталями.
Так, волосся вона зробила з яскраво-рудої пряжі, й воно спадало на плечі ляльки акуратними пасмами. Очима служили два срібні ґудзики, які Марголотта зрізала зі старих штанів чоловіка. Зіницями – чорні нитки, якими вони були пришиті. Над вухами довелося трохи помудрувати, адже служниця повинна мати гострий слух, щоб чути всі розпорядження господині. Врешті-решт Марголотта зробила їх із золотих платівок, пришивши нитками через спеціально просвердлені дірочки. У Країні Оз золото – ходовий метал, його широко використовують у господарстві, бо воно м’яке і добре піддається обробці.
Прорізавши отвір для рота, Марголотта вшила туди дві нитки перлів. Це були зуби. Потім зі шматка червоного плюшу вона зробила ляльці язик. Оджо дуже сподобався рот Латочки, й господиня потішилася його похвалою. Обличчя ляльки складалося з безлічі клаптиків, тому не вирізнялося красою. Одна щока була жовтою, друга – червоною, підборіддя – синім, а лоб – фіолетовим. Там, де мав бути ніс, красувався оранжевий клаптик.
– Загалом найкраще обличчя – рожеве, – сказав Оджо.
– Слушно, але в мене не знайшлося під рукою шматка рожевої матерії, та це й неважливо, адже служниця має передовсім бути працьовитою, а не красивою. Якщо мені набридне її різнобарвне обличчя, я завжди можу побілити його.
– А мізки в неї є? – запитав Оджо.
– Ось про мізки я й забула! – вигукнула Марголотта. – Дякую, що нагадав! Ще не пізно їх вставити. Доки ми її не оживили, з нею можна зробити все, що завгодно. Але головне – не вкласти їй занадто багато мізків. Та й ті, мабуть, мають відповідати її статусу. Якщо підсумувати: не треба їй бути занадто розумною.
– Даремно! – сказав дядько Нанкі.
– Ні, я впевнена, що маю рацію, – заперечила жінка.
– Він просто хотів сказати, – пояснив Оджо, – що без добрих мізків служниця не зможе як слід розуміти, що ви від неї хочете, і ретельно виконувати всі доручення.
– Може, й так… – задумливо промовила Марголотта. – Однак занадто розумна служниця не складе собі ціну й робитиме свою роботу абияк. Ні, це дуже тонке питання. Тут треба вгадати і кількість, і якість мізків. Нехай моя служниця буде тямущою, але в міру.
З цими словами вона підійшла до шафи, де стояли блакитні банки з акуратними наклейками, що позначали їх уміст. На полиці з написом «Складові частини мізків» містилися: «Послух», «Тямущість», «Розсудливість», «Сміливість», «Щирість», «Привітність», «Освіченість», «Правдивість», «Поетичність», «Самостійність».
– Так, хвилиночку, – сказала Марголотта. – Насамперед візьмемо «Послух».
Вона зняла з полиці банку й одсипала з неї в тарілку.
– «Привітність» і «Правдивість» теж годяться, – додала господиня й одсипала потроху з кожної банки. – Ну ось, мабуть, і все, – закінчила Марголотта, – інші якості служниці ні до чого.
Дядько Нанкі, що стояв поруч із Оджо, постукав по банці, на якій було написано «Кмітливість», і сказав:
– Трошки.
– Трошки «Кмітливості»? Так, мабуть, слід додати, – сказала Марголотта і вже взялася було за банку, аж тут Кривий Чаклун гукнув від вогнища:
– Марголотта! Швидко до мене!
Вона підбігла до чоловіка і допомогла йому зняти всі чотири казани з вогню. Вода з них википіла, і на дні кожного залишився білий порошок. Чаклун обережно пересипав його на золоте блюдо й почав перемішувати золотою ложкою. Коли він закінчив, сипкої маси виявилося всього-на-всього з пригорщу.
– Ось Живильний Порошок! – переможно вигукнув доктор Піпт. – Тільки я знаю, як його робити. Щоб отримати цю жменьку, в мене пішло шість років, але й вона вартує цілого королівства. Багато королів віддали б усе на світі, аби тільки роздобути такий Порошок. Коли він охолоне, я перекладу його в маленьку баночку, а поки що стежитиму, щоб поривом вітру його не здуло і не розкидало по кімнаті.
Дядько Нанкі, Марголотта і Кривий Чаклун стояли й милувалися чудодійним Живильним Порошком, однак Оджо значно більше зацікавили мізки Латочки. Вирішивши, що не можна позбавляти її тих хороших властивостей, що були під рукою, він непомітно додав у тарілку всього потроху з кожної банки.
Незабаром Марголотта згадала про Латочку і підійшла до буфета.
– Так, так… – міркувала вона вголос. – Я хотіла додати дівчині трохи «Кмітливості», що заміняє «Розум», який доктор ще не навчився як слід робити, – і, взявши банку з «Кмітливістю», вона підсипала з неї в тарілку трохи вмісту.
Оджо занервував, бо він і так всипав багато цього порошку, але не посмів втрутитися, втішив себе думкою, що кмітливістю мізки не зіпсуєш.
Марголотта підійшла з тарілкою мізків до лавки і, розпоровши шов на голові в ляльки, всипала туди її вміст, а потім акуратно все знову зашила.
– Моя дівчинка готова випробувати дію твого Живильного Порошку, – повернула вона голову до чоловіка.
Однак той сказав:
– Порошком можна буде користуватися тільки завтра вранці. Гадаю, він вже охолов, і його можна перекласти в баночку.
Чаклун узяв маленьку золоту баночку з кришкою, як у перечниці, щоб Порошком було зручно посипати потрібний предмет. Акуратно пересипавши туди чудодійну суміш, він замкнув баночку у своїй шафі.
– Нарешті, – сказав він, весело потираючи руки, – в мене з’явилося трохи вільного часу, щоб спокійно поспілкуватися з моїм старовинним приятелем Нанкі. Цілих шість років я безперестанно перемішував вариво і заслужив на повноцінний відпочинок.
– В основному говорити доведеться вам, – вставив Оджо. – У дядька Нанкі прізвисько «Мовчазний», він говорить мало.
– Знаю. Але я з твоїм дядьком люблю потеревенити, – сказав доктор Піпт. – Майже всі люди говорять занадто багато. Тож приємно зустріти мовчазну людину.
Оджо подивився на Чаклуна із шанобливою цікавістю.
– А вам не заважає ваша кривина? – запитав він.
– Ні, я цілком собою задоволений, – відповів Чаклун. – Адже я єдиний у світі Кривий Чаклун і, хоч криві люди зустрічаються на білому світі, запевняю вас: кривіше за мене немає нікого.
Доктор Піпт і справді був на рідкість кривий, і Оджо не міг второпати, як Чаклунові вдається робити так багато різних справ. Коли доктор Піпт сів на кривий стілець, спеціально виготовлений йому по фігурі, одне коліно опинилося в нього під підборіддям, а друге – біля попереку. Але це був життєрадісний чоловік, і на його обличчі грала приємна дружня усмішка.
– Мені дозволено чаклувати тільки для власної розваги, – пояснив він гостям, закурюючи скарлючену трубку. – Раніше в Країні Оз багато ворожили й чаклували, і наша чарівна правителька Принцеса Озма одного чудового дня вирішила покласти цьому край, і, я вважаю, правильно зробила. В Країні Оз було кілька злих чаклунок і відьом, вони завдавали людям чимало лиха, але тепер чарувати дозволено тільки добрій чарівниці Глінді. Її магія завжди служила на користь людям. Чарівник Оз, що колись правив Смарагдовим містом, виявився шахраєм, але потім став брати уроки чарівництва у Глінди. Подейкують, що він дечого навчився, хоч усього-на-всього її помічник. Я можу оживити служницю для дружини або Скляного Кота, щоб той ловив мишей, що він, втім, навідріз відмовляється робити, але не маю права чаклувати для інших і взагалі робити з цього ремесло.
– Цікава, мабуть, штука – чарівна наука! – завважив Оджо.
– Природно, – погодився доктор Піпт. – Свого часу я робив дива, гідні самої Глінди. Зокрема, винайшов не лише Живильний Порошок, а й Порошок-Каменеформ – він у тій банці біля вікна.
– А що робить ваш Каменеформ? – поцікавився хлопчик.
– Однієї його краплі вистачає, щоб перетворити живу істоту на мармур або граніт. Цей мій винахід виявився вельми корисним. Якось на нас напала парочка страшних Калідасів – це хижаки з ведмежими тулубами і тигровими головами. Але я покропив їх Каменеформом, і вони стали мармуровими. Назавжди.
– Дуже добре! – вигукнув дядько Нанкі, хитаючи головою і погладжуючи довгу бороду.
– Господи, яким ти став базікою, – завважив Чаклун, тішачись похвалою приятеля.
Але в цей момент хтось пошкрібся в задні двері, а потім пронизливий голос крикнув:
– Пустіть! Швидше пустіть мене в будинок!
Марголотта встала й підійшла до дверей.
– Попроси як годиться, будь ґречним котиком, – сказала вона.
– Му-у-у-р-няв! Ну як? Влаштовує це вас, ваша королівська високосте? – не без зневаги в голосі запитав Кіт.
– Так краще, – сказала господиня і відчинила двері.
У кімнату одразу вбіг Кіт, але застиг як укопаний, побачивши незнайомців. Дядько Нанкі й Оджо у свою чергу здивовано втупилися на нього, бо не підозрювали, що в чарівній Країні Оз може існувати таке дивацтво.
IV. Скляний кіт
Кіт був повністю зроблений зі скла, такого чистого й прозорого, що через нього все було видно, як у віконце. В його голові оберталася маса маленьких рожевих кульок, що виблискували, як дорогоцінні камені, а серце зроблено з червоного рубіна. Замість очей у Кота сяяли два смарагди, а всі інші частини тіла були скляні, включно з красивим крученим хвостом.
– Ну що, докторе Піпте, ви збираєтеся представити мене гостям чи ні? – роздратовано запитав Кіт. – Гадаю, ви забули про добрі манери.
– Прошу вибачити, – відгукнувся Чаклун. – Це дядечко Нанкі, нащадок королів Жвакунів, які правили тут ще до того, як ці землі ввійшли до Країни Оз.
– Йому не завадило б сходити до перукаря, – завважив Кіт, вмиваючи лапкою свою скляну мордочку.
– Так, – весело хмикнув дядько Нанкі.
– Він живе в густому лісі, там немає цирульників, хоч у Країні Оз усього в достатку.
– А що це за гном з ним?
– Це не гном, це хлопчик, – пояснив Чаклун. – Просто ти ніколи не бачив хлопчиків. Поки що він маленький, але з часом виросте і стане високим, як і дядечко Нанкі.
– Так, тільки це диво життя, а воно сильніше за магів і чарівників. Наприклад, моє диво створило й оживило тебе, але пишатися мені нічим: від тебе жодної користі, одні суцільні неприємності. І ти не здатний ні рости, ні розвиватися, тож завжди будеш нахабним безцеремонним Скляним Котом з рожевими мізками й бездушним серцем-рубіном.
– Та я й сам шкодую, що ви мене створили й оживили, – завважив Кіт, сівши на задні лапи й помахуючи хвостом. – Ви живете в похмурому місці. Я виходив на вулицю: і ваш сад, і ліс – така нудьга! А коли я приходжу в будинок, то від розмов вашої товстої дружини просто хочеться лізти на стінку.
– Це все тому, що я вклав у твою голову не такі мізки, як у нас, – сказав доктор Піпт. – Вони надто розкішні для простого кота.
– То, може, їх варто вийняти і замінити простими камінчиками? – запитав Скляний Кіт. – Тоді я не дивитимуся на все зверхньо.
– Мабуть, я так і зроблю. Тільки спершу оживлю Латочку.
Кіт підійшов до лави, на якій сиділа лялька, й уважно її оглянув.
– Невже ви хочете оживити цю потвору? – запитав він.
Чаклун кивнув.
– Це служниця дружини, – пояснив він. – Їй доведеться робити всю хатню роботу. Але ти не командуватимеш нею, як робиш це з нами. Ти повинен ставитися до неї з повагою.
– Нізащо! Чого це я буду ставитися з повагою до мішка з ганчірок і клаптиків.
– Якщо так, то в будинку можуть знайтися не лише клаптики, а й уламки, – сердито буркнула Марголотта.
– Чому ж ви тоді не зробили її гарненькою? – поцікавився Скляний Кіт. – Я от – красень хоч куди і люблю дивитися, як крутяться мої рожеві кульки-мізки і б’ється рубінове серце.
Кіт підійшов до високого дзеркала й застиг перед ним, гордовито вдивляючись у своє зображення. Потім знову заговорив:
– А це клаптеве створіння зненавидить себе, щойно оживе. На вашому місці я зробив би з неї швабру.
– У тебе зіпсований смак, – буркнула Марголотта, зачеплена за живе критикою Кота. – Гадаю, моя Латочка – дуже гарненька, з огляду на матеріали, з яких я її пошила. У ній більше кольорів, ніж у веселці, а ти не заперечуватимеш, що веселка дуже красива.
Скляний Кіт позіхнув і розтягнувся на підлозі.
– Діло хазяйське, – сказав він. – Мені тільки шкода цю Латочку, от і все.
Оджо і дядько Нанкі залишилися ночувати у Кривого Чаклуна. Хлопчик тішився з цього, бо сподівався побачити, як оживлятимуть Латочку. Скляний Кіт теж сильно вразив його уяву.
Оджо хоч і жив у чарівній Країні Оз, але ніколи до цього не стикався з чарами. Там, вдома, нічого чарівного не відбувалося. Дядько Нанкі міг бути королем Жвакунів, але ті об’єдналися з іншими народами і визнали Озму своєю єдиною володаркою. Тож він пішов у лісову глушину зі своїм маленьким племінником, і вони жили там відлюдниками.
Якби їхній занедбаний сад не перестав вирощувати їжу, вони б і далі жили у Блакитному Лісі. Саме ця обставина змусили їх знятися з насидженого місця, і перше враження від зустрічі зі світом було в Оджо таким сильним, що від збудження він так і не стулив очей цієї ночі.
Марголотта приготувала смачний сніданок, і, пригощаючи гостей, сказала:
– На щастя, тепер мені можна трохи відпочити від кулінарії. Адже сьогодні доктор Піпт обіцяв оживити мою служницю. Нехай вимиє посуд, підмете підлогу й витре пил у будинку. Господи, як це полегшить мені життя!
– Так, справді, це зніме з тебе масу турбот, – погодився Чаклун. – До речі, я помітив, що ти брала з буфета банки з компонентами для мізків. Які ж якості ти вибрала для служниці?
– Тільки найпотрібніші для скромної дівчини, – відповіла дружина. – Я не хочу, щоб вона стала зарозумілою, як Скляний Кіт. Тоді вона почуватиметься нещасною й обділеною, бо її справа – допомагати мені по господарству, а не байдикувати.
Оджо із занепокоєнням вислухав ці слова. Він почав розуміти, що вчинив неправильно, без дозволу підсипавши зайві компоненти. Але тепер уже було пізно каятися: мізки вкладено в голову Латочки, а дірка міцно зашита. Можна було, звичайно, зізнатися у скоєному, але Оджо боявся викликати гнів Кривого Чаклуна і його дружини. До того ж, йому здалося, що дядько Нанкі на його боці, бо бачив, як він підсипав у суміш порошки з інших банок, і не сказав ні слова. Але дядечко взагалі говорив вкрай рідко.
Поснідавши, всі вирушили в лабораторію Чаклуна, де перед дзеркалом на підлозі лежав Скляний Кіт, а Латочка, як і раніше, сиділа на лаві.
– Ну а тепер – за справу, – коротко сказав Кривий Чаклун. – Зараз відбудеться найбільше диво, на яке здатний чарівник навіть у Країні Оз, бо в будь-якій іншій про це не може бути й мови. Тож, гадаю, оживлення Латочки має відбуватися під музику. Приємно усвідомлювати, що першими звуками, які вона почує, будуть прекрасні акорди.
Сказавши це, він підійшов до грамофона, вбудованого в маленький столик у кутку, і став його заводити, а потім приладнав до пристрою велику золоту трубу.
– Музика, яку надалі слухатиме моя служниця, – своєю чергою завважила Марголотта, – це накази її господині. Але я нічого не маю проти того, що її появу на цьому світі вітатиме невидимий оркестр. Потім мої розпорядження і вказівки цілком замінять його.
Грамофон заграв веселий марш, а Кривий Чаклун відімкнув шафу й дістав золоту баночку з Живильним Порошком.
Потім всі підійшли до лавки, де сиділа Латочка. Марголотта і дядько Нанкі зупинилися біля вікна, Оджо став збоку, а Кривий Чаклун – перед лялькою, щоб зручніше посипати її Порошком.
Скляний Кіт теж підійшов ближче, щоб подивитися на небачене видовище.
– Усі готові? – запитав доктор Піпт.
– Усі готові, – відгукнулася його дружина.
Тоді Кривий Чаклун нахилився до Латочки й перехилив баночку. З неї висипалося кілька крупинок чудодійного засобу, що впали на голову і руки ляльки.
V. Жахлива подія
– Щоб чари спрацювали, потрібно кілька хвилин, – пояснив Чаклун, акуратно посипаючи ляльку Порошком.
Аж раптом Латочка підняла руку й вибила баночку з руки Кривого Чаклуна. Марголотта й дядько Нанкі так злякалися, що відскочили назад і, зіткнувшись одне з одним, зачепили полицю, з якої на них упала банка з Каменеформом.
Побачивши це, Кривий Чаклун закричав так, що Оджо відскочив убік, а слідом за ним, заломивши від жаху свої ганчіркові руки, і Латочка. Скляний Кіт своєю чергою сховався під столом. Тож Каменеформ потрапив тільки на Марголотту й дядька Нанкі. Чари спрацювала миттєво: живі істоти перетворилися на мармурові статуї.
Оджо відштовхнув Латочку і підбіг до дядька Нанкі – свого єдиного друга й захисника. Та, схопивши його за руку, відчув тільки холод і твердість. На мармур перетворилася і його довга борода. Кривий Чаклун у розпачі бігав по кімнаті. Він благав дружину пробачити його, відповісти йому, знову повернутися до життя.
Латочка швидко отямилася від переляку і з цікавістю почала роздивлятися все, що її оточувало. Помітивши дзеркало, вона з подивом втупилась у нього, вивчаючи свою незвичайну зовнішність – очі-гудзики, зуби-намистинки, кирпатий ніс. Потім, звертаючись до свого зображення, продекламувала:
Що за леді без краплі смаку?
Хто це ховається там?
Не вистачає одного стрибка –
Агов!
Найстрокатіша з дам!
Вона вклонилася, і її зображення теж вклонилося. Потім весело розсміялася, після чого Скляний Кіт виповз з-під столу і сказав:
– Мене не дивує твій сміх над собою. Ти згодна, що маєш жахливий вигляд?
– Жахливий? – здивувалася Латочка. – Та я просто чарівність! Я – дивина, а отже, єдина серед свого роду! У світі багато загадкових, безглуздих, смішних унікальних істот, але я, мабуть, найцікавіша з них усіх! Тільки бідоласі Марголотті могло спасти на думку створити таку дивну істоту. Але я тішуся, дуже тішуся, що я – це я і ні на кого не схожа.
– Помовч! – крикнув Чаклун. – Помовч і дай мені зібратися з думками. Інакше я просто збожеволію.
– Тьху, я втомився грати цей марш, – заговорив Грамофон через трубу різким, скрипливим голосом. – Якщо ти не заперечуєш, друже Піпт, я трохи перепочину!
Кривий Чаклун похмуро втупився на музичний ящик.
– Яке невезіння! – гірко вигукнув він. – Живильний Порошок потрапив на Грамофон.
Він підійшов до нього й побачив, що золота баночка з заповітним Порошком перекинулася над Грамофоном, просипавши увесь свій дорогоцінний уміст на нього. Тепер Грамофон ожив і почав пританцьовувати, тупаючи ніжками столика, до якого був прикріплений. Це дриґання так розлютило доктора, що він пхнув занадто веселу машину в куток і притиснув її лавкою.
– Від тебе й раніше не було спокою, – гірко промовив Кривий Чаклун. – Але живий Грамофон здатний звести з розуму всіх нормальних людей у Країні Оз.
– Попрошу без образ! – озвався Грамофон. – Ти ж сам мене оживив, старий! Я тут ні до чого.
– Так, наробили ви справ, докторе Піпте, – презирливо завважив Кіт.
– Я не скаржуся, – сказала Латочка і стала весело кружляти по кімнаті.
– Це все я винен, – сказав мало не плачучи Оджо, вражений долею дядька Нанкі. – Мене недарма кличуть Невдахою.
– Що за нісенітниця, хлопче! – весело вигукнула Латочка. – Якщо в тебе є розум, щоб ухвалювати рішення, тебе не можна вважати невдахою. Невдахи – це ті, хто діє навмання, як доктор Піпт. А в чому, власне, проблема, пане Чарівних Справ Майстре?
– На мою дорогу дружину і дядечка Нанкі випадково потрапив Каменеформ і перетворив їх на мармурові статуї, – сумно відгукнувся Чаклун.
– Так чому ти не посиплеш їх цим твоїм Порошком з баночки і не перетвориш знову на людей? – запитала Латочка. – Ха-ха-ха! Справ-то!
Кривий Чаклун, почувши це, аж підстрибнув.
– І справді! Мені це якось не спало на думку! – вигукнув він і, схопивши золоту баночку, підбіг до дружини.
Латочка своєю чергою промовила:
Охо-хо! Хлюп-хлюп-хлюп! Друже мій, не плач –
Звуки видаєш смішні, мов радіоприймач!
Як такий чаклун дорослий міг не зрозуміти:
Просто й легко, ти повір, нещасних оживити.
Чаклун видерся на лавку, бо був такий кривий, що інакше не зміг би дотягнутися до голови дружини, і почав трясти над нею баночку. Але з неї не висипалося ні крупинки. Чаклун зняв кришку, зазирнув усередину і з криком відчаю пожбурив її.
– Жодної крупинки! Все, все пішло на цей проклятий Грамофон. Нічим оживити мою дорогу дружину!
Кривий Чаклун обхопив голову руками і гірко заплакав.
Оджо стало шкода Чаклуна. Він підійшов до нього і м’яко нагадав:
– Ви можете зробити ще порцію Живильного Порошку, докторе Піпте.
– Так, але на це піде шість років. Довгих шість років доведеться помішувати вариво в чотирьох казанах руками і ногами, – сумно відповів бідолага. – І всі ці шість років нещасна Марголотта стоятиме тут і докірливо дивитиметься на мене.
– Невже немає іншого способу? – поцікавилась Латочка.
Спочатку Кривий Чаклун похитав головою, але потім щось пригадавши, сказав:
– Є ще один чарівний рецепт, який може зруйнувати дію Каменеформу і повернути до життя і Марголотту, і дядька Нанкі. Та для нього потрібні речі, які дуже важко дістати. Однак з ними я міг би миттєво зробити те, на що витрачено шість років.
– Дуже добре, то знайдімо те, що потрібно, – запропонувала Латочка. – Це все-таки краще, ніж гнути спину над казанами.
– Непогана ідея, Латочко, – схвально відгукнувся Скляний Кіт. – Тішуся з того, що в тебе непогані мізки. А мої – взагалі незрівнянні. Ти тільки подивися, як крутяться рожеві кульки.
– Латочка? – перепитала дівчина. – Ти назвав мене Латочкою? Це що, моє ім’я?
– Пам’ятається, моя бідна дружина збиралася назвати тебе Ангеліною, – подав голос Кривий Чаклун.
– Латочка мені подобається більше! – розсміялася дівчина. – Це ім’я більше мені підходить, я ж бо зроблена з клаптиків і латочок. Дякую, пане Коте, за те, що ви мені його придумали. А у вас теж є ім’я?
– Є, але дуже дурне. Його дала мені Марголотта, і воно аж ніяк не підходить до такої особи, як я, – відповів Кіт. – Вона назвала мене Шкідником.
– Де там… – зітхнув Кривий Чаклун. – От я шкідник! Ой, який я шкідник… Я припустився помилки, бо у світі немає більш марнославного, уїдливого та пихатого створіння.
– Щодо «уїдливого» я б заперечив, – сказав Кіт. – Я вже багато років живу на білому світі – на мені доктор Піпт і поставив свій перший експеримент із Живильним Порошком, але, як бачите, я цілий і неушкоджений, і від мене нічого не від’їлося.
– А хіба на спині в тебе не виїмка? – пожартувала Латочка.
Кіт негайно побіг до дзеркала, щоб подивитися, що з ним не так.
– Скажіть, – звернувся Оджо до Чаклуна, – що ми повинні відшукати для суміші, яка оживить дядька Нанкі?
– По-перше, шестилисник конюшини, – відповів той. – Така конюшина трапляється на луках біля Смарагдового міста, але вкрай рідко.
– Я його знайду, – пообіцяв Оджо.
– По-друге, ліве крило жовтого метелика. Такі водяться в жовтій Країні Моргунів, що розташована на заході від Смарагдового міста.
– І це я дістану, – запевнив Чаклуна Оджо. – Більше нічого не потрібно?
– Зараз я візьму Книгу Рецептів і подивлюся.
З цими словами Кривий Чаклун відімкнув шафу й витягнув звідти невеличку книжечку в блакитній шкіряній палітурці. Перегорнувши її, він відшукав потрібний рецепт і сказав:
– Ще мені потрібна фляжка води з темного колодязя.
– Що це за колодязь? – запитав хлопчина.
– Колодязь, у який ніколи не потрапляє денне світло. Воду треба налити так, щоб на неї не впало світло, й доставити мені.
– Я дістану води з темного колодязя, – сказав Оджо.
– Також мені знадобляться три волосини з хвоста Вузі, а ще крапля олії з тіла живої людини.
Оджо замислився.
– А хто такий Вузі? – запитав він.
– Це якась тварина, але описати її не можу, бо ніколи не бачив.
– Якщо я знайду Вузі, то дістану три волосини з його хвоста, – сказав Оджо. – А хіба в людині є олія?
Кривий Чаклун про всяк випадок ще раз глянув у книжечку.
– Так сказано в рецепті, – відгукнувся він. – Тож треба дістати все зазначене в ньому, інакше суміш не спрацює. Книга говорить не «кров», а саме «олія». Отже, потрібна олія.
– Тоді я знайду її.
Кривий Чаклун задумливо подивився на хлопчика-жвакуна й сказав:
– Це означає, що в тебе буде довга подорож. Можливо, кілька довгих подорожей, бо маєш обійти кілька країн Озу, щоб знайти потрібні речі.
– Я знаю це, пане. Але готовий на все, аби тільки врятувати мого бідного дядечка Нанкі.
– А також мою бідну дружину Марголотту. Якщо врятуєш дядечка, то врятуєш і її також. Вони стоять тут, тож у чомусь вони нерозлучні. Цей рецепт поверне їх до життя. Зроби все можливе, Оджо. Доки ти шукатимеш інгредієнти, я розпочну свою шестирічну роботу над створенням нової порції Живильного Порошку. Тоді, якщо тобі, на жаль, не вдасться знайти якийсь компонент, я матиму запасний варіант. Але якщо тобі це вдасться, ти маєш повернутися сюди якомога швидше, і це врятує мене від каторжного перемішування обома ногами та обома руками.
– Я готовий вирушати за інгредієнтами, пане.
– І я піду з тобою, – оголосила Латочка.
– Ні! Ти не маєш права залишати будинок, – вигукнув Чаклун. – Ти просто служниця і маєш займатися справами, що годяться для тебе.
Латочка, що кружляла по кімнаті, враз зупинилася й подивилася на нього.
– Що таке «служниця»? – запитала вона.
– Та, що служить. Різновид прислуги, – пояснив Чаклун.
– Дуже добре. Тоді я піду й служитиму тобі й твоїй дружині, допомагаючи Оджо. Ти знаєш, що знайти всі потрібні речі – не така вже проста справа.
– Це правда, – відповідав Чаклун. – Оджо взяв на себе серйозне завдання.
Латочка засміялася та підсумувала сказане у віршику:
Нагороджений Оджо квитком:
Взяти олію зі шкіри людини,
Конюшину з незвичним листком.
Чи знайдемо ми правильні стежини?
І ще Вузі з його волоском.
Книга каже – чарівне закляття
Потребує води – не багаття!
В темний колодязь піди –
І останню там річ знайди.
А ще – жовте метелика крильце,
Не забудь – крило, а не тільце!
Оджо зібрався в мандрівку,
Грамофон вмикає платівку!
Чаклун задумливо подивився на неї.
– Бідолаха Марголотта, вочевидь, помилково додала тобі в мізки «Поетичність», – сказав він. – Якщо це справді так, то або я не дуже вдало зробив цю властивість, або ти отримала недобір чи перебір цієї якості. Я вирішив відпустити тебе з Оджо, адже моя бідна дружина захоче мати служницю, тільки коли знову повернеться до життя. Крім того, раптом ти зможеш допомогти Оджо. У твоїй голові виникають думки, які я, зізнатися, не очікував почути. Але бережи себе, адже тебе зробила своїми руками моя дорога Марголотта. Не порви одяг, а то вилізе вся вата. Одне око пришите неміцно, треба прикріпити його краще. Якщо багато базікатимеш, то зіпсуєш свій плюшевий язичок, який треба було б обмітати по краях. І пам’ятай: ти належиш мені, тож коли ви з Оджо виконаєте доручення, то маєш повернутися сюди.
– Я піду з Латочкою та Оджо, – заявив Скляний Кіт.
– Не можна! – відрізав Чаклун.
– Чому?
– Ти розіб’єшся. До того ж від тебе їм не буде жодної користі.
– Не можу з вами погодитися, – бундючно промовив Кіт. – Три голови краще, ніж дві, а в моїй – чарівні рожеві мізки.
– Ну йди, – роздратовано промовив Чаклун. – Від тебе одне суцільне занепокоєння, і я тішуся, що позбудуся такої компанії.
– У такому разі я обійдуся без вираження подяк, – сухо завважив Кіт.
Чаклун вийняв із шафи маленький кошик і, щось у нього поклавши, вручив Оджо зі словами:
– Тут трохи їжі й деякі магічні амулети. Це все, що я можу дати тобі із собою. Однак упевнений, що дорогою ти знайдеш друзів, які тобі допоможуть. Бережи Латочку і достав її назад цілою і неушкодженою – вона ще стане в пригоді моїй дружині. Щодо кота на ім’я Шкідник, то, коли він занадто докучатиме, дозволяю розбити його вщент. Все одно він мене не поважає і не слухається. Даремно я вставив йому рожеві мізки!
Оджо підійшов до дядька Нанкі й ніжно поцілував його в мармурову щоку.
– Я спробую врятувати тебе, дядечку, – сказав він так, немов статуя могла його чути.
Потім він потиснув скарлючену руку Кривого Чаклуна, який вже лаштував над вогнищем свої чотири казани. Оджо взяв кошик і вийшов з будинку. За ним рушила Латочка, а трохи позаду крокував Скляний Кіт.
VI. Подорож
До цього Оджо ніколи не подорожував. Знав тільки що, спустившись з гори, можна опинитися в краї, де живе багато жвакунів. Латочку оживили тільки сьогодні, й вона ще нічого не знала про Країну Оз, а Скляний Кіт зізнався, що ніколи не відходив далеко від будинку Чаклуна. Інших стежок видно не було, і деякий час вони йшли лісом мовчки, розмірковуючи про важливість даного їм доручення.
Раптово Латочка розсміялася. Це було дуже комічне видовище, бо тоді її щоки вкривалися зморшками, носик підіймався, очі блищали, а куточки рота кумедно злітали вгору.
– Що тебе розвеселило? – запитав Оджо, пригнічено міркуючи про те, що трапилося з дядьком.
– Ваш світ, – відповіла дівчинка – Який він дивний! І взагалі, яка химерна штука життя. Ось мене зшила Марголотта зі старої ковдри, щоб служити їй вірою і правдою, а я стала вільною, як вітер, через випадок, який ніхто не міг передбачити. Тож гуляю білим світом й радію життю, а жінка, яка зробила мене, стоїть кам’яним ідолом. Якщо це не смішно, то я тоді не знаю, над чим сміятися.
– Ти ще не познайомилася як слід з цим світом, бідна, наївна Латочко, – сказав Кіт. – У ньому не одні тільки дерева, що зараз оточують нас з усіх боків.
– Але дерева – частина цього світу, і дуже симпатична його частина, – заперечила Латочка, похитуючи головою так, щоб її руді кучері розліталися. – А між ними я бачу папороть, зелений мох, квіти. Якщо решта світу хоча б наполовину така прекрасна, як ця, я рада, що живу!
– Я не знаю, яка вона, ця решта світу, – буркнув Кіт, – але швидко це з’ясується.
– Я все життя прожив у лісі, – зізнався Оджо, – і мені ця гущавина здається похмурою, і галявини з квітами тут незатишні. Я більше люблю відкриті простори, де можуть жити люди, багато людей.
– Цікаво, чи зможе хтось із тих людей, яких ми зустрінемо, зрівнятися зі мною? – почала Латочка. – Поки що ті, кого я бачила, сильно мені поступаються – шкіра бліда, безбарвна, одяг понуро-блакитний. А я виграю найрізноманітнішими барвами. Тому й весела, а ти, Оджо, сумний!
– Тепер я розумію, що вчинив неправильно, підсипавши тобі так багато мізків, – буркнув хлопчик. – Чаклун мав рацію, коли сказав: з мізками в тебе вийшов перебір, і це тобі не на користь.
– А яке відношення ти маєш до моїх мізків? – зацікавилася Латочка.
– Пряме. Марголотта хотіла дати їх тобі зовсім небагато, тільки для виконання домашньої роботи, але коли вона відвернулася, я додав у тарілку з мізками додаткових рис з різних банок, що стояли у шафі Кривого Чаклуна.
– Дякую тобі, друже! – вигукнула Латочка, пританцьовуючи. – Багато мізків краще, ніж мало мізків.
– Але їхні властивості повинні добре поєднуватися, а в мене не було часу, щоб дотриматися правил. Судячи з того, як ти поводишся, склад вийшов так собі.
– Хіба то в Латочки мізки! – пирхнув Кіт. – Ось у мене мізки – диво. Помилуйтеся, як крутяться рожеві кульки!
Вони довго йшли лісом, доки не підійшли до струмка, який перетинав стежку. Оджо присів відпочити й підкріпитися. Виявилося, що Чаклун поклав туди пів хлібини і шматок сиру. Оджо відламав по шматку хліба і сиру, але з подивом виявив, що продуктів не поменшало.
– Он воно що! – з розумінням похитав він головою. – Чаклун зачарував хліб і сир, і мені їх вистачить на всю подорож, скільки б я не їв.
– Навіщо ти запихаєш до рота ці штуки? – здивовано запитала Латочка. – Тебе погано набили? Тоді краще додати вати – я, наприклад, набита ватою.
– Вата мені не потрібна, – відгукнувся Оджо.
– А рот потрібен для того, щоб говорити, так?
– І ще для того, щоб їсти й пити, – відповів Оджо. – Інакше я не матиму сил.
– Я цього не знала! – вигукнула Латочка. – Дай-но мені шматочок.
Оджо дав їй трохи хліба, і вона відразу ж поклала його до рота.
– А що треба робити тепер? – прошамкала Латочка.
– Прожуй та проковтни! – розпорядився хлопчик.
Дівчинка спробувала, але це виявилося не так вже й просто. Її зубки-перлинки не змогли розжувати хліб, а крім того, вона не могла нічого проковтнути, бо за язиком і зубами не було отвору – тільки матерія. Латочка все виплюнула і розсміялася.
– Виходить, я не матиму сил. Адже не можу їсти, – повідомила Латочка.
– Я теж не можу, – подав голос Кіт. – Але я не такий дурний, щоб намагатися це робити. Невже ти не розумієш, що ми влаштовані куди краще за цих людей і тому переважаємо їх?
– Звідки мені це знати! – відповіла дівчина. – Не мороч мені голову загадками. Я сама в усьому розберуся.
І вона почала стрибати через струмок, отримуючи від цього велике задоволення.
– Обережніше, а то впадеш у воду, – попередив Оджо.
– Подумаєш!
– Якщо ти впадеш, то намокнеш і не зможеш іти, – не відставав Оджо. – І твоя фарба розпливеться.
– А від моїх стрибків вона не розпливеться? – весело запитала Латочка.
– Я кажу про інше. Якщо ти промокнеш, то червоні, зелені, жовті клаптики зіллються в одну сіро-буро-малинову пляму.
– Тоді я буду обережною, – сказала Латочка. – Адже якщо мої фарби змішаються, я перестану бути красивою.
– Фу! – подав голос Кіт. – Що ж тут красивого! Це якась мішанина, якийсь несмак. Зверніть увагу – в мого тіла взагалі немає ніякого кольору. Я прозорий, якщо не брати до уваги червоного серця і рожевих кульок-мізків. Помилуйтеся, як вони крутяться!
– Геть, зась, зась! – зі сміхом прокричала Латочка, знову пускаючись у танок. – А ваші моторошні зелені очі, пане Шкіднику! Ви, може, їх і не бачите, зате ми бачимо. Геть, пане Шкіднику! Ви сильно пишаєтеся тим, що прозорі. А якби були різнобарвним, як я, то зовсім задрали б ніс до небес!
Вона почала перестрибувати через Кота, і перелякана тварина відповзла до дерева. Побачивши це, Латочка розреготалася ще сильніше і проспівала:
Шкідник – прозорий Кіт,
І думає, що краще від людей.
Один на цілий світ,
А в голові у нього – нуль ідей!
– Кошмар! – тільки й сказав Кіт. – Чи не здається тобі, Оджо, що вона з’їхала з глузду?
– Усе може бути, – відповів хлопчик, здивовано дивлячись на Латочку.
– Якщо вона не перестане мене ображати, я видряпаю їй очі-ґудзики! – пообіцяв Кіт.
– Не сварімося, – запропонував Оджо, встаючи з трави. – Краще зберігаймо хороший настрій і добре ставлення одне до одного. Адже хто знає, які труднощі постануть перед нами дорогою.
Ближче до вечора вони вийшли з лісу, і їхнім поглядам відкрився прекрасний краєвид. На широких блакитних полях, то тут, то там, стояли гарненькі блакитні будиночки, причому вельми далеко один від одного.
Трохи ближче на лісовій галявині примостився будиночок, вкритий листям, біля якого стояв жвакун із сокирою в руці. Це був дроворуб, він жив один у своїй хатині. В нього були пухнасті блакитні вуса, веселі блакитні очі. Блакитний одяг був старим і дуже поношеним.
Спочатку, побачивши дивну компанію, чоловік сильно здивувався, але, коли до нього наблизилася Латочка, він впав на лавку і так розреготався, що довго не міг заговорити.
– Оце так! – вигукнув нарешті дроворуб, пересміявшись. – Хто б міг подумати, що в лісах живе такий клоун! Звідки ти, Божевільна Ковдро?
– Ви про мене? – поцікавилась Латочка.
– Звичайно, про тебе.
– Ви помилилися. Я – з ковдри ручної роботи.
– Це одне й те саме, – відповів дроворуб і знову засміявся. – Коли моя бабуся шиє таку ковдру, вона називає її божевільною ковдрою. Але я й гадки не мав, що подібна дивина може ожити.
– Це все Живильний Порошок, – пояснила Латочка.
– А, так ти, значить, від Кривого Чаклуна, що живе на горі? Мені б давно слід було здогадатися. Матінко! Скляний Кіт! Але в Кривого Чаклуна через це можуть бути неприємності. Адже в цій країні чаклувати мають право тільки Глінда й Чарівник Смарагдового міста. Якщо ви, люди, предмети, скляні вази й божевільні ковдри або хто ви там ще, опинитеся біля Смарагдового міста, вас за дві секунди заарештують.
– Ми саме туди йдемо, – оголосила Латочка, і додала:
Якщо нас кинути за ґрати,
Ми будемо відпочивати й грати.
Але краще вже нас не чіпати,
Бо ми почнемо лютувати.
– Усе зрозуміло, – сказав дроворуб. – Розуму в тобі стільки, скільки в ковдри, з якої тебе зробили.
– Вона справді божевільна, – підтакнув Скляний Кіт. – Але це й зрозуміло, якщо мати на увазі, з яких клаптиків її пошили. А я ось, наприклад, зроблений з чистого скла, хоч маю рубінове серце та рожеві мізки. Ти звернув увагу на мої мізки, незнайомцю? Бачиш, як вони працюють?
– Бачити-то я бачу, – відгукнувся дроворуб, – але яка від них користь?! Скляний Кіт – марне створення, а ось Латочка – навпаки. Вона розсмішила мене до сліз, а сміх – найкраще, що є на світі. У мене був друг, лісоруб, зроблений цілком із заліза. І щоразу я реготав, коли його бачив.
– Залізний Лісоруб? – перепитав Оджо. – Як дивно!
– Мій друг не завжди був залізним, – пояснив дроворуб. – Він необережно поводився з сокирою, тож тільки-но сокира відрубувала йому руку або ногу, він замовляв натомість нову, із заліза, і врешті-решт став суцільно залізним.
– А чи міг він рубати ліс? – запитав Оджо.
– Міг. Йому тільки треба було стежити, щоб не заіржавіли його суглоби. Одного прекрасного дня він зустрівся в лісі з дівчинкою на ймення Дороті, й вони разом вирушили до Смарагдового міста, де йому усміхнулася доля. Тепер він – один з улюбленців Принцеси Озми, вона зробила його імператором Моргунів – країни, де все жовте.
– А хто така Дороті? – запитала Латочка.
– Маленька дівчинка з Канзасу. Тепер вона – принцеса Країни Оз, а ще – найкраща подруга Озми і живе в її королівському замку.
– Дороті теж із заліза? – запитав Оджо.
– Вона, напевно, з клаптикової ковдри, як я? – поцікавилась Латочка.
– Ні, – сказав дроворуб. – Дороті – з плоті й крові, як я. Із заліза тільки Нік, Залізний Лісоруб. А з клаптикової ковдри тільки ти, божевільне створіння. Адже жоден чарівник, глянувши на тебе, не захоче зробити другу таку саму.
– Ми побачимо Залізного Лісоруба, – сказав Оджо, – тому що нам треба побувати в Країні Моргунів.
– Навіщо? – запитав дроворуб.
– Щоб знайти там ліве крило жовтого метелика.
– Шлях туди неблизький, – відгукнувся жвакун. – Вам доведеться йти через дикі місця, переправлятися через річки, пробиратися крізь хащі…
– І добре, – сказала Латочка. – Я хоч подивлюся на світ.
– Ти з глузду з’їхала! Краще лізь у скриню і лежи там тихо. Або стань іграшкою для маленьких дівчаток. Мандрівників підстерігають різні небезпеки, тому-то я вважаю за краще зостатися вдома.
Дроворуб запросив подорожніх у свою хатину на нічліг, але їм кортіло мандрувати, тож вони рушили далі, розраховуючи встигнути дійти до наступного будинку до настання темряви. Однак темніло дуже швидко, тож Оджо невдовзі пошкодував, що вони не зосталися у дроворуба.
– Я й дороги не бачу, – незабаром зізнався він Латочці. – А ти, Латочко?
– І я не бачу, – відповідала Латочка, тримаючи Оджо за руку, щоб не збитися зі шляху.
– Зате я все бачу, – сповістив Кіт. – Очі мої кращі за ваші, а вже рожеві мізки…
– Будь ласка, досить вже про мізки! – перебив його Оджо. – Біжи вперед і показуй нам дорогу. Стривай, я прив’яжу до тебе мотузочку.
Він вийняв з кишені мотузку, обв’язав її навколо шиї Кота, й той повів їх вперед. Так вони йшли приблизно з годину, доки не побачили попереду блакитний вогник.
– Дуже добре! Нарешті ми дійшли до будинку! – вигукнув Оджо. – А тамтешні мешканці, звичайно ж, дадуть нам притулок на ніч.
Але хоч вони й пришвидшилися, вогник не наближався, і Скляний Кіт сказав:
– По-моєму, вогник цей блудний, і ми ніколи його не наздоженемо. Але біля дороги стоїть будинок. Навіщо нам іти далі?
– Де будинок, Шкіднику?
– Так ось, поруч з нами, Латочко!
Оджо нарешті побачив маленький будиночок біля дороги. У ньому було тихо й темно, але хлопчик втомився і хотів відпочити, тому підійшов до дверей і постукав.
– Хто там? – пролунав голос.
– Оджо Невдаха, а зі мною Латочка і Скляний Кіт.
– Що ви хочете? – запитав голос.
– Переночувати.
– Заходьте, але не галасуйте і відразу ж лягайте, – попередив голос.
Оджо відчинив двері й увійшов. У будинку було так темно, що він нічого не бачив. Але Кіт вигукнув:
– Слухайте, в будинку нікого немає!
– Не може бути! – заперечив хлопчик. – Хтось же зі мною говорив.
– Я все прекрасно бачу, – сказав Кіт. – У кімнаті немає нікого, крім нас. Але тут три застелені ліжка, тож ми можемо лягати спати.
– Що таке «спати»? – поцікавилася Латочка.
– Це те, що люди роблять, коли лягають у ліжко, – пояснив Оджо.
– Але навіщо вони лягають у ліжко? – не вгамовувалася Латочка.
– Гей, подорожні, ви занадто галасуєте! – пролунав уже знайомий голос. – Нумо, лягайте в ліжка!
Кіт, який прекрасно бачив у темряві, обернувся, але не побачив нікого, хоч голос був зовсім поруч. Він злякано вигнув спину і прошепотів Оджо:
– Лягаймо! – й вони рушили до ліжок.
Наблизившись, Оджо помацав постіль руками, вона була велика й м’яка, з пуховими подушкою та ковдрою. Він зняв черевики, капелюха та ліг. Потім Кіт підвів Латочку до іншого ліжка, але та не знала, що робити далі.
– Лягай і тихо лежи, – звелів Кіт.
– А співати можна? – запитала Латочка.
– Не можна.
– А свистіти?
– Теж не можна.
– А танцювати до ранку, якщо захочеться?
– Ні. Можна тільки тихо лежати, – прошепотів Кіт.
– Не хочу! – як завжди голосно сказала дівчина. – Яке ти маєш право мені наказувати? Якщо мені хочеться говорити, кричати, свистіти…
Але вона не договорила, бо невидима рука раптом схопила її за комір і викинула з будинку на вулицю, а двері з гуркотом зачинилися. Латочка стрімголов покотилася по дорозі, а коли піднялася на ноги й підійшла до будинку, то побачила, що двері міцно замкнені.
– Що трапилося з Латочкою? – тихо запитав Оджо.
– Мовчи, а то і з нами що-небудь трапиться, – буркнув Кіт.
Оджо згорнувся калачиком і міцно заснув, а очі розплющив тільки вранці.
VII. Проблемний грамофон
Будинки жвакунів зазвичай складаються з однієї кімнати. Там, де спав Оджо, було три ліжка, що стояли біля стіни. На одному спав Кіт, на другому – Оджо, а третє стояло порожнє й застелене. Біля іншої стіни Оджо побачив столик з уже накритим сніданком на одну людину і стілець. У кімнаті не було нікого, крім Оджо й Кота.
Оджо встав, взувся. Побачивши біля ліжка умивальник, вимив руки й обличчя, причесався. Потім підійшов до столу.
– Це мій сніданок? – запитав він.
– Твій, твій, – пролунав голос так близько, що Оджо здригнувся й озирнувся.
Але в кімнаті нікого не було.
Їжа була апетитна, а Оджо зголоднів, тому наївся досхочу. Потім узяв капелюха й розбудив Кота.
– Пора, – сказав Оджо. – Пішли! – а потім ще раз обвів кімнату поглядом і промовив: – Не знаю, хто тут живе, але я дуже вдячний вам за гостинність.
Відповіді не було. Оджо взяв кошик і вийшов з будинку. Кіт рушив за ним. Вони побачили Латочку, яка сиділа посеред дороги і гралася камінчиками.
– Нарешті! – весело вигукнула вона. – А я вже думала, що ви там залишитесь навіки. Адже вже давно розвиднілося!
– Що ти робила всю ніч? – запитав Оджо.
– Сиділа, дивилася на Місяць і зірки. Яка краса! Я ж бачу їх уперше!
– Красиво, – погодився Оджо.
– Ти погано поводилася, і тебе виставили за двері, – сказав їй Кіт, коли вони знову вирушили в дорогу.
– То й що! Тоді б я не побачила ні зірок, ні великого сірого вовка.
– Якого вовка? – запитав Оджо.
– Того, що тричі за ніч підходив до будинку.
– Що ж йому там знадобилося? – задумливо промовив Оджо. – Може, їжа? Я, наприклад, чудово поїв і виспався.
– Але вигляд у тебе втомлений, – сказала Латочка, помітивши, що хлопчик позіхнув.
– Так. Я багато спав, але відчуваю себе втомленим, як учора. Як дивно!
– А їсти тобі не хочеться?
– Хочеться. Я начебто прекрасно поснідав, але ось думаю, чи не підкріпитися ще хлібом із сиром.
Латочка закрутилася в танці й заспівала:
Біля дому гуляв вовк,
Зубами – клац-клац – хижак!
Ходив, ходив і замовк:
М’яса хотів відчути на смак.
– Що це? – здивувався Оджо.
– І не питай. Я верзу дурниці, хоч гадки не маю ні про вовків, ні про м’ясо, ні про зуби.
– Це точно! – прошипів Кіт. – Вона несповна розуму, й мізки в неї будь-якого кольору, тільки не рожевого, тому що працюють препогано.
– Ну їх, ці мізки! – розсміялася Латочка. – Яка від них користь?! Краще подивіться, як виграють на сонці мої клаптики.
У цей момент у них за спиною почувся тупіт, і, разом обернувшись, вони побачили, що до них мчить маленький столик на вигнутих ніжках, до якого прикріплений Грамофон з великою золотою трубою.
