Ліман Френк Баум

Тік-Ток з Країни Оз

Із присвятою Луї Фердинанду Готшалку, чиї солодкі та витончені мелодії насичені справжнім духом казкової країни[1]

До моїх читачів

Вельми помітний успіх моєї минулорічної казки «Латочка з Країни Оз» додає впевненості, що моїм читачам подобаються оповідання про Країну Оз «найбільше за всі інші», як написала мені одна дівчинка. Отож, мої любі, до вашої уваги нова історія про Оз, де ви дізнаєтеся про Анну, Королеву Ух-Ти-Фу, якій Тік-Ток допомагав перемогти нашого старого знайомого – Короля Номів. У ній також розповідається про Бетсі Боббін і про те, як після багатьох пригод вона нарешті дісталася дивовижної Країни Оз.

Існує п’єса під назвою «Людина Тік-Ток з Країни Оз», але це не те саме, що казка «Тік-Ток з Країни Оз». Хоч деякі пригоди, записані в цій книжці, а також ті, про які йдеться в деяких інших оповідях про Оз, теж згадуються в цій п’єсі. Ті, хто бачив п’єсу, і ті, хто читав інші оповідання про Країну Оз, знайдуть у цій історії багато дивних персонажів та пригод, про які вони раніше ніколи не чули.

У листах, які мені пишуть діти, висловлюється побажання написати історію про Тротта та Капітана Білла у Країні Оз, де вони зустрінуться з Дороті та Озмою. Крім того, мої маленькі читачі вважають, що Ґудзик-Розумник повинен познайомитися з Щасливцем Ойо.

Як ви знаєте, я передовсім мав поговорити про ці справи з Дороті за допомогою бездротового зв’язку, бо це єдиний спосіб спілкуватися з моїми друзями із Країни Оз. Тож коли я запитав її про цю ідею, вона відповіла: «То ви нічого не чули?». Я сказав, що ні. А незабаром отримав повідомлення по бездротовому зв’язку від Дороті, яка сказала: «Гаразд, тоді я швиденько розповім вам про це, і тоді ви матимете змогу написати книжку, щоб поділитися цією історією з дітьми».

Отже, якщо Дороті дотримається слова, і мені вдасться написати ще одну книжку про Країну Оз, то ви, мабуть, зрозумієте, як усі ці персонажі зібралися у знаменитому Смарагдовому місті. Тим часом я хочу сказати всім своїм маленьким друзям, кількість яких щороку збільшується на багато тисяч, що я дуже вдячний їм за їхню прихильність до моїх історій і за чудові маленькі послання, які я постійно отримую. Я майже впевнений, що серед американських дітей у мене стільки друзів, скільки в будь-якого нині живого оповідача, і це робить мене надзвичайно щасливим. ЛІМАН ФРЕНК БАУМ Маєток «Озкот», Голлівуд, Каліфорнія, 1914 рік

I. Армія Анни

– Не підмітатиму! – крикнула Анна. – Не буду, і все! Я вище цього.

– Але хтось же повинен підмести, – відповіла їй на ці слова молодша сестра Сейлі. – Інакше ми потонемо у смітті. Ти ж старша, ти – глава сім’ї.

– Я – Королева Ух-Ти-Фу, – пихато відрубала Анна, а потім зітхнувши, додала. – Щоправда, королівство в мене невелике, та й найбідніше в усій Землі Оз.

Це була чистісінька правда. Високо в горах, у далекому куточку прекрасної Країни Оз, загубилася невеличка долина, названа Ух-Ти-Фу. Її нечисленні мешканці були задоволені життям і не думали про те, щоб перетнути гори й дістатися до більш обжитих місць.

Вони знали, що в Країні Оз, у чудовому Смарагдовому місті, проживає прекрасна Принцеса Озма, яка править усіма народами, включно з їхнім. Проте простий народ, що населяв Ух-Ти-Фу, ніколи не бачив Озму.

В Ух-Ти-Фу була власна королівська сім’я – не стільки для того, щоб управляти людьми, скільки для того, щоб було чим пишатися. Озма не заперечувала проти того, щоб в різних частинах її країни були свої королі, королеви, імператори та інші правителі, – вони все одно підпорядковувалися чарівній юній володарці Смарагдового міста і Країни Оз.

Королем Ух-Ти-Фу була людина на ім’я Джол Джемкіф. Упродовж тривалого часу він виконував купу неприємних обов’язків: розбирав позови, повідомляв людям, коли садити капусту і маринувати цибулю тощо. Тож усі були задоволені його правлінням. Однак сварлива дружина короля часто принижувала свого чоловіка.

Тому одного разу вночі король Джол перейшов через гори у Країну Оз і зник назавжди. Прочекавши його кілька років, дружина відправилася на пошуки, залишивши правити свою старшу дочку Анну.

Чи була дівчина готова до цього? Анна ніколи не забувала про день свого народження, адже тоді можна було влаштувати веселе свято з танцями, але вона давно вже не пам’ятала, скільки їй років. У країні, де всі живуть вічно, ніхто не сумує про минулі роки, і ми можемо просто сказати, що Королева Анна була вже досить дорослою, щоб самотужки варити варення, ось і все.

Утім, ніякого варення вона не варила, ба більше – всіляко ухилялася від домашніх справ. Анна була честолюбна, і її серце краялося від того, що королівство в неї крихітне, а народ – дурний і недоладний. Іноді вона замислювалася над тим, що сталося з її батьками там, за горами, у прекрасній Країні Оз.

«Видно, там життя краще, раз вони не повернулися в Ух-Ти-Фу», – думала Анна. Тож коли Сейлі відмовилася підмітати підлогу у парадному залі палацу, Анна оголосила своїй сестрі таку новину:

– Я йду звідси. Мене нудить від цього ідіотського Ух-Ти-Фу.

– Ну то йди, – відповіла Сейлі. – Тільки, гадаю, ти вчиняєш жахливу дурість.

– Чому це? – запитала Анна.

– Та тому, що тут ти – Королева, а Країною Оз править Озма, і там ти будеш ніхто.

– О так, Королева, а в усьому королівстві вісімнадцять чоловіків, двадцять сім жінок і сорок чотири дитини, – з гіркотою промовила Анна.

– У великій Країні Оз народу, звичайно, більше, – розсміялася Сейлі. – Може, збереш армію, завоюєш Країну Оз і сама станеш правителькою?

Сейлі навмисне дражнила Анну, щоб сильніше її розізлити. Скорчивши наостанок пику, вона вирушила у двір погойдатися в гамаку.

Тим часом уїдливі слова Сейлі змусили Анну задуматися.

З розповідей вона знала, що у Країні Оз живуть мирні люди, а сама Озма – всього лише дівчинка. Вона добра до всіх своїх підданих, а вони підкоряються своїй правительці, тому що люблять її.

Навіть у далекому Ух-Ти-Фу було відомо, що армія Озми – це лише двадцять сім офіцерів. Форма в них чудова, але зброї вони не носять, бо їм нема з ким битися. Щоправда, колись давно крім офіцерів у ній був один рядовий, але Озма зробила його Головнокомандувачем і забрала в нього рушницю, щоб він, не приведи Господи, не поранив когось.

Чим більше Анна розмірковувала на цю тему, тим сильнішою ставала її впевненість, що завоювати Країну Оз буде легко. Варто тільки зібрати армію – і вона стане правителькою Країни Оз замість Озми. Потім завоює інші країни. А після цього спробує добратися до Місяця і завоювати його теж. Анна була войовничою натурою, з тих, які готові на будь-які випробування, аби не сидіти без діла.

«Справа за армією», – вирішила Анна. Вона перебрала в голові всіх чоловіків королівства. Їх було рівно вісімнадцять, ні більше ні менше, – не надто могутня армія, що й казати. Однак, якщо воїни Анни зуміють завдати раптового удару, вони без втрат переможуть беззбройних офіцерів Озми.

«Лагідні й тихі завжди лякаються буйних і шалених, – подумала Анна. – Я, звичайно, не збираюся проливати кров, для мене це занадто сильне потрясіння, недовго і свідомість втратити. Але якщо ми погрожуватимемо армії Озми, брязкаючи зброєю, то, поза сумнівом, вони впадуть переді мною на коліна, прохаючи пощади».

Міркуючи таким чином, Королева Ух-Ти-Фу поступово переконала себе зважитися на цю авантюру.

«Що б не трапилося, – подумки казала собі Анна, – це буде краще, ніж сидіти за ґратами в цій злощасній долині, прибирати будинок та лаятися з сестричкою Сейлі. Я, мабуть, готова ризикнути всім: хтозна, може справа вартуватиме успіху».

У той же день Анна взялася за створення власної армії. Першим, до кого вона вирушила, став Джо Яблуко, якого прозвали так через те, що в його садку росли яблука.

– Джо, – почала Анна, – я вирішила завоювати світ і хочу, щоб ти пішов служити в мою армію.

– Перепрошую, але навіть не пропонуйте мені таких дурниць, інакше змусите мене з усією чемністю відмовити Вашій Величності, – відповів Джо Яблуко.

– Я й не збираюся нічого тобі пропонувати. Я – Королева і наказую тобі йти служити, – відрізала Анна.

– У такому разі мені, напевно, доведеться підкоритися, – сумно промовив Джо Яблуко. – Але тільки, будь ласка, не забудьте, що я – важлива персона, і тому заслуговую на високий чин.

– Я зроблю тебе генералом, – пообіцяла Анна.

– А шпага й еполети будуть? – запитав Джо Яблуко.

– Неодмінно, – пообіцяла Королева.

Потім вона попрямувала до людини на ймення Джо Булочка. У нього в садку росли на деревах найрізноманітніші булочки: пшеничні та житні, гарячі й не дуже.

– Джо, – звернулася до нього Анна, – я маю намір завоювати світ і наказую тобі служити в моїй армії.

– Ні, ні та ще раз ні! – заявив Джо Булочка. – Мені треба збирати урожай булочок.

– Дружина й діти зберуть, – сказала Анна.

– Але я ж – важлива персона, Ваша Величносте, – запротестував Джо Булочка.

– А я зроблю тебе генералом, будеш носити капелюх з позументами, закручувати вуса і дзвеніли шаблею, – пообіцяла Королева.

Джо з тяжким серцем погодився, і Анна вирушила до наступного будинку. Там жив Джо Ріжок, прозваний так через те, що в нього в саду росло дуже смачне морозиво у вафельних ріжках.

– Джо, – повідомила йому Анна, – я збираюся завоювати світ, тож ти зобов’язаний йти служити в мою армію.

– Перепрошую, – сказав Джо Ріжок, – але який з мене воїн! Вже багато років поспіль я зазнаю поразки в битві з власною дружиною. Ось вона – справді боєць хоч куди, візьміть її замість мене, Ваша Величносте, і я благословлю вашу доброту.

– Ні, в моїй армії повинні служити чоловіки – жорстокі, нещадні воїни, – рішуче заперечила Анна, суворо глянувши на боязкого маленького чоловічка.

– А моя дружина залишиться в Ух-Ти-Фу? – запитав він.

– Так, і до того ж я зроблю тебе генералом.

– Гаразд, – погодився Джо Ріжок.

Тим часом Анна попрямувала до будинку Джо Годинника, який вирощував у себе в саду годинникові дерева. Він теж спочатку відмовлявся йти в армію, але Королева Анна пообіцяла зробити його генералом, і врешті-решт він погодився.

– Скільки у вас в армії генералів? – поцікавився він.

– Поки що чотири, – відповіла Анна.

– А сама армія велика? – поставив він наступне запитання.

– Я хочу рекрутувати до неї всіх чоловіків Ух-Ти-Фу, тобто вісімнадцять осіб, – повідомила Анна.

– Чотирьох генералів цілком достатньо, – заявив Джо Годинник. – Раджу вам всіх інших зробити полковниками.

І Анна скористалася його порадою. Так Джо Слива, Джо Яйце, Джо Лопата і Джо Сир стали полковниками. Як ви здогадалися, шановні читачі, прізвище кожного чоловіка походило від того, що він вирощував у своєму садку.

Коли черга дійшла до Джо Гвіздка, він заявив, що бажає бути майором, – мовляв, в армії Ух-Ти-Фу всі суцільно генерали та полковники. Ось так Джо Гвіздок став майором, а заодно з ним ще й Джо Пиріг, Джо Шинка і Джо Панчоха. Наступні четверо воїнів отримали звання капітана армії Ух-Ти-Фу. Це були Джо Хліб-з-Маслом, Джо Замок-та-Ключі, Джо Морозиво-з-Сиропом і Джо Ґудзик-і-Голка.

Однак незабаром Королева Анна опинилася у скрутному становищі. У всьому Ух-Ти-Фу залишилося тільки двоє чоловіків. Якщо зробити їх лейтенантами, коли капітанів, майорів, полковників і генералів по четверо, воїни почнуть заздрити один одному, а це може привести до заколоту і зради.

Утім виникла ще одна проблема: Джо Цукерка категорично відмовився йти в армію. Його не спокусили обіцянки, не злякали погрози. Він заявив, що залишиться вдома і збиратиме урожай карамелі, лимонних льодяників, ірисок і шоколадних помадок. Крім того, йому потрібно прополювати поле з крекерами і попкорном. Адже, на його думку, жодні завоювання не варті сліз дітей Ух-Ти-Фу, які неодмінно проллються, коли урожай ласощів згниє незібраним.

Побачивши, що їй не переконати Джо Цукерку, Королева Анна вирішила дати йому спокій і вирушила до будинку, де жив вісімнадцятий – останній чоловік Ух-Ти-Фу, юний Джо Канцеляр. У нього була дюжина дерев, на яких росли різні теки і скріпки, а також дев’ять книжкових дерев, з яких він збирав прекрасний урожай захопливих історій.

Якщо ви ніколи не бачили, як ростуть книжки, тоді зазначу, що спочатку вони суцільно вкриті зеленою шкаралупою. Потім книжки поступово дозрівають, і коли шкаралупа стає червоною їх можна зривати з гілок, чистити й читати. Якщо ж зібрати урожай занадто рано, то сюжет буде весь переплутаний, а в словах і реченнях купа помилок. Але коли книжки як слід достигли, тоді в них буде повнісінько чудових історій і жодної помилки!

Канцеляр охоче дарував книжки зі свого саду всім охочим, але загалом народ Ух-Ти-Фу не дуже любив читати, тож Канцеляр читав їх переважно сам, поки вони не псувалися. Бо, як ви, напевно, знаєте, варто прочитати книжку, і слова в ній зникають, а сторінки жовтіють та рвуться. Це, звичайно, великий недолік тих книжок, що ростуть на деревах.

Коли Королева Анна повідомила Канцеляру мету свого візиту, юнак одразу зазначив, що завойовувати світ – чудове заняття. При цьому висловив бажання робити це не на посаді генерала, полковника, майора чи капітана, а просить Королеву відзначити його високим званням рядового солдата.

Анні це рішуче не сподобалося.

– Я не потерплю, щоб у моїй армії був рядовий солдат, – сказала вона. – Вони всі дурні. Мені розповідали, що у принцеси Озми був один солдат, так вона зробила його Головнокомандувачем, з чого, отже, випливає, що солдати нікому не потрібні.

– Армія Озми ні з ким не воює, – заперечив Канцеляр. – А ваші воїни, якщо вони мають намір завоювати світ, повинні битися, як леви. Я читав у своїх книжках, що б’ються якраз солдати, тому що офіцерам завжди бракує хоробрості зустрітися з ворогом один-на-один. Крім того, вашим офіцерам потрібно кимось командувати і комусь віддавати накази, тож нехай це буду я. Моя мрія – рубати й колоти ворога, стати героєм. А коли ми повернемося назад, в Ух-Ти-Фу, я візьму в дітей сталеві кульки, якими вони граються, переплавлю їх і поставлю собі пам’ятник, щоб всі дивилися на мене й захоплювалися.

Анна була дуже задоволена своїм солдатом – Канцеляром. Саме такий воїн потрібен їй для здійснення задуманого. А вже коли Канцеляр пообіцяв дізнатися, де росте мушкетне дерево, Анна повірила, що її мрії збуваються. Канцеляр сказав, що негайно відправиться туди й вибере собі найстигліший і найбільший мушкет.

II. Вперед з Ух-Ти-Фу

Через три дні велика армія Ух-Ти-Фу вишикувалася на площі перед королівським палацом. Всі шістнадцять офіцерів були вбрані в чудову військову форму і озброєні гостро наточеними блискучими шаблями. Тільки солдат тримав у руках мушкет, хай і невеликий. Зате він так старанно напускав на себе лютий вигляд, що численні командири таємно стали його побоюватися.

На площу прийшли жінки, щоб висловити свій протест проти військового походу. Королева Анна, казали вони, не має права відбирати в них чоловіків і батьків. Однак Анна веліла їм замовкнути, і – що поробиш – довелося коритися. Ніколи ще не отримували вони такого жорстокого наказу.

Королева походжала перед своїм військом, демонструючи красивий зелений мундир, прикрашений золотом, та зелений кашкет із фіолетовим пером. Вигляд у неї був такий грізний і гордовитий, що всі її піддані, за винятком військових, мимоволі тішилися, що вона йде з Ух-Ти-Фу. Натомість воїни воліли, щоб вона пішла без них.

– Шикуйсь! – скомандувала Анна верескливим голосом.

Із вікна палацу визирнула Сейлі й розреготалася.

– Гадаю, твоя армія вміє бігати краще, ніж воювати, – завважила вона.

– Це точно, – з гордістю підтвердив генерал Булочка. – Ми йдемо за трофеями, а не за пригодами. Чим більше буде трофеїв і чим менше боїв, тим краще.

– А ось я найбільше на світі люблю війну й кровопролиття, – заявив Канцеляр. – Тільки завойовники стають героями, а в книжках написано, що найлегший шлях до завоювання – це війна.

– Прекрасно сказано, мій хоробрий воїне! – вигукнула Анна. – Битися – значить завойовувати, завойовувати – значить добувати трофеї, а добувати трофеї – значить бути героєм. З такими благородними цілями я неодмінно завоюю весь світ. Прощай, Сейлі! Ми повернемося багатими і знаменитими. За мною, генерали! Кроком руш!

Генерали виструнчилися й випнули груди. Змахнувши блискучими шаблями, вони голосно віддали наказ полковникам:

– Кроком руш!

– Кроком руш! – крикнули полковники майорам.

– Кроком руш! – заволали майори капітанам, а капітани гаркнули солдату:

– Кроком руш!

Отже, Канцеляр скинув мушкет на плече і помарширував уперед, а всі офіцери пішли за ним. Королева Анна замикала стрій. Вона була в захваті від своєї чудової армії й тільки одного не могла збагнути: як це їй раніше не спало на думку завоювати світ?

Карбуючи крок, армія покинула Ух-Ти-Фу і вийшла на вузьку гірську стежку, що вела в чарівну Країну Оз.

III. Магія заводить армію у глухий кут

Принцеса Озма й не підозрювала, що армія Ух-Ти-Фу на чолі з честолюбною Королевою Анною вирушила завойовувати її державу. Прекрасна юна правителька Країни Оз, що повсякдень переймалася турботами про своїх підданих, й гадки не мала, що Анна здатна на таку підступність. Надто довго чарівниця Глінда охороняла щасливий спокій жителів чарівної країни.

Трон Озми містився у Смарагдовому місті, а вишуканий палац Глінди – на південь від нього. Саме в ньому зберігалася чарівна Книга Подій, в якій негайно з’являлося повідомлення про ту чи ту подію. Причому такого розділу, як «дрібниці» в ній не було.

Глінда вважала важливим все: навіть те, що якийсь малюк тупнув ніжкою Книга повідомляла. Що вже казати про таку подію, як, скажімо, пожежа – звістка про це відразу потрапляла у Книгу.

Чарівниця заглядала у Книгу Подій щодня, тому одразу дізналася, що Анна, Королева Ух-Ти-Фу, підло сколотила армію з шістнадцяти офіцерів та одного солдата і вирушила завойовувати Країну Оз.

Нічого особливо загрозливого в цьому не було: Озма без зусиль перемогла б і потужнішу армію. Крім того, Глінда і Чарівник Смарагдового міста завжди прийшли б їй на допомогу зі своїми чарами. Однак Глінда не могла допустити, щоб мирний перебіг життя у Країні Оз порушився через розбрат та війну – це було б суцільним неподобством!

Не гаючи часу і не сказавши жодного слова ні Озмі, ні будь-кому ще, Глінда попрямувала до Кабінету Магії. Там вона вчинила магічний обряд – і гірська стежка, по якій рухалася з Ух-Ти-Фу армія Анни, почала петлювати, а рослини навколо неї галузитися, затримуючи враз відрослим гіллям військових.

Тож коли військо під проводом Анни перетнуло гори, то опинилося зовсім не в Країні Оз, а в невідомому краї, відділеному від держави Озми невидимою перепоною. Тільки-но люди з Ух-Ти-Фу увійшли в цю країну, стежка в них за спиною зникла, і вони зрозуміли, що знайти дорогу назад, у долину Ух-Ти-Фу, їм навряд чи вдасться.

Навколо все виглядало незвично, і воїни й гадки не мали, яким шляхом їм рухатися далі. Ніхто з них ніколи не бував у Країні Оз, тож вони не відразу здогадалися, що потрапили не туди, а в якусь іншу, невідому країну.

– Хіба не все одно, де ми? – заговорила Анна, намагаючись приховати розгубленість. – Ми зібралися завоювати весь світ, а це теж частина світу. Якщо підкорюватимемо щораз нову країну, то рано чи пізно доберемося й до Оз. А до того можемо завоювати ті землі, через які йдемо.

– Ваша Величносте, а це місце ми вже завоювали? – стурбовано запитав майор Пиріг.

– Судячи з усього, так, – відповідала Анна. – Ми, щоправда, поки нікого не зустріли, але щойно зустрінемо, негайно оголосимо їм, що вони наші раби.

– А потім заберемо собі їхнє майно, – додав генерал Яблуко.

– Може, в них нічого відбирати, – заперечив рядовий Канцеляр. – Але я сподіваюся, що вони все одно чинитимуть опір: перемога без бою не приносить жодного задоволення.

– Не турбуйся, – сказала Анна. – Ми воюватимемо незалежно від того, що стануть робити наші вороги.

Навколо стелилася пустельна, гола земля, й подорожувати по ній було не дуже приємно. До того ж їстівні запаси закінчилися, офіцери зголодніли і почали бурчати. Хтось із них вже давно дременув би геть, якби тільки міг знайти дорогу додому. Але оскільки вони безнадійно заблукали в цій чужій країні, то вирішили, що краще триматися разом.

Королева Анна ніколи не вирізнялася лагідною вдачею, а тепер, коли брела разом з усім військом кам’янистою дорогою, не зустрічаючи ні людей, ні трофеїв, її злостивість і дратівливість тільки посилилися. Вона вичитувала своїх офіцерів доти, поки вони не почали грубити їй у відповідь і до того знахабніли, що порадили притримати язика.

Деякі дорікали їй за те, що вона утягнула їх у неприємності, а всі разом не переставали оплакували свої садки у прекрасній долині Ух-Ти-Фу.

Всі, окрім Канцеляра. Чим більше труднощів зустрічалося на його шляху, тим веселішим він ставав. Офіцери зітхали, а солдат тільки посвистував. Бачачи його гарний настрій, підбадьорилася й Анна. Незабаром вона стала звертатися до нього за порадою дедалі частіше, ніж до його командирів.

На третій день мандрів їх спіткала перша пригода. Ближче до вечора небо раптово потемніло, і майор Гвіздок вигукнув:

– Нас накриває туман!

– Не схоже на туман, – відгукнувся Канцеляр, з цікавістю поглядаючи на хмару, що невпинно наближалася до них. – Гадаю, це дихає Скеле-Рик.

– Хто такий цей Скеле-Рик? – запитала Анна, стурбовано озираючись навсібіч.

– Це чудовисько з вовчим апетитом, – відповів солдат, враз збліднувши як полотно. – Я, звичайно, ніколи не бачив Скеле-Рика, зате читав про нього в книжках, які ростуть у мене в саду. Якщо це справді він, то, гадаю, нам не завоювати світ.

Почувши цю звістку, офіцери не на жарт стривожилися і обступили солдата, закидаючи запитаннями.

– Який він, цей Скеле-Рик? – почав хтось із них.

– Я бачив його тільки на одній картинці, та й та була досить розмита, – відповідав Канцеляр. – Книжку зірвали незрілою. Але знаю, що він вміє літати, бігає, як олень, і плаває, як риба. Всередині в нього – пічка: він вдихає повітря і видихає дим. Де б він не проходив, все навколо застилає чорною пеленою. Скеле-Рик сильніший за сотню чоловіків і пожирає все живе.

На цих словах офіцери запхикали й затремтіли, однак Канцеляр спробував їх підбадьорити:

– Ми ж не знаємо, хто там. Може, це й не Скеле-Рик. Крім того, не забувайте, що наша земля Ух-Ти-Фу належить до Країни Оз, де ніхто не вмирає.

– А якщо Скеле-Рик нас зловить, розжує і проковтне – що тоді? – запитав капітан Замок-та-Ключ.

– Шматочки залишаться жити, всі без винятку, – заявив Канцеляр.

– Знайшов чим втішити, – заскиглив полковник Лопата. – Котлета вона котлета і є – хоч жива, хоч мертва.

– Послухайте, я ж сказав, може, це й не Скеле-Рик, – сердито мовив Канцеляр. – Нехай хмара наблизиться – тоді й побачимо, Скеле-Рик це чи ні. Якщо нічим не пахне, значить, туман, а ось якщо пахне сіллю з перцем, отже, це Скеле-Рик. Тоді вже доведеться битися не на життя, а на смерть.

Усі зі страхом втупилися на темну хмару. Незабаром вона наблизилася до переляканого війська і накрила його. Небезпека стала реальною: хмара однозначно мала запах солі з перцем.

– Скеле-Рик! – вигукнув Канцеляр.

Шістнадцять офіцерів заволали від жаху й повалилися на землю. Королева Анна присіла на великий камінь, щоб зустріти небезпеку більш гідно, ніж її воїни, але серце її відчайдушно билося. Щодо Канцеляра, то він, як і личить солдатові, холоднокровно зарядив свій мушкет і приготувався відкрити вогонь по ворогу.

Настала непроглядна темрява, бо чорна, як сажа, хмара закрила небо і жоден промінь призахідного сонця не пробивався крізь цю пітьму. У темряві виникли дві яскраві плями. Канцеляр одразу зрозумів, що це, мабуть, очі чудовиська.

Він прицілився і вистрілив кілька разів поспіль. Його рушниця була заряджена кулями з кращого патронного дерева в Ух-Ти-Фу. Вони влучили у величезну тушу чудовиська, і воно, залементувавши, опукою повалилося на шістнадцятьох офіцерів, які своєю чергою заволали ще дужче.

– О горе мені! – кричав Скеле-Рик. – Подивися, що ти наробив своїм жахливим мушкетом!

– Як же я подивлюся, якщо твоє дихання заволокло все навколо чорною хмарою? – відповідав Канцеляр.

– Тільки не кажи мені, що ти не навмисне! – крила Скеле-Рика безпорадно тріпотіли, а голос тремтів від образи. – Прошу тебе, не говори, ніби ти не знав, що рушниця заряджена!

– А я й не збираюся, – відгукнувся Канцеляр. – А що, сильно тебе поранило?

– Одна куля потрапила мені в щелепу, і я не можу відкрити рота. Чуєш, який у мене глухий і хрипкий голос? Це тому, що мені доводиться говорити зі стиснутими зубами. Інша куля зламала мені ліве крило, і я не можу літати. А третя потрапила в праву ногу, тож ходити я теж не можу. Чому ти так необережно поводився з рушницею?

– А ти не хочеш злізти з моїх командирів? – запитав Канцеляр. – Ти такий важкий, що можеш їх розчавити. Чуєш, як кричать?

– Обов’язково розчавлю, – прогарчав Скеле-Рик. – Якщо тільки зможу, то розчавлю неодмінно, тому що мені так погано! Шкода, що в мене рот не відкривається, а то б я вас усіх з’їв, навіть попри те, що в теплу погоду маю поганий апетит.

І Скеле-Рик став перекочуватися з боку на бік всім своїм гігантським тілом, щоб остаточно розчавити офіцерів. Але замість цього скотився з дороги, і всі шістнадцять чоловічків, сяк-так звівшись на ноги, дременули геть від чудовиська.

Рядовий Канцеляр не бачив цієї ганебної втечі, а те, що командири вже далеко, зрозумів по ледь чутним крикам. Тож вирішив більше про них не турбуватися.

– Перепрошую, але я змушений попрощатися, – сказав він Скеле-Рику. – Мені час іти, бо ми маємо намір продовжувати нашу подорож. Якщо ти помреш, прошу мене не звинувачувати: стріляв я в тебе тільки через самооборону.

– Я не можу померти, – відповіло чудовисько. – Моє життя охороняють потужні чари. Але прошу тебе, будь ласка, не залишай мене!

– Нащо я тобі? – запитав Канцеляр.

– Моя зламана щелепа заживе через годину, тоді я зможу тебе з’їсти. Крило заживе через день, а нога – через тиждень, і я буду здоровий, як і раніше. Раз вже ти в мене стріляв і заподіяв мені стільки незручностей, було б справедливо, щоб ти залишився тут, почекав, поки я зможу відкривати рот, і віддав мені себе на поталу.

– Дозволь з тобою не погодитися, – твердо заперечив солдат. – Я обіцяв Королеві Анні з Ух-Ти-Фу, що допоможу їй завоювати світ, тож не маю права порушити обіцянку тільки заради того, щоб мене з’їв якийсь Скеле-Рик.

– Це інша справа, – сказало чудовисько. – Раз ти пов’язаний словом, більше тебе не затримуватиму.

Канцеляр відшукав у темряві тремтячу Королеву, взяв її за руку і повів геть від чудовиська. Спотикаючись об каміння, вони дедалі швидше віддалялися від страшного місця, де, зітхаючи і ляскаючи крилом, лежало поранене чудовисько. Незабаром попереду з’явилося світло, і Канцеляр з Королевою змогли розгледіти дорогу.

Мірою того, як подорожні віддалялися, димна хмара, створена Скеле-Риком, поступово розсіювалася: незабаром вони опинилися на вершині невеликого пагорба, звідки відкривався вид на мальовничу долину, освітлену променями сонця, що вже сідало. Тут, притулившись один до одного і важко дихаючи після безоглядної втечі, сиділи всі шістнадцять офіцерів. Вони все ще не могли оговтатися від страху і, можливо, бігли б далі, але їм забракло сил.

Королева Анна почала суворо дорікати їм за боягузтво, одночасно звеличуючи хоробрість Канцеляра.

– Але ж ми виявилися мудрішими, ніж він, – слабким голосом відповів генерал Годинник. – Так, ми втекли, зате тепер допоможемо Вашій Величності підкорити світ. А якби Скеле-Рик з’їв би рядового? Тоді Канцеляр став би дезертиром!

Трохи відпочивши, військо спустилося в долину. Тільки-но Скеле-Рик зник, усі помітно повеселішали. З настанням сутінків подорожні вийшли до струмка, на березі якого Королева Анна розпорядилася зупинитися на нічліг.

Кожен офіцер ніс у кишені крихітний білий намет, який, опинившись на землі, негайно починав збільшуватись до розмірів, потрібних власникові. Канцеляр тягнув на спині рюкзак з речами Королеви Анни. Крім елегантного намету там помістилися ліжко, стілець і чарівний стіл. Опинившись всередині королівського намету, вони збільшувалися в розмірах. В окремому ящику зберігалися королівські сукні та численні туалетні приладдя. Спати в ліжку могла лише Королева Анна, а офіцери і солдат використовували для цього гамаки, підвішуючи їх між опорними жердинами наметів.

Також Канцеляр ніс в рюкзаку прапор із королівським гербом Ух-Ти-Фу. Під час зупинки на нічліг, солдат мав кріпити його на флагшток, щоб прапор майорів над табором, сповіщаючи, що ця земля завойована Королевою Ух-Ти-Фу. Поки що ніхто, крім них прапора не бачив, але сама Анна із задоволенням дивилася на полотнище, уявляючи себе великим завойовником.

IV. Бетсі кидає виклик бурі

Вирував шторм, блискавка розрізала небо, від грому стрясалися хмари. Бетсі саме вибігла на палубу, коли судно раптом здригнулося від потужного удару – корабель налетів на скелю. Дівчинку підкинуло в повітря і жбурнуло в чорну безодню.

Разом з Бетсі пасажиром корабля був Хенк, маленький худий ослик із сумними очима. Тим же нищівним ударом його викинуло далеко за борт. Хвиля накрила Бетсі з головою, і вона наковталася води. Виринувши і трохи віддихавшись, дівчинка витягнула руку і в темряві ухопилася за якийсь предмет.

Спочатку Бетсі вирішила, що це кінець мотузки, який розтріпався, але тут жалібний голос вимовив «І-а!», й дівчинка зрозуміла, що в неї руці в кінчик хвоста Хенка. Раптом море освітилося яскравим спалахом: корабель, який віднесло вже на досить значну відстань від Бетсі й Хенка, вибухнув і пішов під воду.

Бетсі здригнулася від жаху, але наступної миті помітила, що навколо плавають численні уламки розтрощеного судна. Вона випустила хвіст Хенка і вхопилася за один з них. Підтягнувшись, вилізла на нього і одразу відчула себе в певній безпеці.

Хенк теж підплив до своєрідного плота, проте через свою незграбність ніяк не міг на нього залізти. Тож аби не допомога Бетсі, віслюкові так і не вдалося б вибратися з води.

Хенк з Бетсі сиділи, міцно притулившись одне до одного, бо їхній пліт був просто кришкою палубного люка, яка відірвалася під час корабельної трощі. Втім, вона надійно утримувала їх обох на хвилях, тож дівчинка і ослик не боялися потонути.

Буря бушувала й після того, як корабель пішов на дно. Блискавка сліпила очі й розрізала чорне від хмар небо, далеко над морем оглушливо гуркотів грім. Хвилі кидалися жалюгідним плотом, граючись ним, як діти гумовим м’ячиком. Бетсі не могла відігнати від себе тужливу думку, що на сотні миль навколо немає нічого, крім води, і жодної живої істоти, крім Хенка.

Очевидно, про те саме думав і ослик, бо ласкаво потерся об Бетсі носом і знову видав своє «І-а!» та ще й таким ніжним голосом, ніби хотів заспокоїти перелякану дівчинку.

– Ти ж захищатимеш мене, правда, Хенку? – жалібно запитала Бетсі, й ослик знову повторив своє «І-а!», даючи зрозуміти що вона може на нього покластися.

Бетсі й Хенк подружилися на кораблі, коли море було спокійним, а буря не подавала жодних ознак своєї майбутньої присутності. У нинішніх трагічних обставинах Бетсі, можливо, вважала за краще мати вправнішого захисника, проте знала напевне: ослик зробить все, що тільки в його ослиних силах, аби врятувати її.

Так, хилитаючись на хвилях, вони пливли всю ніч. На ранок буря почала поступово втратила сили, і, видавши останній слабкий стогін, згасла остаточно. Хвилі припинили шалену хитавицю, і плисти стало легше. Бетсі розтягнулася на плоту й заснула, але Хенк не стулив повік ні на мить: адже він зобов’язався охороняти дівчинку. Ослик примостився біля Бетсі і терпляче охороняв її сон, поки над морем не зійшло сонце.

Його яскраві промені розбудили дівчинку. Вона підвелася, протерла очі й стала вдивлятися в далечінь.

– Ой, дивися, Хенку, там земля! – вигукнула вона.

– І-а! – сумно відповів Хенк.

Пліт швидко наближався до мальовничого узбережжя. «Яка красива країна, – подумалося Бетсі, коли вона побачила на ньому пишні дерева та надзвичайно яскраві квіти.

V. Троянди проганяють незнайомців

Пліт, шкрябнувши днищем по піщаній мілині, зупинився. Бетсі легко вибралася на сушу. Ослик рушив за нею.

Сонце світило щосили, а тепле повітря повнилося ароматом троянд.

– Добре було б поснідати, правда, Хенку? – заговорила Бетсі. Опинившись на твердій землі, вона помітно повеселішала. – Квіти, звичайно, пахнуть дивовижно, але ж ними не наїсися.

– І-а! – відповів Хенк і подався до стежки, яка здіймалася вгору по схилу.

Бетсі пішла за ним і, опинившись на вершині пагорба, роззирнулася навколо. Неподалік вона побачила незвичну оранжерею – її кришталеві стіни сліпуче виблискували в сонячному світлі.

– Десь поблизу повинні бути люди, – задумливо сказала дівчинка. – Садівники або ще хтось. Пішли подивимося, Хенку, а то жахливо їсти хочеться.

Вони попрямували до оранжереї, але дійшовши до самого входу так нікого й не зустріли. Двері були відчинені, тож Хенк увійшов першим, щоб запобігти ймовірній небезпеці. Однак і дівчинка від нього не відставала. Її погляду відкрилося настільки дивовижне видовище, що вона вражено завмерла від здивування.

Величезна оранжерея була повністю заповнена розкішними кущами троянд у великих глиняних горщиках. Довгі стебла увінчували незвичні розкішні квітки – по одній на кожному кущі. Вони солодко пахли й переливалися усілякими тонами і відтінками, а в середині кожної троянди виднілося миловиде дівоче личко.

Коли Бетсі з Хенком увійшли до оранжереї, всі троянди у дрімоті схилили свої витончені голівки, прикривши очі. Однак здивований ослик, не втримавшись, голосно прокричав «І-а!». Від його грубого голосу листочки на кущах затріпотіли, троянди підняли голови і сотні здивованих очей втупилися на непроханих гостей.

– Перепрошую, – затинаючись, вимовила Бетсі, почервонівши від збентеження.

– О-о-ох! – в один голос вигукнули троянди – у них вийшло щось на зразок хору з зітхань.

– Який жахливий шум, – додала одна з них.

– Та це просто Хенк, – сказала Бетсі, й, немов підтверджуючи її слова, ослик знову видав гучне «І-а!».

Троянди відвернулися, наскільки дозволяли стебла, і затремтіли так, ніби хтось взявся трясти кущі. Граціозна Мускатна Троянда, задихаючись, промовила:

– Як це жахливо!

– Нічого жахливого тут немає, – обурилася Бетсі. – До голосу Хенка треба просто звикнути, тоді під нього навіть спати можна.

Злегка оговтавшись від страху, троянди поглянули на ослика, і одна з них запитала:

– Цього дикого звіра звуть Хенк?

– Так, Хенк – мій відданий і добрий товариш, – відповіла дівчинка. Вона обвила ослика руками за шию і міцно притиснула до себе. – Правда, Хенку?

– І-а! – тільки й міг сказати Хенк, і від його різкого голосу троянди знову затремтіли.

– Будь ласка, йди звідси! – звернулася до ослика одна з них. – Хіба ти не бачиш, що ми всі тебе боїмося і це заважає нам рости?

– Легко сказати – йди звідси! – передражнила Бетсі троянду. – Нам нікуди йти. Наш корабель розбився.

– Кораблетроща? – перепитав здивований хор.

– Так, ми пливли на великому кораблі, а потім почалася буря і розбила його, – пояснила дівчинка. – Нам з Хенком вдалося врятуватися на уламку деревини і пристати до вашого берега. Ми втомилися і зголодніли. Скажіть хоч, як називається ця земля?

– Це Країна Троянд, – гордовито відповіла Мускусна Троянда. – Тут виводять найрідкісніші та дорогоцінні сорти.

– Охоче вірю, – сказала Бетсі, милуючись прекрасними квітами.

– Ніхто, крім троянд, не має права тут перебувати, – оголосила витончена Чайна Троянда, насупивши брови. – Тож вам слід негайно піти звідси, поки Королівський Садівник не побачив вас і не викинув у море.

– Тож існує Королівський Садівник? – запитала Бетсі.

– Звичайно, існує.

– А він теж троянда?

– Звісно, що ні. Він – людина, і до того ж дуже мила.

– Ну, людини я не боюся, – з полегшенням сказала Бетсі.

Не встигла вона договорити, як до оранжереї увірвався Королівський Садівник, із сапкою в одній руці і лійкою – в другій. Це був смішний маленький чоловік, одягнений в рожевий костюм із бантиками на колінах і на ліктях. У його волоссі виднілися пістряві стрічки. Очки, схожі на бісерини, весь час блимали, на обличчі була купа глибоких зморшків, а гострий ніс войовничо стирчав.

– Ух ти! – здивовано вигукнув він, побачивши незнайомців, а коли Хенк видав гучний крик, Садівник насунув йому на голову лійку, а сам пішов у танок, потрясаючи сапкою. Однак незабаром об щось спіткнувся і розтягнувся на весь зріст.

Бетсі, регочучи, зняла лійку з голови Хенка. Ослику не сподобалася витівка Садівника, і він розвернувся до нього задом.

– Обережно, він може брикнути, – крикнула Бетсі, й Садівник, схопившись на ноги, поспішно сховався за трояндами.

– Ти порушуєш закон, – заволав він, висунувшись з-за кущів і грізно дивлячись на дівчинку й ослика.

– Який закон? – запитала Бетсі.

– Закон Країни Троянд. Жоден чужинець не сміє проникнути в цю країну.

– Навіть потерпілі від кораблетрощі? – запитала Бетсі.

– Закон не має винятків на випадок корабельних трощ, – відповів Королівський Садівник. Він збирався ще щось додати, аж раптом почувся дзенькіт розбитого скла: хтось провалився крізь дах оранжереї і плюхнувся на землю.

VI. Косматий чоловічок шукає брата

Новоприбулий мав дуже дивний вигляд: він весь був густо покритий волоссям, і Бетсі спочатку подумала, що це якийсь звір. Але коли після свого запаморочливого польоту незнайомець підвівся, стало зрозуміло, що це все-таки людина. У руці він тримав яблуко, яке, мабуть, продовжував їсти й під час свого падіння. Було очевидно, що інцидент не справив на нього особливого враження: він випромінював спокій і незворушно жував своє яблуко, одночасно оглядаючи приміщення, в якому опинився.

– Бог ти мій! – вигукнула Бетсі, підходячи до незнайомця. – Ти хто такий і звідки взявся?

– Я? Я – Косматий чоловічок, – відповів той, відкусивши від яблука шматок. – Вирішив заглянути сюди ненадовго. Вибачте, що зробив це дещо поспішно.

– Мабуть, у тебе були на те причини, – сказала Бетсі.

– Та ні, просто я там, зовні, заліз на яблуню і ось…

Розповідаючи свою історію, Косматий чоловічок догриз яблуко та віддав Хенку недогризок, який той одразу жадібно почав жувати, – потім встав і відважив ввічливий уклін Бетсі й трояндам.

Коли розбилося скло і крізь дірку в оранжерею звалився кудлатий незнайомець, Королівський Садівник від страху мало не зомлів. Отямившись, він висунувся з-за кущів і пропищав:

– Ти порушуєш закон! Ти порушуєш закон!

Косматий чоловічок подивився на нього з похмурим виглядом.

– Ваш закон забороняє розбивати скло? – поцікавився він.

– Руйнівник – теж порушник, – злобно пропищав Садівник. – До того ж закон забороняє заходити в будь-яку частину Країни Троянд.

– А ти звідки знаєш? – запитав Косматий чоловічок.

– Як звідки? Це записано в Книзі, – відповів Садівник.

Він підійшов ближче до Косматого чоловічка і вийняв з кишені маленьку книжечку.

– На сторінці тринадцять. Ось дивись: «Якщо який-небудь чужинець проникне в Країну Троянд, правитель негайно засудить його до смерті й порушник буде страчений». Ось бачите, – переможно оголосив він. – Оскільки ви – чужинці, то заслуговуєте смерті. Пробив ваш смертний час.

Тут втрутився Хенк. Весь цей час він, задкуючи, наближався до Королівського Садівника, який встиг йому остогиднути. Нарешті, він підняв копито і завдав чоловічкові потужного удару в живіт.

Садівника підкинуло вгору, він зігнувся навпіл і утворив у повітрі щось на зразок воріт. Не встигла Бетсі й оком моргнути, як він стрімко вилетів через відчинені двері назовні.

Дівчинка перелякано спостерігала за атакою Хенка.

– Пішли, – шепнула вона, підійшовши до Косматого чоловічка і взявши його за руку. – Йдемо звідси. Якщо ми залишимося тут, вони нас усіх уб’ють.

– Не бійся, дівчинко, – відповів Косматий чоловічок, погладивши Бетсі по голові. – Я нікого не боюся, бо в мене є Магніт Любові.

– Магніт Любові? Це ще що таке? – запитала Бетсі.

– Це чудова чарівна річ, яка завойовує серце будь-кого, хто на неї дивиться, – почула вона відповідь. – Раніше Магніт Любові був у Країні Оз: він висів над воротами Смарагдового міста, але коли я вирушав у цю подорож, наша улюблена правителька Озма із Країни Оз, дозволила мені взяти його з собою.

– Ой, а ти правда з прекрасної Країни Оз? – вигукнула Бетсі, дивлячись на нього широко розкритими очима.

– Так, а що, ти коли-небудь була там?

– Ні, але я багато чула про цю країну. А ти знайомий з Принцесою Озмою?

– Так, і дуже добре.

– І з Принцесою Дороті?

– Дороті – моя стара подружка, – заявив Косматий чоловічок.

– Боже мій! – вигукнула Бетсі. – Але чому ж тоді ти поїхав із цієї чудової країни?

– Справи змусили, – відповів Косматий чоловічок. Голос його звучав серйозно й сумно. – Я шукаю свого брата.

– Він що, пропав? – співчутливо запитала Бетсі в Косматого чоловічка, що було зовсім засумував.

– Так, десять років тому, – відповів Косматий чоловічок. Він витягнув носовичок і витер сльозу. – Сам я дізнався про це зовсім недавно. Прочитав у Книзі Подій, яка є у Країні Оз, і одразу пішов шукати його.

– Де ж він пропав? – запитала дівчинка з щирим співчуттям.

– Він вдома, в Колорадо, звідки я родом. Я там жив до того, як перебрався у Країну Оз. Мій брат був золотошукачем, добував золото в копальнях. Одного разу він спустився в шахту, а назад не повернувся. Його шукали, але не знайшли: він зник, – закінчив Косматий чоловічок свою сумну розповідь.

– Боже мій, що ж могло з ним статися? – запитала дівчинка.

– Пояснення може бути лише одне, – відповів Косматий чоловічок. Він дістав з кишені ще одне яблуко і почав його гризти, щоб трохи розвіяти смуток. – Мабуть, він потрапив до рук Короля Номів.

– Король Номів? Хто це такий?

– Іноді його звуть Металевим Монархом. Це Король Руггедо. Він живе в печері під землею і вважає, що йому належать всі поклади металів в надрах. Тільки не питай мене, чому він так думає.

– А чому не питати?

– Тому що цього я не знаю. Знаю тільки, що він надто лютує, якщо хто-небудь видобуває золото під землею, і тому міг запросто схопити мого брата і потягти у своє підземне царство. Тільки, будь ласка, не питай мене – чому. Я бачу, тобі до смерті хочеться запитати. Але я не знаю відповіді.

– Господи, але ж так ти його ніколи не знайдеш! – вигукнула дівчинка.

– Може, й не знайду. Але я повинен хоча б спробувати, – відповідав Косматий чоловічок. – Де я тільки не побував, але ніде його не знайшов. Втім, це доводить, що в тих місцях його немає. Я шукаю якийсь таємний підземний хід, який вів би до печери жахливого Металевого Монарха.

– А чи не здається тобі, – промовила з сумнівом Бетсі, – що ти теж можеш стати бранцем Металевого Монарха, якщо проникнеш туди?

– Нісенітниця! – безтурботно відповів Косматий чоловічок. – Ти забула, що в мене є Магніт Любові.

– А чим він тобі допоможе? – запитала Бетсі.

– Варто Металевому Монарху поглянути на Магніт Любові – і він одразу полюбить мене всім серцем і зробить все, що я побажаю.

– Яка це чудова річ! – з повагою сказала Бетсі.

– Ще б пак, – підтвердив Косматий чоловічок. – Хочеш подивитися?

– Звісно хочу! – вигукнула дівчинка. Косматий чоловічок поліз у кишеню і вийняв звідти маленький срібний магніт у формі підкови.

Побачивши його, Бетсі відчула, що Косматий чоловічок подобається їй дедалі більше. Поглянувши на Магніт, Хенк одразу підібрався ближче до Косматого чоловічка і став ласкаво тертися носом об його коліна.

Їхнє усамітнення порушив Садівник. Він просунув голову в оранжерею і злобно прокричав:

– Ви засуджені до смерті! Якщо хочете вціліти, негайно забирайтеся звідси!

Бетсі здригнулася від переляку, але Косматий чоловічок просто дістав Магніт і помахав ним перед Садівником, який, подивившись на цю чарівну річ, кинувся до Косматого чоловічка і припав до його ніг, ніжно забурмотівши:

– Ти такий чудовий! Як ти мені подобаєшся! А ще більше всі твої патли й лахміття! Я віддав би тобі все, що в мене є! Тільки, заради бога, будь ласка, йди звідси, поки тебе не наздогнала смерть.

– Та не збираюся я вмирати.

– Усе одно доведеться. Такий закон, – промовив Садівник, обливаючись сльозами. – Серце моє рветься на шматки, але я змушений повідомити тобі цю гірку звістку: закон говорить, що всякому чужинцеві правитель виносить смертний вирок.

– Нас ніякий правитель ні до чого не засуджував, – сказала Бетсі.

– Саме так, – додав Косматий чоловічок. – Ми ще й в очі не бачили правителя Країни Троянд.

– Щиро кажучи, в нас зараз немає справжнього правителя, – зніяковіло зізнався Садівник. – Річ у тім, що всі наші правителі ростуть на кущах у Королівських садах. Останній наш Король захворів і передчасно зів’яв. Нам довелося посадити собі нового, але наразі на Королівських кущах ніхто остаточно не дозрів.

– Звідки ти знаєш? – запитала Бетсі.

– Як звідки? Я ж Королівський Садівник. Я точно знаю, що в саду визріває безліч королівських осіб, але зараз всі вони ще зелені. Доти, доки хто-небудь не дозріє, я сам правитиму Країною Троянд і стежитиму за виконанням закону. І тому, Косматий чоловічок, хай як я тебе люблю, однак зобов’язаний стратити.

– Будь ласка, зачекай трохи, – стала просити Бетсі. – Мені б дуже хотілося перед смертю оглянути Королівські сади.

– І мені теж хотілося б, – підхопив Косматий чоловічок. – Підемо в сад?

– Це неможливо, – заперечив Садівник, але тут Косматий чоловічок знову повертів перед ним Магнітом Любові, і, глянувши на нього, Садівник не зміг більше чинити опір.

Він повів Косматого чоловічка, Бетсі й Хенка до протилежного кінця оранжереї і обережно відімкнув маленькі дверцята. Так мандрівники опинилися в чудовому Королівському саду.

Сад був з усіх боків оточений високою огорожею, а посередині стояли гігантські рожеві кущі з м’ясистими зеленими листками, що на дотик нагадували оксамит. На цих кущах росли члени Королівської сім’ї – чоловіки, жінки, діти – всі на різних стадіях дозрівання.

І тіла, й одяг троянд були зеленуватого відтінку, що надавало їм незавершеного вигляду. Троянди стояли нерухомо, як неживі. Їх прикривали ніжні листочки, що трохи ворушитися від подиху вітру. Широко відкриті, незрячі очі дивилися прямо перед собою. Бетсі стала обходити великий кущ, який ріс у самісінькому центрі, й раптом побачила юну принцесу дивовижної краси: вона вже зовсім розпустилася, її колір і форма були бездоганні.

– Ой, а ця вже дозріла! – здивовано й радісно вигукнула Бетсі, розсовуючи листя, щоб краще розгледіти квітку.

– Мабуть, ти маєш рацію, – погодився Садівник, підійшовши до Бетсі й дивлячись разом з нею на троянду. – Але оскільки це дівчина, вона не може бути нашим правителем.

– Не може, не може! – підхопив неголосний хор голосів.

Обернувшись, Бетсі побачила, що всі троянди з оранжереї йшли за ними і тепер скупчилися біля входу.

– Річ у тім, – пояснив Садівник, – що піддані Країни Троянд не хочуть, щоб ними правила дівчинка. Вони хочуть короля.

– Короля! Ми хочемо Короля! – підхопив хор.

– Але вона – член Королівської сім’ї? – запитав Косматий чоловічок, милуючись прекрасною принцесою.

– Звичайно, раз вона виросла на Королівському кущі. Її ім’я Озга, вона далека родичка Озми з Країни Оз. Аби тільки вона була чоловіком, ми б негайно і з радістю проголосили її нашим Правителем.

Садівник відвернувся і заговорив про щось зі своїми трояндами. Тоді Бетсі тихенько шепнула кудлатому товаришу:

– Нумо зірвімо її!

– Давай, – відповів він. – Якщо вона належить до Королівської сім’ї, то має всі підстави правити цим Королівством, а якщо ми зірвемо її, вона, звичайно ж, стане нас захищати і не допустить, щоб нас вигнали звідси або заподіяли шкоду.

Бетсі й Косматий чоловічок взяли прекрасну принцесу троянд з двох боків під руки і, злегка повернувши її там, де вона ногами приросла до куща, легко відокремили від гілки. Озга граціозно спустилася на землю, низько вклонилася Бетсі й Косматому чоловічку і сказала чарівним, ніжним голосом:

– Дякую вам.

Почувши ці слова, Садівник та троянди обернулися й побачили, що Принцеса зірвана з куща й ожила. Всі очі квітів заблищали від гніву й обурення.

– Яка зухвалість! Як ви сміли! Що ви накоїли!

– Всього лиш зірвали для вас Принцесу, – весело відповіла Бетсі.

– Але ми не хочемо її! Ми хочемо Короля! – вигукнула Китайська Троянда, а інша з презирством додала:

– Ніколи дівча нами не правитиме!

Свіжозірвана троянда з подивом дивилася на бунтівників. Печаль лягла на її чарівне обличчя.

– Мої милі піддані мені не раді? – лагідно запитала вона. – Але хіба я зійшла з Королівського куща не для того, щоб стати вашою правителькою?

– Тебе зірвали прості смертні, не отримавши нашої згоди, – холодно відповідала Мускатна Троянда. – Тому ти нами не правитимеш.

– Прожени її, Садівнику! Нехай забирається разом з іншими! – крикнула Чайна Троянда.

– Одну хвилинку! – промовив Косматий чоловічок, дістаючи з кишені Магніт Любові. – Ця штука повинна змусити їх полюбити тебе. Ось, візьми Магніт і тримай так, щоб трояндам було видно.

Принцеса Озга взяла Магніт і помахала ним перед очима своїх підданих, проте троянди дивилися на нього з холодним презирством.

– У чому справа? – здивувався Косматий чоловічок. – Магніт завжди діяв на всіх однаково.

– Я знаю, в чому справа, – промовила Бетсі, кивнувши головою. – Це тому, що у троянд немає серця.

– Твоя правда, – погодився Садівник. – Вони, звичайно, милі, чарівні й живі, але все-таки це просто троянди. Шипи у них є, а ось серця немає.

Принцеса зітхнувши повернула Магніт Косматому чоловічку.

– Що ж мені робити? – гірко запитала вона.

– Жени її, Садівнику! Жени геть разом з іншими! – вимагали троянди. – Ми не хочемо мати ніякого правителя, поки в саду не дозріє троянда-чоловік, справжній король.

– Слухаю, – лагідно промовив Садівник. – Перепрошую, мій дорогий Косматий чоловічку, що я йду проти тебе, але всі ви разом з Озгою повинні зараз же забратися геть із Країни Троянд.

– Хіба ти не любиш мене? – безтурботним тоном запитав Косматий чоловічок, знову спрямовуючи на нього Магніт.

– Люблю, люблю! Я просто обожнюю тебе! – з жаром вигукнув Садівник. – Але чесна людина ніколи не знехтує обов’язком в ім’я любові. Мій обов’язок – виставити вас звідси, тож вимітайтеся!

Із цими словами він схопив граблі й загрозливо замахнувся на прибульців, змушуючи їх відступити. Втім, ослика граблі анітрохи не налякали: його копита були вже зовсім близько від Садівника, але той, щоб уникнути удару, навмисне повалився на спину.

Тим часом троянди щільним натовпом оточили нещасних вигнанців, і ті незабаром переконалися, що під зеленим листям ховається багато гострих шипів, значно небезпечніших, ніж копита Хенка.

Ні Бетсі, ні Озга, ні Косматий чоловічок, ні ослик не мали бажання зазнати на собі їхню гостроту. Вони посунули вбік, але відчули, як невідома сила повільно втягує їх через садову хвіртку назад в оранжерею, волочить по ній до головного входу і далі через всю територію Країни Троянд, втім, не надто велику.

Принцеса троянд гірко плакала. Бетсі сердилась і обурювалася, Хенк безстрашно кричав своє «І-а!», а Косматий чоловічок начебто безтурботно насвистував собі під ніс.

Країну Троянд відділяв від інших земель глибокий рів, але в одному місці через нього було перекинуто висячий міст. Королівський Садівник опустив його, щоб вигнанці могли перебратися на інший бік, а потім знову підняв, і разом із трояндами повернувся в оранжерею.

Усі з різношерстої четвірки однаково пильно дивилися вдалину. Але нічого втішного для себе не знаходили: перед ними стелилася лише пустельна, незнайома земля.

– Я не шкодую, що так вийшло, – заявив Косматий чоловічок. – Я ж повинен шукати свого брата, тож мені однаково, куди йти.

З цими словами він ступив на кам’янисту стежину.

– Ми з Хенком допоможемо тобі шукати брата, – оголосила Бетсі, намагаючись, щоб її голос звучав веселіше. – До мого будинку звідси дуже далеко – я навіть сумніваюся, чи знайду коли-небудь туди дорогу. Чесно кажучи, мандрувати по різних краях, де тебе на кожному кроці чекають пригоди, куди цікавіше, ніж сидіти вдома. Правда, Хенку?

– І-а! – відповів Хенк, і Косматий чоловічок подякував їм обом.

– А мені тепер навіки судилося поневірятися на чужині, – з легким зітханням сказала Принцеса Озга із Країни Троянд. – Тож якщо я не можу повернутися у своє Королівство, то із задоволенням допоможу Косматому чоловічку у пошуках його зниклого брата.

– Як це благородно з вашого боку, пані, – сказав Косматий чоловічок. – Ось тільки чи вдасться мені знайти підземну печеру Металевого Монарха? Адже інакше я ніколи не знайду свого нещасного брата.

– Невже ніхто не знає, де вона розташована? – запитала Бетсі.

– Хто-небудь, може, й знає, – відповідав Косматий чоловічок. – А ось ми не знаємо! Найправильніше зараз – йти далі не зупиняючись, поки не зустрінемо кого-небудь, хто вкаже нам шлях до печери Руггедо.

– Хтозна, може, ми й самі її знайдемо, без чужої допомоги, – задумливо промовила Бетсі.

– Цього не знає ніхто, крім автора цієї книжки, – сказав Косматий чоловічок. – Ясно одне: якщо ми не рушимо далі, то зовсім нічого не знайдемо, навіть вечері. Підімо цією дорогою і подивимося, куди вона нас виведе.

VII. Поліхромія втрапляє в халепу

Король Дощу налив у чашу занадто багато води, і вона вилилася через край. Від цього в різних частинах країни пішов дощ – подекуди це була справжнісінька злива, а потім на небі з’явилася Веселка. Щойно туман розсіявся, вона засяяла всіма своїми барвами.

Поява Веселки неодмінно приносить радість земним мешканцям, але мало хто бачив її зблизька. Зазвичай вона розміщується так високо, що її чудові різнокольорові смужки наче проступають крізь серпанок, і тому нам рідко вдається розгледіти танці дочок Веселки.

У пустельному краю, де щойно пройшов дощ, не було, здавалося, ні душі, але Веселка в небі виникла все одно, а на ній весело танцювали її дочки. Головною серед них була Поліхромія.

Того дня в неї був пустотливий настрій, і тому, продовжуючи пританцьовувати, вона спустилася по райдужній дузі вниз, на землю, і стала підбивати інших сестер піти з нею. Весело сміючись і швидко перебираючи маленькими ніжками, сестри теж спустилися на землю. Втім, дочки Веселки знали, що це дуже небезпечно, і негайно видерлися назад на свою матір.

Усі, крім Поліхромії, бо вона була не тільки найчарівніша й найвеселіша з усіх сестер, але також і найвідчайдушніша. Сталося так, що Поліхромія не помітила, як Веселка потроху піднімалася дедалі вище, а потім розчинилася в густий небесній блакиті.

Дівчинка залишилася безпорадно стояти на кам’янистій землі. Її тонкий прозорий одяг майорів на вітрі, наче блискуча павутина, а навколо було зовсім безлюдно – ні фей, ні простих смертних, будь-кого, хто допоміг би їй повернутися назад на Веселку.

– Боже мій! – прошепотіла вона, і її чарівне обличчя затуманилось тривогою. – Знову я втрапила в халепу. Вже вдруге я через власну легковажність залишаюся на землі, коли мої сестри щасливо повертаються в наш небесний палац. Перший раз у мене хоч були цікаві пригоди, а тут так самотньо й порожньо! Як же сумно буде мені чекати, поки знову з’явиться Веселка й забере мене звідси. Ех, треба подумати, що можна зробити.

Згорнувшись клубочком, вона притулилася до плаского каменю і з головою закуталася в мантію.

Так її й знайшла Бетсі Боббін. Вона крокувала кам’янистою стежкою, а слідом за нею йшов Хенк, Принцеса Озга і Косматий чоловічок. Побачивши блискучу дочку Веселки, Бетсі відразу підбігла до неї і вигукнула:

– Ой, яка ж ти гарна!

Поліхромія підняла золоту голівку. Її блакитні очі були повні сліз.

– Я – найнещасніша істота на світі! – промовила вона крізь ридання.

Мандрівники оточили її.

– Розкажи нам про свої нещастя, моя мила, – ласкаво звернулася до неї Принцеса Озга.

– Я відстала від своїх веселкових сестричок, – схлипуючи, сказала Поліхромія.

– Хочеш, я стану твоїм братом, – співчутливо запропонував Косматий чоловічок[2].

– Не потрібен ти мені! – крикнула Поліхромія, вередливо тупнувши ніжкою. – Мені потрібна моя Веселка.

– Це інша справа, – сказав Косматий чоловічок. – Однак постарайся про це не думати. У дитинстві я теж дуже хотів, щоб у мене була Веселка, але нічого з цього не вийшло. Гадаю, і в тебе нічого не вийде, і сльози тут не допоможуть.

Поліхромія глянула на нього з осудом.

– Ти мені не подобаєшся, – сказала вона.

– Справді? – перепитав Косматий чоловічок, дістаючи з кишені Магніт Любові. – Що, прямо анітрохи? А може, все-таки хоч крапельку подобаюся?

– Подобаєшся, подобаєшся! – відповідала Поліхромія, не відводячи очей від чарівного талісмана і в захваті плескаючи в долоні. – Я люблю тебе, Косматий чоловічку!

– Ще б пак, звичайно, любиш, – байдуже відгукнувся він. – Але я тут ні до чого. Це все чари Магніту Любові. Послухай, Поллі, ти тут зовсім одна, без друзів, тобі, напевно, самотньо. Поки ти не придумала, як повернутися до матері і сестер, може, підеш із нами?

– А куди ви йдете? – запитала Поліхромія.

– Цього ми ще не знаємо, – відповіла Бетсі, беручи Поліхромію за руку. – Ми шукаємо зниклого брата Косматого чоловічка. Його тримає в полоні жахливий Металевий Монарх. Хочеш піти з нами і допомогти нам у пошуках?

Поліхромія оглянула дивну компанію, і на обличчі її засяяла чарівна усмішка.

– Ослик, земна дівчинка, Принцеса Озга і Косматий чоловічок, – промовила вона. – Якщо ви маєте намір зустрітися з Руггедо, вам, звичайно, без допомоги не обійтися.

– Ти знайома з ним? – запитала Бетсі.

– Звісно ж, ні. Печери Руггедо глибоко під землею, і туди жодна Веселка не може проникнути. Я знаю про Металевого Монарха лише з розповідей. Його ще називають Королем Номів, і свого часу він приніс чимало горя і людям, і феям, – повідомила Поліхромія.

– Ти боїшся його? – стривожено запитала Принцеса.

– Донька Веселки нічого не боїться, – гордо заявила Поліхромія. – Я ж небесна фея.

– Тоді, може, ти розкажеш нам, як знайти дорогу до печери, де живе Руггедо? – нетерпляче спитала Бетсі.

– Ні, – твердо промовила Поліхромія, похитавши головою. – Цього я зробити не можу. Але я охоче піду з вами і допоможу знайти це місце.

Її обіцянка надихнула мандрівників, і щойно Косматий чоловічок знову відшукав стежку, вони бадьоро й весело рушили в дорогу. Дочка Веселки перестала сумувати і йшла кам’янистою стежкою, злегка пританцьовуючи. Її чарівне личко освітлювала усмішка.

Слідом за нею впевнено крокував Косматий чоловічок, раз у раз озираючись на Принцесу Троянд, яка йшла за ним, перевіряючи, чи не потрібна їй допомога.

Ходу замикали Бетсі з Хенком. Коли дівчинка втомлювалась, вона сідала ослику на спину і деякий час їхала верхи.

Із настанням сутінків друзі зупинилися на нічліг, вибравши для табору місце, де росло кілька дерев і протікав струмок. На ранок вони побрели далі, збираючи по дорозі ягоди і плоди на деревах.

Бетсі зі здивуванням побачила, що Принцеса троянд теж їсть разом з ними. Вона вважала, що феї взагалі нічого не їдять. Але Поліхромія все їй пояснила: Озга перестала бути феєю після того, як її вигнали з Країни Троянд. Тепер вона назавжди залишиться просто дівчинкою.

Сама ж Поліхромія була феєю за будь-яких обставин. І якщо вона час від часу для підтримки сил ковтала місячної ночі крапельку роси, то все одно цього ніхто не бачив.

Так вони всі йшли і йшли, не надто дбаючи про напрям, тому що вже давно безнадійно заблукали в цьому чужому краю. Косматий чоловічок сказав, що добре було б дістатися гір: він вважав, що вхід у підземну печеру Руггедо ховається в безлюдній гірській місцевості. Але гори височіли всюди, крім того місця, звідки вони прийшли – у Країні Троянд, тож навряд чи мало значення, куди саме тримати шлях.

Через деякий час мандрівники виявили ледве помітну стежку. Ступивши на неї, вони незабаром опинилися на роздоріжжі. Звідси кілька стежок вели в різні боки, а посередині стояв стовп із вказівниками, втім, такий старий, що на ньому вже нічого не можна було розібрати. Біля стовпа друзі побачили старий колодязь із залізним ланцюгом, але будинків або інших споруд поблизу не було.

Друзі зупинилися, не знаючи, який їм вибрати шлях, а ослик підійшов до криниці й спробував туди зазирнути.

– Він пити хоче, – сказала Бетсі.

– Це сухий колодязь, – відгукнувся Косматий чоловічок. – У ньому вже багато років немає води. Зараз не до цього. Краще вирішимо, куди нам іти.

Однак ніхто не міг запропонувати щось путнє. Всі сіли й стали міркувати, куди б їм рушити. Тим часом Хенк продовжував стояти біля колодязя, не відходячи ні на крок. Врешті-решт він піднявся на задні ноги і, перехилившись через край, голосно прокричав «І-а!». Бетсі з цікавістю спостерігала за своїм другом.

– Цікаво, чи бачить він там що-небудь? – задумливо сказала вона.

Тоді Косматий чоловічок встав і підійшов до криниці поглянути, що там таке. Бетсі теж підійшла ближче. Тим часом Принцеса і Поліхромія, які вже встигли міцно подружитися, вибрали одну зі стежок і, взявшись за руки, не поспішаючи, вирушили подивитися, чи варто йти саме в цей бік.

– Гадаю, на дні старого колодязя справді щось лежить, – сказав Косматий чоловічок.

– А ми можемо якось це витягнути й подивитися? – запитала дівчинка.

Відра на ланцюгу не було, зате був гак, на який, мабуть, раніше кріпилося відерце. Косматий чоловічок опустив ланцюг у колодязь, понишпорив гаком по дну і витягнув щось нагору. З гака звисав кринолін із клаптями спідниці, який Бетсі зі сміхом викинула. Хенку ніколи раніше не доводилося бачити криноліну – він підозріло глянув на нього й постарався відійти якомога далі.

Косматому чоловічку вдалося в такий самий спосіб підчепити і витягнути нагору ще кілька предметів, але серед них не було нічого цікавого.

– Мабуть, цей колодязь місцеві жителі використовували як смітник і викидали туди всякий непотріб, – сказав Косматий чоловічок, вчергове закидаючи гака. – По-моєму, я вже все звідти вивудив. А, ні, гак знову щось зачепив. Нумо, Бетсі, допоможи! Це якась важка штука.

Бетсі швидко підбігла і допомогла Косматому чоловічку тягнути ланцюга. Вони налягали на держак щосили, і врешті-решт перед ними постала якась незрозуміла, безформна купа міді.

– Боже милостивий! – вигукнув Косматий чоловічок. – Оце так несподіванка!

– Що це? – запитала Бетсі. Вона стояла, притулившись до колодязного обідка, ледь переводячи подих.

Замість відповіді Косматий чоловічок вхопив знахідку, витягнув її з колодязя і з гуркотом опустив на землю. Потім перевернув її, розклав акуратніше, і Бетсі з подивом побачила, що перед нею – мідна людина.

– Так я й думав, – сказав Косматий чоловічок, уважно придивившись. – Це найнеймовірніша подія в моєму житті, хіба що на світі є дві однакові мідні людини.

У цей момент до них підійшли дочка Веселки і Принцеса Троянд. Поліхромія запитала:

– Що це ти там знайшов, Косматий чоловічку?

– Або старого друга, або незнайомця, – почулася відповідь.

– Ой, у нього на спині щось написано, – вигукнула Бетсі. Присівши навпочіпки, вона з усіх боків оглядала мідну людину. – Бог ти мій! Послухайте-но! Сміх та й годі!

І вона прочитала всім присутнім ті слова, що були викарбувані на мідній табличці, прикріпленій у дивовижної людини на потилиці:

ФІРМА «СМІТ І ТІНКЕР»

МЕХАНІЧНА ЛЮДИНА:

Механізм двосторонньої дії. Надзвичайно чуйний.

Вміє думати. Розуміє, що говорить. Запатентовано

зі спеціальним додатком для годинників.

– Хіба це не диво! – вигукнула Принцеса Троянд.

– Звичайно, диво, – сказала Бетсі, читаючи напис на інший пластинці. – Зачекайте, тут ось ще що сказано.

ІНСТРУКЦІЯ З ЕКСПЛУАТАЦІЇ

Для думання – завести ключем пружину № 1 (ліва рука)

Для говоріння – завести ключем пружину № 2 (права рука)

Ходьба та інші дії – завести ключем пружину № 3

(на спині, між лопаток)

Примітка: гарантована безперебійна робота

протягом 1000 років

– Ну, якщо гарантія аж на тисячу років, то повинен ще працювати, – сказала Поліхромія.

– Звичайно! Заведімо його, – відгукнувся Косматий чоловічок.

Для цього мідну людину треба було поставити і стежити, щоб вона не падала. А це виявилося непростим завданням: ноги її не тримали. За допомогою дівчаток, Косматий чоловічок все-таки домігся, щоб ця купа металу зберігала рівновагу ні на що не спираючись.

– Так, тепер я цілком впевнений, що це мій старий друг Тік-Ток, – сказав Косматий чоловічок, уважно оглянувши мідну людину. – Коли я йшов із Країни Оз, він був там і спокійно собі цокав. Але як він опинився в цьому безлюдному місці, та ще на дні старого колодязя?

Сноски